Home 
Оповідання Маришеве.
Оповідання Маришеве.
Маришеве.
Субота, 10 січня 2009, 04:30 | e-mailМаришеве.
Пані та панове, розповім я вам зараз бувальщину, яка сталася колись давно. Ця істория дійсно сталася в Цінтральній Україні, та була майже забута, коли про неї дізнався я.
Ой, піду я лугом,
Лугом, долиною,
Ой, чи не зустрінуся,
З родом-родиною...
Скільки вже років минуло з тої пори... Століттями можна лічити. Вже давно нема ані тих, хто тоді жив, ані тих, хто розповів цю історию своїм онукам... Ехе-хе... Лише назва, якою і досі кличуть ледь примітну балочку на краю села, зберігає спогад про події сивої давнини.
Ой, там моя сестра,
Пшениченьку жала,
Я їі сказав драстуй,
Вона промовчала...
“А куди це ти, Петро, дивися?”,- спиталася мати свого сина, який чогось покинув роботу у дворі та прилип до тину, що виходив на вулицю. Той неохоче повернувся у двір: “Та так, нікуди...” Мати, проходячи мимо тину подивилась с під долоні у той бік. Вдалині, з поля повертались дівчата. “То, мабуть, Одарку видивлявся. Ладна дівка, не гірша за інших... Та про що це я? Де це нам зараз про це міркувати... Панщина забрала й те, що було зосталося по дідах. Зовсім вже зубожіли”.
Ой, сестро, моя, сестро,
Чи ти горда стала?
Сказав тобі драстуй,
А ти промовчала...
Тим часом головою Петра пробігали інші думки. Він нагадав минулий тиждень, коли цілувався у панських садках із Одаркою, та всередині одразу розлилася солодка хвиля. Через Одарку багато парубків втратили спокій. Досить часто, за увагу дівчини, середь них випукали бійки, але вона ігнорувала, або іноді навіть їдюче висміювала переможців. За що, колись, ледь не поплатилася, бо здоровий, наче бугай, Яків, якого вона занадто образливо відвадила, натякнувши на короткий розум, вже намотав дівочу косу на кулак, та мало не відвозив порядно за неї. Врятував їі Петро, який ціпом гупнув Якова, та лише тим звалив того з ніг. Решта парубків лише мовчки ковтала образи, хоча відчіплятися не збиралася – врода Одарки, наче древнє чарівне зілля приваблювало чоловіків будь якого віку. Скільки разів вже так ставало, що на неї задивлялися чужі чоловіки, ризикуючи нагнівати своїх дружин. Навіть глухий дід Левко, якому було за 90, та який, начебто, давно би мав перестати цікавитись жінками, завжди проводжав Одарку вицвітшима очима, цокаючи язиком, та задоволено хитаючи головою.
Коли не було багато роботи, вони тікали до садків пана Маришевського, що, наче ліси, тяглися поза полями. Там вони будували плани на майбутнє, розказуючи одне одному, як заживуть удвох, де ставитимуть хату, як господаритимуть... Охоронець панських маєтків Стах, про якого казали, що пан викупив його з перемишлянської катівні, та зробив з нього власного собаку, застав них якось разом середь дерев. Вони скаменіли від страху за яблунею, але той, відвернувши страшне, спотворене катом обличчя, зробив вигляд, що нічого не помітив, та проїхав далі.
Все начебто було вирішено. Батьків врешті решт сповіщено, невибагливий невістенський посаг догоджено, взимку могло би відбутись весілля. Залишалась єдина річ – отримати панський дозвіл. Але з тим би не мало бути проблем – останній час пан Маришевський не дуже втручався у життя по своїх селах, пропадаючи або в Умані, або в Черкасах, де вірувало провінціальне бонвіванське життя. Велике господарство приносило стабільний слушний прибуток, який дозволяв не турбуватись за майбутне. А чого ще треба?
Так і вирішили – аж вашмость з’явится у садибі, негайно отримати його благословіння...
Пан Маришевський приїхав через три тиждні. Він був сильно не в гуморі, бо в Черкасах, на шляхтицькому зібранні, він проспорив Бобринським хутір із 20 гектарами землі. Віддавати не хотілось. Від однієї думки про це робилось зле, але парі було укладене при стількох свідках... Ах, клята фортуна, зрадлива дама... Він зажадав управляючого із усіма калькуляціями прибутків-витрат, та засів у роздумах в кабінеті. Втрата чимала, але не смертельна. Землю можна придивитись пізніше... у Чарнецького... або Полонського... якщо вдастся ціну догодити... Ввечері він вийшов надихнути свіжого повітря на двір. У дальньому кутку, під доглядом гайдука, нерішуче жались якісь баби.
-Хто це там?
-Та з села прийшли просити, вашмость!
-Чого їм треба?
-Та дозволу та вашого благословіння на весілля хотять...
-Весілля... Знайшли час. Весілля ним... Працювати хто буде? - Він витяг з кишені свого довгого халату крихітну табакерку, та почав крутити їі в пальцях.
-Нема мені коли зараз... А хто вдаєтся?
-Одарка, солдатки Килини дочка, та Петро, удови Олійничихи син.
Він махнув гайдукові рукою – хай прийдуть ближче. Баби нерішуче наблизилися та стали, похиливши голови та плечі біля білих кам’яних сходів. Середь них, тереблячи та жмакаючи нервово шапку, стояв темноволосий парубок.
-Це тобі женитися закортіло?
Той на мить підняв очи на Маришевського, та одразу-ж знову опустив них додолу.
-Мені, пане.
-А платити за дозвіл чим будеш?
Плечи парубка трохи дригнули:
-Я відроблю... я відроблю, пане!
-Відроблю... Маришевському одразу сподобалася нечекана думка про додаткове джерело надходження грошей. Треба буде завести нові правила – податок на шлюб, хрестини, поховання...
-А де та твоя наречена?, - спитав Маришевський, та одразу-ж побачив їі середь бабів. Та й забув, що хотів далі казати. Так і стояв з роззявленим ротом, аж поки поруч не завозився гайдук.
-Ви це... йдіть додому зараз, потім поговоримо! А ти лишайся!,- приказав він Одарці. Та перелякано витріщилась на матір та Петра.
-Ну, чого стовбичите, геть зараз з двору!
Гайдук почав виштовхувати бабів з Петром. Ті, розгублено озираючись пішли за ворота.
Маришевський деякий час в усі очи роздивлявся Одарку. “Яка врода!”,-здивовано думав він. “Відмити їі – і буде не гіршою за тих манірних красунь, що задирають носи на зібраннях. Хоча, яке там не гіршою – вона далеко обійде тих вироджених хворобливих потворок, що добрі лише на те, аби вимотувати з чоловіка нерви та капітал... Шкода, що кріпачка, не вийдеш з нею між люди”.
Він зійшов по сходах додолу, та обійшов Одарку, не взмозі відірвати від неї очей. “А фігура яка, господи, яка в неї фігура! Це-ж треба таку несправедливість – таки чесноти, та дісталися комусь без роду-племені!” Він відчув, як йому істотно поліпшало на гумор. Він ще раз подивився на дівчину та рішуче промовив, показуючи на неї пальцем:
-Житимеш у мене. В село не повернеся, нема тобі чого там робити. Завтра їхатимо у зимню садибу. Там і зостанеся.
Одарка скаменіла. Як же-ж так?! Вони-ж збиралася весілля робити...
-А Петро?, - ледь вимовила неслухняними холодними губами вона.
-Який Петро? А... Піде у солдати, як раз йому найкращій час! Повернувся до гайдука, та діловито кинув: “Того хлопа щонайскоріше до гарнізону! А поки зачиніть його дочасно десь...”
Світ почорнів перед одарчиними очима, та вона повалилася на дворі пана Маришевського, прямо тому попід ноги...
Ой, братику, мій брате,
Я не горда стала,
За дрібними слізьми,
Тебе не впізнала...
Килина з жахом збагнула все одразу. Від садиби Маришевського вона з усіх ніг полетіла на далекий хутір, де у очареті, на березі Гнилого Ташлика, жив старий знахар. Селяни часто гукали його лікувати різні хвороби. Багатьох витяг він з того світу, відганяючи лихоманки, ломоту, гарячки та інші пошести. Казали також, що він обізнаний у чаклунстві, та вміє наворожити людині будь що.
Заливаючись сльозами, повідала Килина знахареві свою біду, та благала його на колюшках про допомогу. Обіцяла, що якщо врятує він їі Одарку, митиме йому до смерти ноги, та доглядатиме його, аж поки той диха...
Довго мовчки сидів старець, дивлячись перед собою. Потім підвівся та глухо промовив: “Добре, Килино... Зараз йди додому. Зроблю, що зможу. Багато не обіцяю, але не знатиме твоя Одарка ганьби. Шкода хлопця...” Блиснув грізно очима з під густючих брів та гримнув: “Та йди вже, Христа ради, не заважай!”
Вранці з двора пана Маришевського виїхала бричка у супроводженні гайдуків. У бричці поруч з паном сиділа заплакана Одарка. Вони минули поля, покотились повз панськи сади, де колись вони з Петром... Одарка затулили лице долонями. Сльози потоками полилися крізь пальці. Пан Маришевський, зручно спершись, палив чудернацьку турецьку файку та спостерігав за дівчиною: “Нічого, звикне. Як всі вони звикають в решті решт”.
За садками дорога повела уздовж Гнилого Ташлику. Його болотяні береги густо поросли очаретом, тросником та вербами. Мало хто ходив по ціх місцях – влучити у глибоке “око”, з якого не вибратись, було дуже просто. Пробували, колись, ще за старого пана, гатити греблю, та поводень швидко все розваляв, наче й не було нічого. Так і полишили відтоді як є. Лише лисиці та птахи знаходили притулок у тих місцях. Ось і зараз, один з птахів простяг крила в небі, кружляє над ними, все нижче й нижче сходить він додолу. Сокіл. Ось він вже над самою бричкою. Крикнув сокіл, підвіла Одарка голову. Низько кружляє птах, кружляє, кричить, наче хоче щось їі сказати... Щось важливе... Придивилась Одарка до птаха, кивнула головою, здихнула полегку, та нечекано зіскочила з брички. Зіскочила та кинулася у очарет. Не чекав пан Маришевський такого, та розгубився спочатку. Розгубилися й гайдуки. А за той час встигла Одарка відбігти далеко від них. Розлютився пан, повернув кони у до річки, та погнався за дівчиною. Та зненацька впав на нього з неба сокіл, та почав дерти обличчя та дзьобати очи. Кричить пан Маришевський, але не зупиняєтся. Ось вже видно одарчину спину, ось...
Хр-русь! Тр-рісь! Влетіла бричка колами у “око” та уломила оглоблі. Понеслися коні по очарету, залишивши пана з бричкою у глибокій воді. “Рятуйте! Сюди! Скоріше!”, - волає пан гайдуки. Спробували ті проїхати верхи повз очарет, та зненацька побачили перед собою старого сивого діда із соколом на плечі.
“То що, хлопці, і ви теж по смерть свою прийшли?”,- спокійно запитав той. У ту-ж саму мить провалилися кони гайдуків по брюха у болото. Виникла шалена паника, а коли вони вибралися з багна на берег, то не було вже видно ані пана Маришевського, ані Одарки, ані діда із соколом... Лише вода слабко колихалась у двох глибоких синіх “оках”...
Ніхто не знав як, та ніхто не бачив де зник з садиби Петро. Хтось казав, що втік в невідомі края, хтось казав, що втопився з горя... Лише стара баба Приська стверджувала, що бачила Петра на березі Ташлика із якимось дідом. Може й так. А може, помилилася Приська, бо в їі роки вже важко щось добре роздивитись...
Століттями тік кудись Гнилий Ташлик. Його береги довго були непривабливими для людей. Лише на початку минулого століття він почав міліти та помалу щезати. З ним відступало й топке болото. Але у одному місці, середь лугів та старих верб, довго ще залишалися вікна чистої, дуже холодної, джерельної води. Вони були так глибоки, що ніхто не міг сказати, чи у них є дно. Зате, не одна генерація сільських хлопців знала, що вода ця – це одарчини сльози. А сокіл, що живе на старої-престарої вербі – це їі Петро, що стереже спокій своєї нареченої. І дехто, навіть, божився, що якщо уважно придивлятись, у одному з джерел, у темної глибині, можна побачити колесо від брички...
Чи то у п’ядесятих, чи то у шістьдесятих роках, на якомусь з партз’їздів, майже всохлу річку було вирішено поновити. Приїхали геологи, заклали вибухівку... Грохнуло добряче. Коли розвіялось курево дінамитного диму, люди побачили, що джерел не стало. Щезли. Всохли дівочи сльози. Зовсім не стало й річки.
Скільки вже років минуло з тої пори... Століттями можна лічити. Вже давно нема ані тих, хто тоді жив, ані тих, хто розповів цю історию своїм онукам... Лише назва Маришеве на місці ледь примітної балочки на краю села, де колись втопився із бричкою старий пан, зберігає спогад про події сивої давнини.
Чи ти горда стала?
Сказав тобі драстуй,
А ти промовчала...
Тим часом головою Петра пробігали інші думки. Він нагадав минулий тиждень, коли цілувався у панських садках із Одаркою, та всередині одразу розлилася солодка хвиля. Через Одарку багато парубків втратили спокій. Досить часто, за увагу дівчини, середь них випукали бійки, але вона ігнорувала, або іноді навіть їдюче висміювала переможців. За що, колись, ледь не поплатилася, бо здоровий, наче бугай, Яків, якого вона занадто образливо відвадила, натякнувши на короткий розум, вже намотав дівочу косу на кулак, та мало не відвозив порядно за неї. Врятував їі Петро, який ціпом гупнув Якова, та лише тим звалив того з ніг. Решта парубків лише мовчки ковтала образи, хоча відчіплятися не збиралася – врода Одарки, наче древнє чарівне зілля приваблювало чоловіків будь якого віку. Скільки разів вже так ставало, що на неї задивлялися чужі чоловіки, ризикуючи нагнівати своїх дружин. Навіть глухий дід Левко, якому було за 90, та який, начебто, давно би мав перестати цікавитись жінками, завжди проводжав Одарку вицвітшима очима, цокаючи язиком, та задоволено хитаючи головою.
Коли не було багато роботи, вони тікали до садків пана Маришевського, що, наче ліси, тяглися поза полями. Там вони будували плани на майбутнє, розказуючи одне одному, як заживуть удвох, де ставитимуть хату, як господаритимуть... Охоронець панських маєтків Стах, про якого казали, що пан викупив його з перемишлянської катівні, та зробив з нього власного собаку, застав них якось разом середь дерев. Вони скаменіли від страху за яблунею, але той, відвернувши страшне, спотворене катом обличчя, зробив вигляд, що нічого не помітив, та проїхав далі.
Все начебто було вирішено. Батьків врешті решт сповіщено, невибагливий невістенський посаг догоджено, взимку могло би відбутись весілля. Залишалась єдина річ – отримати панський дозвіл. Але з тим би не мало бути проблем – останній час пан Маришевський не дуже втручався у життя по своїх селах, пропадаючи або в Умані, або в Черкасах, де вірувало провінціальне бонвіванське життя. Велике господарство приносило стабільний слушний прибуток, який дозволяв не турбуватись за майбутне. А чого ще треба?
Так і вирішили – аж вашмость з’явится у садибі, негайно отримати його благословіння...
Пан Маришевський приїхав через три тиждні. Він був сильно не в гуморі, бо в Черкасах, на шляхтицькому зібранні, він проспорив Бобринським хутір із 20 гектарами землі. Віддавати не хотілось. Від однієї думки про це робилось зле, але парі було укладене при стількох свідках... Ах, клята фортуна, зрадлива дама... Він зажадав управляючого із усіма калькуляціями прибутків-витрат, та засів у роздумах в кабінеті. Втрата чимала, але не смертельна. Землю можна придивитись пізніше... у Чарнецького... або Полонського... якщо вдастся ціну догодити... Ввечері він вийшов надихнути свіжого повітря на двір. У дальньому кутку, під доглядом гайдука, нерішуче жались якісь баби.
-Хто це там?
-Та з села прийшли просити, вашмость!
-Чого їм треба?
-Та дозволу та вашого благословіння на весілля хотять...
-Весілля... Знайшли час. Весілля ним... Працювати хто буде? - Він витяг з кишені свого довгого халату крихітну табакерку, та почав крутити їі в пальцях.
-Нема мені коли зараз... А хто вдаєтся?
-Одарка, солдатки Килини дочка, та Петро, удови Олійничихи син.
Він махнув гайдукові рукою – хай прийдуть ближче. Баби нерішуче наблизилися та стали, похиливши голови та плечі біля білих кам’яних сходів. Середь них, тереблячи та жмакаючи нервово шапку, стояв темноволосий парубок.
-Це тобі женитися закортіло?
Той на мить підняв очи на Маришевського, та одразу-ж знову опустив них додолу.
-Мені, пане.
-А платити за дозвіл чим будеш?
Плечи парубка трохи дригнули:
-Я відроблю... я відроблю, пане!
-Відроблю... Маришевському одразу сподобалася нечекана думка про додаткове джерело надходження грошей. Треба буде завести нові правила – податок на шлюб, хрестини, поховання...
-А де та твоя наречена?, - спитав Маришевський, та одразу-ж побачив їі середь бабів. Та й забув, що хотів далі казати. Так і стояв з роззявленим ротом, аж поки поруч не завозився гайдук.
-Ви це... йдіть додому зараз, потім поговоримо! А ти лишайся!,- приказав він Одарці. Та перелякано витріщилась на матір та Петра.
-Ну, чого стовбичите, геть зараз з двору!
Гайдук почав виштовхувати бабів з Петром. Ті, розгублено озираючись пішли за ворота.
Маришевський деякий час в усі очи роздивлявся Одарку. “Яка врода!”,-здивовано думав він. “Відмити їі – і буде не гіршою за тих манірних красунь, що задирають носи на зібраннях. Хоча, яке там не гіршою – вона далеко обійде тих вироджених хворобливих потворок, що добрі лише на те, аби вимотувати з чоловіка нерви та капітал... Шкода, що кріпачка, не вийдеш з нею між люди”.
Він зійшов по сходах додолу, та обійшов Одарку, не взмозі відірвати від неї очей. “А фігура яка, господи, яка в неї фігура! Це-ж треба таку несправедливість – таки чесноти, та дісталися комусь без роду-племені!” Він відчув, як йому істотно поліпшало на гумор. Він ще раз подивився на дівчину та рішуче промовив, показуючи на неї пальцем:
-Житимеш у мене. В село не повернеся, нема тобі чого там робити. Завтра їхатимо у зимню садибу. Там і зостанеся.
Одарка скаменіла. Як же-ж так?! Вони-ж збиралася весілля робити...
-А Петро?, - ледь вимовила неслухняними холодними губами вона.
-Який Петро? А... Піде у солдати, як раз йому найкращій час! Повернувся до гайдука, та діловито кинув: “Того хлопа щонайскоріше до гарнізону! А поки зачиніть його дочасно десь...”
Світ почорнів перед одарчиними очима, та вона повалилася на дворі пана Маришевського, прямо тому попід ноги...
Ой, братику, мій брате,
Я не горда стала,
За дрібними слізьми,
Тебе не впізнала...
Килина з жахом збагнула все одразу. Від садиби Маришевського вона з усіх ніг полетіла на далекий хутір, де у очареті, на березі Гнилого Ташлика, жив старий знахар. Селяни часто гукали його лікувати різні хвороби. Багатьох витяг він з того світу, відганяючи лихоманки, ломоту, гарячки та інші пошести. Казали також, що він обізнаний у чаклунстві, та вміє наворожити людині будь що.
Заливаючись сльозами, повідала Килина знахареві свою біду, та благала його на колюшках про допомогу. Обіцяла, що якщо врятує він їі Одарку, митиме йому до смерти ноги, та доглядатиме його, аж поки той диха...
Довго мовчки сидів старець, дивлячись перед собою. Потім підвівся та глухо промовив: “Добре, Килино... Зараз йди додому. Зроблю, що зможу. Багато не обіцяю, але не знатиме твоя Одарка ганьби. Шкода хлопця...” Блиснув грізно очима з під густючих брів та гримнув: “Та йди вже, Христа ради, не заважай!”
Вранці з двора пана Маришевського виїхала бричка у супроводженні гайдуків. У бричці поруч з паном сиділа заплакана Одарка. Вони минули поля, покотились повз панськи сади, де колись вони з Петром... Одарка затулили лице долонями. Сльози потоками полилися крізь пальці. Пан Маришевський, зручно спершись, палив чудернацьку турецьку файку та спостерігав за дівчиною: “Нічого, звикне. Як всі вони звикають в решті решт”.
За садками дорога повела уздовж Гнилого Ташлику. Його болотяні береги густо поросли очаретом, тросником та вербами. Мало хто ходив по ціх місцях – влучити у глибоке “око”, з якого не вибратись, було дуже просто. Пробували, колись, ще за старого пана, гатити греблю, та поводень швидко все розваляв, наче й не було нічого. Так і полишили відтоді як є. Лише лисиці та птахи знаходили притулок у тих місцях. Ось і зараз, один з птахів простяг крила в небі, кружляє над ними, все нижче й нижче сходить він додолу. Сокіл. Ось він вже над самою бричкою. Крикнув сокіл, підвіла Одарка голову. Низько кружляє птах, кружляє, кричить, наче хоче щось їі сказати... Щось важливе... Придивилась Одарка до птаха, кивнула головою, здихнула полегку, та нечекано зіскочила з брички. Зіскочила та кинулася у очарет. Не чекав пан Маришевський такого, та розгубився спочатку. Розгубилися й гайдуки. А за той час встигла Одарка відбігти далеко від них. Розлютився пан, повернув кони у до річки, та погнався за дівчиною. Та зненацька впав на нього з неба сокіл, та почав дерти обличчя та дзьобати очи. Кричить пан Маришевський, але не зупиняєтся. Ось вже видно одарчину спину, ось...
Хр-русь! Тр-рісь! Влетіла бричка колами у “око” та уломила оглоблі. Понеслися коні по очарету, залишивши пана з бричкою у глибокій воді. “Рятуйте! Сюди! Скоріше!”, - волає пан гайдуки. Спробували ті проїхати верхи повз очарет, та зненацька побачили перед собою старого сивого діда із соколом на плечі.
“То що, хлопці, і ви теж по смерть свою прийшли?”,- спокійно запитав той. У ту-ж саму мить провалилися кони гайдуків по брюха у болото. Виникла шалена паника, а коли вони вибралися з багна на берег, то не було вже видно ані пана Маришевського, ані Одарки, ані діда із соколом... Лише вода слабко колихалась у двох глибоких синіх “оках”...
Ніхто не знав як, та ніхто не бачив де зник з садиби Петро. Хтось казав, що втік в невідомі края, хтось казав, що втопився з горя... Лише стара баба Приська стверджувала, що бачила Петра на березі Ташлика із якимось дідом. Може й так. А може, помилилася Приська, бо в їі роки вже важко щось добре роздивитись...
Століттями тік кудись Гнилий Ташлик. Його береги довго були непривабливими для людей. Лише на початку минулого століття він почав міліти та помалу щезати. З ним відступало й топке болото. Але у одному місці, середь лугів та старих верб, довго ще залишалися вікна чистої, дуже холодної, джерельної води. Вони були так глибоки, що ніхто не міг сказати, чи у них є дно. Зате, не одна генерація сільських хлопців знала, що вода ця – це одарчини сльози. А сокіл, що живе на старої-престарої вербі – це їі Петро, що стереже спокій своєї нареченої. І дехто, навіть, божився, що якщо уважно придивлятись, у одному з джерел, у темної глибині, можна побачити колесо від брички...
Чи то у п’ядесятих, чи то у шістьдесятих роках, на якомусь з партз’їздів, майже всохлу річку було вирішено поновити. Приїхали геологи, заклали вибухівку... Грохнуло добряче. Коли розвіялось курево дінамитного диму, люди побачили, що джерел не стало. Щезли. Всохли дівочи сльози. Зовсім не стало й річки.
Скільки вже років минуло з тої пори... Століттями можна лічити. Вже давно нема ані тих, хто тоді жив, ані тих, хто розповів цю історию своїм онукам... Лише назва Маришеве на місці ледь примітної балочки на краю села, де колись втопився із бричкою старий пан, зберігає спогад про події сивої давнини.
Дата: 10 квітня 2006, 09:07
Наступні статті:
- Червоне - то любов, а чорне - то журба...
- Тiнi колишнiх предкiв
- Ніколь
- На Горі (всім любителям хайкингу)
- New Orlean's Blues
Попередні статті:
Comments:
JComments
ВКонтакте
Facebook
Категорія: