1991-94. Веселі часи.

Бо я тоді був молодший, і для мене небо було синіше, і дівки прудчиш.

1991 Рік, літо. Після тримісячних пошуків роботи мене, нарешті, було взято до штату маленької дослідницької лабораториї далеко за містом. Робота у великому інстітуті загальносоюзного значення, де я перед тим непогано попрацював, слушно мене розбестила модерновим обладненням, і я із тоскою побачив, що нове місце було справжнею дірою. Лаборатория діяла при інституті, а інститут состояв при радгоспі. І тим все пояснювалося. Радгоспники традиційно презирали науковців, а науковці – радгоспників. Спільна нелюбов між обома таборами установи тривала роки, бережно плекалася та набувала дивних та рідкісних форм. Мені, як людині молодої та страшно далекої від місцевих традицій було простіше легкомислено “покласти” на ті сакральні правила, що дозволяло не наживати собі ворогів.

Щоправда, на нової роботі був дуже позитивний момент. Мій новий шеф. Борис Мойсеїч виявився людиною виключно рідкісних вже на той час людських якостей. Чудово освічений, гарно вихований, правильно розмовлявший (і не однею мовою) він дуже дісонував з моїм попередним керівництвом. І з головою радгоспу, котрий норовив таскати його з собою по відрядженнях. Особливо, коли там намічалися зустрічи з іноземцями, і треба було вміти казати аглицькою цікаві професійні речи, аніж вроджене “йобтваюмать”.

Голова, який підписував моє призначення на роботу мені не сподобався. Я стояв в нього в кабінеті, дивився на вульгарного кабана у шкіряному кріслі напроти і думав про те, що зараз бачу живе втілення значення слова “бонза”. Поки той змушував мене слухати свій косноязикий спіч про низьку зарплатню наукового співробітника-захребетника, та прогноз мого скорого звільнення за власним бажанням, я зацікавлено роздивлявся деревце коло вікна у діжці. Це був кавовий кущ. Він мені так запав до ока, що я встиг непомітно відламати від нього гілочку з парою ягідок, у надії укорінити його у себе. Гілочка не прижилася, а кисло-солодкі ягідки ми з’їли удвох з моєю новою колегою.

Про зарплатню голова казав правду. І так вже більш ніж скромна, вона зморщувалася все більше, аж поки не перетворилася на суто віртуальну величину. Ні, вона все ще існувала, але ії перестали індексувати та сплачувати. Не враз, звісно, але спочатку взяли моду видавати 80 відсотків, потім 50, потім 20... Нас привчали до безгрошових відношень як ту жабу до кропу. Якщо ії одразу вкинути в гарячу воду, то вона вистрибне. Але якщо повільно звишувати температуру по градусах, то вона сама не помітить як зварится. От ми і зварилися...

Спочатку я розвив бурну науково-практичну активність. Оскільки радгосп спеціалізувався на вирощуванні фруктів, я запропонував переладнати одне з приміщень під хімічну лабораторию та почати “варити” стимулятори росту рослин. Методики я розшукав у інститутської бібліотеці, благо вона виявилася непоганою. Моя колега – негарна, худерлява та руда Лілька качалася на стільці в нашому офісі і лише посміювалася: “Попустися! Тут відякжива ці речи нікому не були цікаві...”. Я витратив ще зо 3 місяці на підготовку, роз’ясненя ідеї, калькуляції, поки впевнився, що вона має слушну рацію. Кожен раз, тільки-но мова починала вестися за фінансови витрати, закупівлю матеріалів та реагентів, відповідальні особи робили козячі очи і починали відверто позіхати мені в обличчя...

Як “молодих” нас із Лількою запроторили у відрядження. Треба було їхати з карантінною інспекцією у Херсонську область, у іншій радгосп. Я перед тим не мав гадки, як це робится, але колега заспокоїла мене, запевнивши, що вона це робила вже не одноразово. “Там лише голова... Великий друг нашого...”, - нерішуче додала Лілька, і в мене зіпсувався настрій...

Я вже не пам’ятаю подорожі в ті края, натомість добре пам’ятаю “вхідчини”, які нам там влаштували. Головний агроном, дуже шустрий дядько середнього віку побачив в мене на плечі футляра з моїм “Зенитом” і насторожено запитав: “А це вам навіщо?” “Ну як же... Для звіту про пошкодження”, - солідно почав розпатякувати я. Насправді мені в гробу здалися ті поля та пошкодження, я захватив камеру в сподіванні засняти якісь гарні пейзажі. А от нашому агрономові не здалися. Ой, не здалися. І нас замість запилюканого гуртожитку поселили по класу “люкс”. У бані. З окремими гостинними номерами та басейном. Перед тим, як дати ключи, він довірливо нахилився до мене: “Вам яку кімнату, спільну, чи?..” Лілька, що вмирала від херсонської спеки сварливо встрягла: “Роздільно, будь ласка!” Я порівнявся із нею і зі шкодною мордою тихо кажу: “Ти навіть не знаєш, від чого відмовляєся!” Та, не зупиняючись відповіла: “Захекатися зі мною не боїся?” Туше!..
В наступні пару днів мене сердечно просили не брати камеру в поля, і щовечора привозили до нашіх “апартаментів” здоровенний кіш з клубникою. Ми натріскалися тоді тих ягід на рік вперед. А який вже там був Дніпро!..

Перед від’їздом з нами побажало зустрітися начальство. Биту годину ми просиділи в прийомної голови радгоспу, чекаючи на беззмістовну зустріч. Господар кабінету проводив нескінченні телефонні розмови, іноді перериваючись на цігарку-другу. До нас долітали його гучні матюки. Нарешті нас запросили. За столом у блакитній сорочці з коротким рукавом та плямами поту сидів ще один товстий лисий кнур. “Вони всі мають бути з одного інкубатору”, - подумалось мені. Голова подивився на мого “Зеніта”: “А зачем он тебе?” Я розсердився. Яке тобі поросяче діло?
“Я є позаштатним кореспондентом журналів “Академічне плодоводство”, “Радянське конярство” та “Успіхи прикладного ховрашководства”, - чемно та достойно відповів я. Лілька обмерла та роззявила рота. “Редакція буде цікавитись моїм відрядженням, та зустрічами з людьми радгоспу, так що...”, - я глибокомислено недомовив.

На вокзал до автобусу нас супроводили з усіма почестями. Воно лише було страх як незручно декілька годин тошнити у ЛАЗі середь клумаків та курячого лайна. Але я привіз додому гору клубники, з якої мамця наварила тону джему. А Лільці, що пів-дороги ридала від сміху, показав через вікно у полі ховрашків...

Між тим борг по зарплатні накопичувався, а на роботу треба було їздити щодня. Борис Мойсеїч виявився справжнім кудесником і зміг знайти для нас з Лількою маленьку халтурку. Раз на тиждень ми мусили з’являтись у лабораториї молекулярної біологиї іншого інституту, де займалися вивчанням РНК якогось капосного вірусу плодовоягідних культур. За це нам іноді видслинювалася пара тисяч купонів...

Ми пройшли курс навчання у толкового фахівця, який ціле життя присвятив роботі з РНК. Його улюбленою лекцією для всіх новеньких було: “Кожен дурень вміє працювати з ДНК. Навіть, якщо має обидів руки ліві. А от тих, хто вміє чарувати з РНК – замало. Тут потрібна ювелірна робота і досвід...”.

Ми чесно працювали. Я просмердівся фенолом і від мене в транспорті сторонилися люди. Незважаючи на нещадний фінансовий голод та неможливість купити найпростіші реактиви, ми таки змогли завершити більшу частину роботи та розробити швидку методику діагностики хворих рослин на ранішніх стадіях розвитку вірусу. І навіть опубліковали статтю. Вона була моєю першою, чим я страшно тоді пишався. А методика пізніше була втілена в практику в господарствах сонечного Ізраїлю...

От, тільки я все частіше заставав нашого майстра РНК у кабінеті, де він сидів з порожнім поглядом у стіну. Він все менше виходив до нас чомусь навчити. Раз, коли я позичав в нього чергову наукову книжку, він дивно подивився на мене та серьозно так промовив: “Ніколо, ви молодий, може ще встигнете чогось зробити... Але краще не марнуйте свій час, знайдіть собі інше заняття. А то скінчите, як ото я...” Через місяць він звільнився з інституту та пішов у таксисти. Кращі книги з бібліотеки в його кабінеті зосталися в мене...

Весною грошей не стало геть. Я ще якімось дивом встиг проїхатися у відрядження до Москви у МГУ, звідкі привіз спеціально оброблену целюлозу для наших експериментів та уяву про розміри катастрофи. На біофаці МГУ вже не було можна знайти нікого. Той майнув до Іспанії, той до Ізраїлю, той до Америки... Мені завдало клопіту знайти та побесідувати хоч би з ким, хто мав досвід у нашої проблематиці. Дорогою туди бухгалтерія видала мені “московськи” гроші. Три тисячи карбованців. По рублю. Гроші були перевязані волохатою поштовою мотузкою цеглинками по сотнях. Я так і не розпакував частку з них. У потязі, жлобувата провідниця відмовилася від моїх 100 купонів за постіль, жадаючи рублі. Я подивився у ії морду: “Хошь рублєй, говоріш?” – Ага! “Ну на...”, - я витяг брикетик злипшихся жовтих паперців та кинув ії на полку. Тітка витріщилася. Хотіла щось сказати, але не знайшлася. “Не томи с постєлью. І чай нє носі. Я такоє нє пью...”

У Москві я вперше побачив наші купони великого номіналу. У мінял на Київському. Навіть попросив дати подивитись. Мені не відмовили...

Настав час великих випробувань. Я та Лілька вдягалися у робочий одяг та йшли на своїх 6 соток садити картоплю. У робочий день. Ніхто не казав ані слово. Грошей не платилося нікому. Наука сконала, впала та пропала. Всюди. Я полов, сапав, кропив тягав воду... На початку літа зібрав врожай кабачків, котрі їв майже щодня. Потім пішла картопля, перець, цібуля... Батькові зрідка перепадало щось на роботі то ми якось перебивались. Я, молодий та здоровий, з непоганою освітою та досвідом роботи був фактично на утриманні батьків. З цім інстітутом треба було завершувати. Я написав заяву на звільнення, розпив на роботі прощальний чай та пішов “у люди”...

1993 Рік, ранішня весна. Наукова бібліотека частково худо-бідно розпродана, із загашника витяжено сокровенних 20 доларів на чорний день (він давно настав), і я з приятелем щосили гребу у човні по штормовому морю життя. Щоправда, човен той нагадує скоріше дірчасту дуршлагу...

Ми зустрілися цілком випадково, на нашіх рятівних 6 сотках. Його жінка працювала зі мною у радгоспному інстітуті та, побачивши мене “у полі раком” прийшла привітатись зі своїм чоловіком. Скоро ми з’ясували, що служили в одної дівізії, я – в артілерії, а він у піхоті. Та ще й зучаснилися одних і тих самих військових маневрів. А вже згадка тих незабутних подій враз зблизили обох. Його жінка зробила нам обом по мега-бутерброду, і ми всілися на межі теревенити про минуле.

- А ти пам’ятаєш про те, як самоходка перекинулася?
- А як пьяний комдів заснув у сортирі на дірці?
- А як... Стривай, це ви, сучі діти стріляли нам через голови, коли ми мали бігти у атаку?
- Ага...
- Ото бордель був...
- А ти де працюєш?
- Працював. Інженером на Південноукраїнськой АЕС. Все, п*ц роботі...
- Моєї також...

Я був в Південноукраїнську. Фільми-катастрофи запросто могли зниматись у 90-х саме там...

Грошей на Польщу-Турцію-Румунію не вистачило. Ми ганяли по магазинчиках та базарчиках, купували більш-менш слушну жіночу парфюмерию, на яку вистачало вбогого капіталу, та виставляли для перепродажу у “комках”. Вже не знаю, хто тоді таке купляв.“Товар” продавався, але погано, оберт був мизерний. Інфляція за місяць встигала тотально знецінити прибуток. Тоді ми перекинулись на одежу та взуття і стали з ним біля вокзалу у рядах такіх самих інженерів, науковців, вчителів, військових...

Мене хтось гукнув. Я обернувся і спочатку не признав його... Перед мене поставився хтось гарно вдягнутий, з ефектною дівчиною у парі. Мої витерті джинси тираспольської швійної фабрики та дешевенька китайська куртка занадто гостро складали контраст. Він знову, насмішливо промовив моє ім’я. Чілієць з мого курсу! “А, це ти, Маурісіо”, - нерадісно привітався я. “Ну, як справи?”

“Все добре, все чудово!”, - з щасливою мордою відповів він. “От, оженився. У Швеції зараз живу”. Дівчина враз задерла носа та згора долу огляділа мене. Неприховано скривилася на мій “товар”. Ну-ну... Кривись-кривись...

- А для тебе, бачу, не дуже добре закінчилося... А колись так непогано вчився... А тепер, оно, гандлюєш на вокзалі у болоті...
- А з чого ти взяв, що для мене все закінчилося (ах ти, п****!)? Я, звісно, до Швеції, як ото ти, не доїхав... Та добре вже, скажу тобі через старе знайомство... Бо ти завжди був тупенький, і сам не тямиш. От, ти стоїш туто... Насміхаєся... А не розумієш, що рано чи пізно я виберуся з цього багна, та влаштую життя. А ти, як був п***, так навіть у Швеції ним і залишився. Від народження та назавжди.

І зло засміявся йому в обличчя. Вони пішли геть, дівчина ще раз обернулася, а я нічого кращого не надумав, ніж показати ії неслушний жест...

Зустріч залишила в душі паскудний опад. Я подивився на свої брудні кросовки, на негарні штані, на мотлох, що продавав... Ну що в мене за життя таке...
“Е, братан!”, - мене потягли за рукав. Обертаюсь. Опа... Ми подошли из-за угла... Ну що сьогодні за день такий!
“Бабки нада давать за место...”. Спортивні штані. Шкіряні куртки. Скляні баньки. Здоровий товстий бугай за ватажка. Щось в ньому зн... Скринік! Толік Скриник, мій однокласник!

“Скриник, здорово!”, - я розіслабив булки. Бачу, він мене теж впізнав. “Ти шо, прийшов в мене грабувати? А колись я тебе безкоштовно рятував, щоби ти зміг школу закінчити. Забув вже?” Аргумент був ну просто ніякий, але кращого в мене не було. Віддавати моральним калікам тяжко наторговане страх як не хотілося. На мене байдуже тріщилося декілька пар скляних очей. “То я тебе колись позику, а ти мене душити... Ну і ган*** ти, Скриник після цього!” Упс!!! Про останнє не було треба взагалі...

Скриник вперив у мене важкий погляд. Я без втоми продовжував молоти ахінею, тиснучи на місце, де зазвичай в людей росте совість. В очах Скриника щось мелькнуло. Він махнув на мене рукою, і завернув свою банду. “Вали звідси!”, - було його останнє благословіння. День було врешті зруйновано...

Торгівля йшла дуже погано. Я втрачав і гроші і час. Додому ходив пішкі, бо була шкода потратитися на автобус. Приходив ввечері брудний та не в гуморі. А по телевізору віщав про розвиток та шалені перспективи гладкий ясновельможний пан з гарно зачісаним сивим волоссям та окулярах у дорогої франтуватої оправі...

Після першої спроби спекулятивного обміну купонів на рублі і назворіт, я був ошешелений легкістю появлення грошей “з повітря”. За день, стоячи біля вокзалу з ворохом офіцерських шкарпеток та купюрою у руці, я наміняв стільки, скількі не наторгував би за тиждень. Вперше за довгий час я зайшов у магазин та накупляв якіхось більш-менш нормальних продуктів. Боже, як це виявляєтся приємно – купляти!..

Карьєра вокзального міняли тривала днів зо 10. Один раз я вдало врятувався від “ламальників” не чекавших, копанця по яйцях... Треба було лише частіше міняти позицію та правильно вгадувати клієнтів. Але всього не передбачиш... До мене підійшли. “Смотри на брюки!”, - пролунала команда. З-під зеленої цівільної куртки виглядали сині формені штані. “Мляяяяя... Менти! Вляпався в кизяки!”. Мене безцеремонно вхопили за рукав та потягли геть. Один йшов попереду, другий – у формі – позаду. Я наче у лихоманці гадав, чи знайдуть вони гроші, сховані у кросовці. Якщо почнут мене місити, то може я і сам віддам...

“Ну че, хахол, незаконними операциями занимаешься? Валютой спекулируешь? Знаєш, че за ето бивает? Ща узнаеш...”. Все, мені торба. Не втікти. Той, що йшов попереду, раптом побачив когось, кинув другому: “Веди его в участок, я щас!” а сам побіг когось наздоганяти. Це був мій шанс. Другий був молодший за мене і з нормальним обличчям. “Чуєш...”, звернувся я до нього, - “пусти мене... ” Той похмуро дивився. “Ти що думаєш, я від нема що робити тут вештаю? Я за декілька місяців без зарплатні забув, як гроші виглядять”. Мент штовхав мене далі. “Та будь же ти людиною! Ти сам можеш легко опинитися у моєї ситуації.”. Раптом він зупинив мене:

- Ти де працюєш?
- Працював. У науково-дослідницькому інституті.
- Скільки наміняв?

Я витяг з кишені брудні пожмакані купони. Виторг за пів-дня. Він подивився на них... на мене: “Бля-а-а...”. Демонстративно повернувся до мене спиною: “Я тебе не бачив”. Я не став чекати на друге запрошення...

Сидючи вдома пізно ввечері в старому кріслі перед телевізором, я думав про те, що з таким “бізнесом” пора скінчувати. Я роблю неправильні речи. Гладкий ясновельможний пан з гарно зачісаним сивим волоссям та окулярах у дорогої франтуватої оправі батьківськи авторитетно говорив з екрану про розвиток. Йому явно не було треба ходити зі шкарпетками та уродськими туфлями до вокзалу. І він кебети не мав, як це місяцями не отримувати зароблене.
Хтось там казав, що у лабораториї біокаталізу є вакансія в аспірантуру. Піти, може, подивитись?.. Все-ж не шкарпеткі...

1994 Рік. Дзинчить будильник. Я продираю очи, та зі стогіном піднімаюсь зі стільців, на яких спав. Це моя нічна робота. Стережу через день вбогий маєток якоїсь організації, за що мене платять якусь копійчину. Вистачає акурат на 3 дні. А якщо не обідати, то на 4. Але я не скаржуся. Все одне, даремно. В аспірантурі більше не видають стипендію.

Потемки йду на трамвай. О восьмої треба бути на роботі. Начальниця – стара панна сталинської вихови. Каже, що працює за ідею і вимагає того-ж від підлеглих. Поки трясуся 45 хвилин в розбитому вагоні, встигаю намалювати план проведення експеріментів. Кляті ферменти не бажають працювати у вибраних для них умовах. Методика – обрегочеся, справжнє минуле століття. Але нормального обладнення та реактивів немає. Використовуємо те, що є. Їдемо на власних талантах. Минулий тиждень витратив у пошуках чогось кращого у бібліотеці. Копирсався у пилюці товстих реферативних журналів. Дещо цікаве надибав, тре буде сьогодні спробувати. Нічого складного – потрібен лише мідний купорос та ще пара простеньких сполук. Зате зможу контролювати реакцію на спектрофотометрі замість бюретки сторічної давнини...
Для роботи потрібна рослинна олія. Та ще не з соняшників, а з оливок. Грошей на неї не дають. Довелося купляти на базарі за власний кошт. Інакше... Для захисту хоч-нехоч, а потрібни результати досліджень...

Забігаю в лабораторию – начальниця вже там. “Аспіранти должни приходить первими и уходить последними!”, - це мені такий комплімент замість драстє. “А стіпендію аспірантам за 3 місяці, часом, не “должни”?”, - хочется спитати мені. Але я знаю відповідь...

Дружбан напроти ліпить замазку на вакуумну випарку. Замазка неякісна, часто плавится та не тримає вакуум. Я знаю, що по вихідніх він працює на будівництві. Збирає гроші на Канаду. В нього дочка та жінка, схожа на Мірей Матьє. Він тихо радить мені не займатися хєрнею, а робити теж саме. Я цілком згоден. Питаю за витрати. Почуте ввергає мене в легкий шок. Я ніколи не бачив і десятої частини від потрібного. От, собака, де стільки взяти?..

В мене з’являєтся комерційна ідея – “зварити” бензіл бензоат – препарат проти чесотки. Використовуєтся у ветерінариї. Дружбан надихаєтся, і за пару днів ми маємо маслянисту прозору капость, запаяну у ампули. Я ліплю на стовпах об’яви для власників собак та кішок. За місяць хутко розпродаємо “продукт”, потім реактиви закінчуются і знову у гості заходить тоска...

Якимось чудом для лабораториї з’являются гроші з фонду Сороса. Нарада. Шефесса розподіляє фінанси. Я навіть можу не гадати. Робота – нам, гроші – приближеним до тіла. Так, кажеш, за ідею працюєш?.. Щось вона тобі дуже до пальців липне...

Зібрані результати роботи представляю на нараді. “Мало! Для публикации – очень мало! Можем ето публиковать только как реферат ВИНИТИ... Что для вашей дисертации... Сами понимаете...”. Я дивлюсь у вікно. Шо за мля... Декілька місяців роботи задармо, сотні рутинних експериментів, купа даних, і ти мені отаке кажеш. Мені вже все одне. “Знаєте, шановна”, - я дивлюся у вікно. Якщо ото вам цього замало, то із завтрашнього дня згадуєте молодість, сама стаєте за стіл, та робите так, як вам треба. А зараз міль пардон. Мені далеко на нічну роботу їхати...

Чим далі, тим більше я розумію, що захиститися в мене немає шансів. Наукова система деградовала прямо на очах. В інституті нестало електрики і ми працювали в холодному приміщенні у пальто. За ніч мої інкубаційні розчини замерзали на лед і не годилися для роботи...

По ночах читаю підручники з теориї органічного синтезу, фармацевтичної хіміі та терзаю себе англійською. В універі викладали німецьку, тож приходится долубати ії з нуля. Та нічого, в мене відмалечку були здібністі до мов... Мати ганяє мене з кухні, щоби я не засинав з увімкнутим світлом. За яким чортом мені це потрібно, я ще не знаю. Але неспроможність використати освіту за прямим визначенням просто бісить. Здаєтся, в психологиї це звется сублімацією...

Вирішую скласти всі іспити за раз. Хто зна, як воно далі буде, може знадоблятся ще... Вночі читаю товстеленну “Біоорганічну хімію”. Вранці йду до кабінету діректора інституту, який приймає іспит. Тягну квитка. Два питання знаю. Третє... Вночі таки не дочитав... “Механізм вчинку аспірину”. Щось там було дрібненько написано про це на кінці глави... Ах ти... не вистачило сил... Дивлюсь у вікно, і тут згадую, як місяць тому читав книжку з фармахімії, написану ще на початку століття. І там йшлося про той аспирин. Натхнений, іду відповідати. Обидва питання проходять на ура. “Ну, а теперь третий вопрос. Что там у нас? Ага, аспирин...”.
Я натхненно розповідаю свою теорию, а очи діректора стають чимдалі більшіми. Він не перестриває. Після мого “виступу”, він зацікавлено дивится на мене та приятельськи питає: “Ви где такое вичитали?” Я назвав автора. Той від душі почав реготіти. “Ну что-ж... Пятерку я вам поставить не могу, но четире ви чесно заслужили. А про аспирин, таки, прочитайте. Вам будет интересно.” Він мав рацію.

Проводжаю колегу до Канади. Вертаюсь до лабораториї, пишу заяву на звільнення та кладу на стіл шефессі. “Но ви не можете просто так уйти! Ви же учений!” Це я-то не можу? Ось, дивітся!..

В продовж 6 місяців зрідка приходжу в бухгалтерию за рештками заборгованої стипендії.

Кордон Рава Руська. Спека. Довга черга пасажирів автобусу на митниці. Перевірка багажу. В мене 2 важких сумки. Через чергу прется товстий митник, та з матюками перепинаєтся через мою сумку.

- Че там у тебя?
- Книжки.
- А-а-а! - він радісно вхопився за ручки – контрабанду везешь!!!

Розстібує “молнію”, витягує першу: “Органический синтез... Природние соединеня... Биохимия... Ето че за х*ня?”

- Це не х*ня. Це книжки.
- А зачем они тебе?
- Для роботи.
- ???... Какой работи?
- Наукової. Я хімік.
- А антиквариат есть?

Я дивлюся на імбеціла в погонах, і мені хочется збудитись далеко-далеко звідси...