Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 

...Мене збудили звуки моторової пили. Пилила бригада з ціркулярками, які гризли деревину всюди довкола. Із хвилину я лежав нерухомо не розплющуючи очей, поки цілком не прийшов до тями. О, Господи, це не пили. Це цікади... Чогось них тут забагато, особливо тих, що гучніше за всіх дзинчать різким металевим “голосом”. Ну, суто твоя пилорама!Я всівся та протер очі. Як то часто буває на півдні влітку, вранці у низинах збираєтся густючий теплий туман. Зайдеш у такий – і наче у баню потрапиш, змокнеш враз до нитки. Зараз він шматами висів навколо, закриваючи вид напроти. Темні скиці дерев привідами виступали з молочно-сірого повітря. Зверху, з гілок, на стіл м’яко шмякалися важки краплини. Це значить, що я туто цілу ніч прохропів? Ніфіга собі, а здаєтся, нібито з п’ять хвилин тому задрімав... Навіть ноги не встигли затекти. От, було колись, в армії... сидиш черговим по батареї, а після півночи спати хочется – страх як! Заникаєся за столика у “ленінській кімнаті”, відключися на півгодинки, а потім не можеш вскочити вчасно – ніг не чуєш... А тут, нібито і не спав сидючи. І чого це ті цікади розкричалися зранку, коли, як я знаю, вони мають співати після обіду та вночі?..Котра зараз вже година?.. Дивно! Я поцокав нігтем по годиннику. Стрілочки не ворушились. Батарейка, мабуть, здохла, треба буде заїхати на заправку, нову купити. Розправив спину, закинув руки та з хруском потягнувся. Е-е-хх, ляпота!.. Позіхаючи я повернувся у бік виїзду з майданчику і закляк у нелепої позі, з роззявленим ротом. Якійсь час пішов на усвідомлення того, що я бачу. Потім повільно опустилися руки. Потім я крутнув головою, та стулив рота. Туман помалу розсіювався, обнажаючи ранкові навколишній світ. Там, куди я дивився, він вже розпався на мокрі шмати і відкрив виїзд з рампи паркінгу. Новенький знак “exit” стрілкою вказував на асфальт, котрий бадьорою гладкою стрічкою виходив з майданчику і... щезав під водою, у низинному кипарисовому лісі, якій, де не подивись, був залитий водою. Ліс виглядав абсолютно справжнім та диким.Однею рукою намацавши окуляри, я начепив їх на носа і знову витріщився на дорогу. Вода та кіпариси стали лише чіткішими. Нарешті я зрозумів фізичний сенс виразу “очманів”. Хоча, здаєтся, краще би і надалі залишався невідаючи. Я озирнувся на машину – стоїть. На майданчику крім мене було ні душі. Я зірвався з місця і побіг до виїзду. Стрічка дороги все так само акуратно щезала під поду у заплавлений ліс... Греміли цікади, товсті дерева підносилися високо у небо, а я стояв у сандаліях на босу ногу і спантеличено дивився на гармонію природи, не маючи ані кріхітної уяви, як воно сюди потрапило і як таке могло зі мною пригодитись. Дика природа, котра невідомо звідки туто взялася. В 20 мілях від міста з мільоном жителів. Автомобільний шлях з великим рухом, що веде в нікуди. Ну не могло такого бути! Я кинувся у протилежний бік майданчику. Ось він, “enter”… Дорога “звідти” була нормальною. Вона лише закінчувалася туто. Без будь якіх розумних пояснень такого феномену. Ну не міг я вчора заїхати у потойсвіт! Це шосе – магістраль, що наче спиця пронизує різні штати від берега до берега! Оно і номер його видно! Я повернувся до столику і сів. В голові свистів вітер. Цікади починали мене нервувати. Я згорнув свій мотлох і перейшов у машину. Вкинув все купою на пасажирському сидінні, вліз сам, зачинив двери, увімкнув мотор, пустив кондіціонер. Сів та витріщився у вікно. Трохи заспокоївся. Нерішуче з’явилася перша думка: “Поки я подорожував, прийшов ураган і наробив шкоди”. Еге, еге, а “у радіву” нічого не знали, а ураган виник зненацька, і так само зненацька зник. Не було тут жодного урагану. Дерева стоять неполамані. Так, добре... Вже щось розумне... Ще версія: “Неймовірної сили зливи пройшли над великою териториєю”. М-м-м... Теоретично таке могло статися. Цілий південь – одна велика низина, нижча за рівень моря. Води нагорне легко, і стоятиме вона потім довго. Крім того, південні річки мають одну властивість. Злива у верхів’ях легко спричиняє заплави у низинах, і де вчора було горобцю по колюшки, сьогодні можна було легко втопитися самому. Але знову-ж таки, прогноз був нормальним! Жодного попередження вчора не було! А ще перед тим, як кудись їхати я завжди дивлюся на сайт погоди... І для катастрофи таких розмірів потрібна велика річка. А вона... - я подивився у вікно - далеченько звідси, по праву руку буде. Такщо, не дощ. Вчора туто мої неулюблені Мак-Траки стояли на перепочинку, вони що, потім розігналися та по черзі всі перелетіли? Клином... Ні, дощу не було. Доречи, радіо! Я лише тепер зважив на тихе шипіння з динамику. Радіо увімкаєтся одразу за мотором і завжди наладено на локальну джазову радіохвилю. Я потицяв у кнопочки автоналадки. Пусто. Рівне шипіння роздавалося як на AM так і на FM. Покопирсався у сумці з особливого, водонепроникного матеріалу, витяг мобільника. Екранчик розсвітився, пристрій безпомічно пискнув та сповістив про будь яку відсутність комунікаційних мереж. Я був не лише не в змозі таке пояснити. Мені, людині, що впустила у своє життя сучасні технологиї та роками звикла на них сподіватись, зникнення таких “ходуль” на рівному місці спричиняє шок. Я відкинув телефона та знову пирнув у сумку. GPS! Але і цей вірний помічник підозріло замислився на тривалий час, а потім розгублено повідомив, що жодних сателитів в небі не бачить... Це вночі світова війна сталася, а я все проспав, чи що?! Ні, ні... Фігня це все. Я просто зараз знаходжуся в якійсь клятій ямі, куди не проходять ніяки сигнали. Ландшафт туто такий...В салоні швидко ставало холодно. Я прикрутив колесико кондіціонера і замислився. Щось дивне було в тому лісі. Щось таке, що я бачив, та не зреагував напочатку... Крім божевільного факту, що жодного лісу тиждень тому тут взагалі не було. Я посидів ще трохи, потім рішуче вийшов з машини і пішов у бік знаку “exit” перевірити свою здогадку. Холодне скло окулярів у розігрітому вологому повітрі одразу запотіло. Я зупинився коло води, розвіз по склу окулярів повітряну мокроту і витріщився на ліс. Точно, так воно і є! Дерева, що стояли у воді були неймовірно великі. Деякі з них, просто грандіозні. Прямий стовбур уходив високо в небо, а низ, біля води, розширявся у широчезну ногу-пеньок. Ці дерева були дуже старі. І це біля міста, де останній старий кипарис зрізали на меблі ще, мабуть, 150 років тому!.. Ним на око було, принаймні, вже декілька століть! Я закачав штані та у сандаліях поліз у теплу воду. Зараз подивимося, де та дорога... Спочатку ноги добре відчували тверде покриття, яке м’якішало мулом все більше й більше, аж поки я не почав грузнути та плутатися у сторчаках-коріннях. Вода вже дійшла мені до ременя. Дорога, якщо і була десь туто, уходила прямо попід ці дерева, під жилисте коріння, у темне болото. В таке не хотілось вірити.Збоку від мене щось цікнуло, і з гілки на руку важко гепнувся здоров’яцький листовидний коник. Рука смикнулася, а у наступну мить я вже в усі очі роздивлявся комаху. Коник був не лише надмірно великий. Він належав до виду, який ніколи не водився в ціх краях. Я це знав достеменно, бо пролазив з фотокамерою всі довкільні ліси та луки, і передивився чимало визначників з фотографіями таких тварин. Власне, я навіть і сказати не міг, що це за вид. Мало того, не належавши до місцевої фауни, воно явно почувало себе туто як вдома, і це було ненормально. Я знову підвів голову і по-іншому побачив цей ліс. Крикливі не вміру цікади. Старі дерева. Коник, якого не могло бути. Немає ні радіо, ні телефону, ані GPS-звязку. І мені чогось стало страшно...Тепер я, гулко калатаючи серцем, сторожко вдивлявся поміж дерев, і затія влізти у воду здавалося мені вкрай нерозумною. Я тихенько витяг ноги з мула, та почав спиною п’ятитися до берега. Коник, відчувши мої посуни, сильно відштовхнувся від руки, розправив біло-зелене віяло крил, розкинув довгі ноги, вуса та химерною птахою полетів на сусідне дерево. Вже у паниці я подолав останні метри, з переривчастим подихом вискочив на сушу та дременув подалі від води. Постояв трохи, озираючись на ліс. Все тихо. “Тю, дурний, і чо це ти так коника сполохався?”, - прибадьорив я сам себе, підтюпцем трусячи до машини. Але щось мені казало, що не коника. Що крім нього ще буде таке чого я раніше не бачив. І, навіть не думаю, що буду радий побачити... У мокрих штанях завалився на сидіння. Мотор тихенько працював. “Їхати звідси!”, - лампочкою розсвітилося в моєї голові. Я, погоджено затрусив головою, клацнув замком ременя безпеки, увімкнув передачу, і м’яко здав з місця. Туман вже майже розсіявся, і ранішне сонце прокололо гострими променями посадку напроти. Обережно перевалив травяну смугу безпеки, викотився на протилежний бік траси та обернувся. Обидві смуги завершувалися в глухому зеленому мурі лісу. Я тиснув на газ і покотився туди, звідкі вчора приїхав...Нібито більше нічого не змінилося. Як завжди стелилося шосе, звичними були вказателі, навіть знайомий дурний бігборд що дивився здивованою красунею зі скляничкою у руці, під носом у якої біліли кумедні молочні “вуса” все так само питав всіх подорожуючих надписом “Got milk?”. Я вже був у передмісті, коли збагнув, що саме в цьому всему було нетаке. На трасі, в обідва боки, не було машин. Крім моєї, не було жодної! І радіо все так само рівно шипіло. І мені це дуже не подобалось. На телефон я вже навіть не хотів і дивитися...Бажаючи найскоріше дізнатися, що-ж то таке коїтся зі світом, я скоротив шлях та відвернув з траси на Рівер Роуд, стару вузьку дорогу, що виводила уздовж річки, через поля та паствини прямо додому. Частіше за всіх нею користувалися фермери та власники колись роскішних садиб-“плантейшенз”. У вихідні тут ганяли велосипедисти, середь якіх колись був і я, поки не придбав це авто та не зледачив. Зараз вона пустельно-самотно тяглася між греблею та полем і щезала за зеленим мисочком горіхової рощиці. Я прокотився ще трохи, повернув у горіхі і враз натиснув гальма. На узбіччі, з дверима, відчиненими з боку водія, стояв поліцейський Форд. Я зупинився, заглушив мотор і висторчився з вікна: “Sir!..” Тиша. “Excuse me!.. Sir!..” Анічичирк. Він, мабуть, сидить в себе в середині, мене не чує. Я вийшов назовні, і став помалу наближатись, махаючи машині рукою, приваблюючи до себе увагу, щоби коп недайбо не вирішив, що я маю до нього злочинні наміри. Ніколи не думав, що буду так радий бачити тих, що прибрали з мого бюджету на штрафи стількі грошей. “Exc…”, - я змовк, бо раптом побачив, що в машині нікого не було. А, чорт, де він подівся?.. Це прямо як мій шеф каже: “Коли треба, то два типи людей ніколи не будуть поруч – пожежник та поліцейський...”.Якщо двери відчинені, то має бути поруч. Він шо, відлити на фермерському маєтку десь пішов? Як то кажуть “to drain the main vein” – вилити головну жилу... Я обійшов машину та одразу побачив ЦЕ. Від кювету, по траві, в дерева та бурьяни тягнувся широкий волочений слід. Я скаменів і витріщився на високу зкуйводжену траву. Йоханий бабай!.. Та що-ж це таке сьогодні робится? Повинуючись якомусь імпульсу, я зійшов з дороги та тихенько пішов по сліду. Туди, де в тіні горіха, за пожмакану траву, зачепився темний предмет. Я навіть вже здалека знав, що то таке буде. Носком до мене лежала чорна лакована туфля до уніформи. За нею, через траву начебто пробігли з цеберком фарби, та покропили все навколо. Наче у сні я пішов далі. За суху горіхову гілку зачепився брудний шматок хутра, заляпаний загустіло-чорним. Я підступив ближче. Запах. У шлунку гидко заграло-задуділо. Хутро було не хутром. Брудний шматок був волоссям. Людським. Свіже здертим... Я наче лунатик зробив ще декілька кроків і раптом взагалі втратив будь який контроль над власними тілом та орієнтацією. І навіть не тому, що за деревами на поляні побачив поліцейськи закривавлені ребра зі шматтям червоного м’яса та плівками між ними, які білими обручами сторчали з мішанки кишків та розшматованої сорочки. А тому, що побачив того, хто його жер... Я не міг сказати, чи злякався. Принаймні, того страху, що іноді доводилося знати, я не відчув. Переляк, мабуть, таки стався, але був чи не найменшим з того, що по мені вдарило. Я ані пізніше не мав точних слів, щоби комусь ясно розповісти про те, що тоді мені пригодилося, починаючи першими секундами, коли мозок почав оцінювати ситуацію на поляні. Він ще ніколи перед тим перед не приймав емоційний шквал такої сили, а тому, через коротеньку мить не впорався з реальністью і просто “змерз”. А я сам перетворився на ще одне горіхове дерево у високій траві...Поляна була найвздаленішім кутом випасеної косовиці, що простиралася далі на пару миль уздовж дороги, аж до старих господарських споруд та фермерської оселі. Я добре знав ці місця, ще за моїх велосипедних “раллі”. Саме тут до мене часто чіплялися фермерськи собаки, від яких приходилось рвати жили добрячих півмилі. Зараз на поляні снідали.Навколо рештків нещасного копа обернулося товсте кільце. Чисельні, ніби полировані сегменти, кольору перестиглої сливи. Кільце підтримувала безліч жовтогарячих ніг-ходулок, котрі плавними хвилями пересувалися по черзі туди-сюди, утримуючи все тіло на одному місті. Крізь окуляри я добре бачив, як вигнуті до мене сегменти, наче автомат, переступали у витолоченої, заляпаної чорним траві. Нещасного їли. Я чув мокрі звуки і бачив, як мертве тіло у одному ботинку сіпаєтся, коли від нього відривали шматок. У якусь мить темно-сизі кільця посунулись, і відкрили його голову, від якої лишилася лише нижня частина зі скалічено роззявленим на бік ротом. Вона іноді дрібно моталася і беззвучно кричала...Саме цей рот і вивів мене з коми. Ще не знаючи що робити, я зробив крок дозаду. “І-і?..”, - тоненько донеслося з поляни і над боком сегментів, що поглинали здобич піднеслася голова. Колись давно, на півдні Флориди, у болотяній саванні, я випадково натрапив на рись. У запалі полювання на якогось гризуна, вона непомітила мене, а я миттєво присів, схований за високою осокою, та затамувавши подих, мірився у неї об’єктивом. Зараз рефлекс так само, не чекаючи, підбив мені коліна і прикрив стіною трави. Голова була невеличка, мала витяжену мордочку та непропорційно великі очи, що здивовано роздивлялися навколо. Всю мою увагу, наче магнитом, притягло до тих очей. Якби не заквецяний кривавий рот, у який все ще заштовхували м’ясні шматочки жовтогарячи ходульки-ручки, то через ті очі могло би здатися, що голова належить дитині якоїсь мультяшної тваринки...“І-і-і?...”, - знову протяжно-м’яко спитала голова. Я перестав дихати. Голова знову опустилася додолу, все тіло посунулося, присіло на ногах-ходулках і через мить я побачив, як вона, оздобена парою коренастих членікуватих ніг вислизає з тулова і по кругу, в перевалку, починає його обходити. Жовтогарячи ходулки знову піднесли поліровані сегменти, і плавними хвилями продовжили свої пересуви. Не чекаючи більше на продовження, я зірвався з місця і стрімголов понесся до машини...Я мчав і відчував, що знаходжуся на краю справжнісенького божевілля. Червоні плями стрибали перед очима, у носі гаряче пахло кровию. З легень виривалось щось схоже на виття зажаханого примата. Поліцейський форд, символ нормального світу, стояв ближче до мене, і я сприйняв його, все ще відчинені двери, як запрошення назад, у спокійне, нормальне минуле. Не втрачаючи час на обігання, я олімпійським стрибком перелетів через капот, впав на протилежному боці, сильно стесавши руку, і вже рачки заскочив у кабіну та забухнув двери. В машині було тепло, навіть душно, але мене нещадно трусило та леденіло руки. Якійсь час я просто не міг ні за що триматись. Мною оволоділа справжня паніка. Все, що я знав, до чого звик чи розумів, не вміщувалось у реальність, якої я був свідком. Збита шкіра на локті свідчила, що це вона і є. Все стало догори ногами.Прийти до тями виявилося непросто. Дуже помалу, спочатку повернулися запахи, потім звуки, а потім пришкульгав охромлений розум. Час від часу, я все ще кидав дикуватий погдяд на потовчену траву та горіхові дерева, але вже майже перестав тремтіти. Ненько моя рідна!. Те,.. що там на поляні... Я не знаю, що це таке! Це не могло звідкісь втекти, це просто не існує! Але воно полює, вбиває та їсить... людей, і, певно, взагалі все, що з м’яса. Невідомо, скількі таких сороконожок... і мабуть, не лише них, ще лазить там, попереду... Цей коп вийшов з машини. Мусив вийти, не боявся за своє життя. І ця потвора чекала на нього прямо тут. Інакше і не могло бути. Він би просто не дався. Як же так сталося, що він ії не помітив? Як же він так помилився?..Поруч зі мною синів монітор компьютера. Я потицяв кнопки. Зараз він здався мені безглуздим та безсильним предметом. Поліцейська рація... Якби я ще знав, як нею користуватися. Це тільки в кіно бува все легко та ясно. Я оглядів салон. Ключ, скоріше за все, залишився у того хлопа. Я не зможу завести авто. А шкода. Поліцейськи моделі Форд робить незрівняно якіснішими за цівільні. Поранений локіть вперся у щось тверде. Я боляче зашипів та прийняв руку. За сидінням у непримітній кобурі висів пистолет. Я дивився на нього в усі очи. Ну, і що робити? Взяти, а потім мене з тим посадять, якщо взагалі не застрелять? “Хто посадить? А якщо там далі сидитиме птеродактіль, то ти від нього своїм GPS-ом будеш відбиватися?”, - спитало мене щось з середини. Я озирнувся і побачив ще одну чудову річ. За мною, прямо за сидінням, у шкіряному чехлі була приторочена помпова рушниця. Через чехол проходив патронташ, набитий жовтими ціліндриками. Тут вже я осмілив. Витяг з кобури пістолета, роздивився. Модель була незнайома, але я швидко збагнув, як вона приводится до дії. Потім зняв рушницю, покрутив ії у руках. Начебто, якщо потягти за це... а потім зробити отак... то буде можна і стрільнути. Перевіримо пізніше. Знову взяв пистолет. В кобурі знайшовся запасний магазин. Дослав патрона у патронніка. Клацнув запобіжником...Подивився тривожно у вікно на дерева, потім обережно відчинив двери та виліз назовні. Тримаючи пистолета у бік дерев, переніс у свою машину поліцецськго довгого ліхтаря, рушницю з патронташом та приховав них спальником. Настартував двигуна. Потім знову повернувся до Форду, та поліз прибрати пластикові пляшки з водою – моя майже вся вийшла.“І-і...”, - свиснуло з вулиці. Я скинувся та вдарився головою. Напроти, у парі десятках метрів, з трави дивились ті самі “очи”. Звідси вони нагадували покинуте, безпорадне мале якоїсь свійської тварини. Так от як то приманило поліцая! От чого він виліз з машини!“І-і...”, - призивно-жалісно пролунало знову, і голова з очима просунулася на крок у мій бік. Немічні очи просто благали про допомогу. Я дуже повільно виліз з машини. Треба знати, де ховаєтся більша решта “цього”. Але поки що я бачив лише саму голову. Серце знову нагайкою хлиснув адреналін. Я перейняв пляшки у другу руку, обережно посунув запобіжник... Не пускаючи “це” з очей почав сторожко відходити до свого авто. Мене було побачено. “І-і... І-і... І-ііі!”, ніжно засвистіла голова і, перебираючи ніжками-ходульками, поповзла у мій бік. Я призупинився, навів на “очи” пистолю і, не вагаючись, стиснув собачку. Гримнуло, аж вуха заклало, і в наступню мить голова моментально розпласталася по землі, а по мені різануло страшно неприємним високим звуком. Ультразвук! З пам’яти вискочив поранений кажан на дорозі, котрий колись зміг відігнати мене від себе, “обкричавши” карябаючими частотами. Я автоматично пальнув у той бік ще раз, і, крутячи головою заскочив до себе у кабіну. Вже сідаючи, я побачив, як трохи далі, звідки прийшов я, а потім прилізла і та голова, гілки затряслися і трава почала валитися, прогинаючись під чимось дуже великим... Я кинув зброю на сидіння, швидко встромив ручку автоматичної коробки у потрібний паз та з ляском скатів зірвався з міста...За вікном проносилися дерева, напівпокосені луки, огорожі з дроту для великої худоби... Я проскочив чиєсь господарство, потім ще одне. Мене гнало бажання дізнатись, чи зможу я зараз потрапити додому, і це бажання одночасно сусідувало із сильною впевненістью, що дому я вже не маю...Іскриночка надії спалахнула в мені, коли я проскочив недавно збудовану “резіденшл ерія” Оукс Гроув, - комплекс новеньких котеджиків під одноманітними стріхами. “Для вас ще знайдется місцечко!”, - святково обіцяла реклама при в’їзді на акуратну алейку. Але далі, де мав бути так добре знайомий поворот до мого кварталу, мені довелося різко загальмувати. Поворота більше не існувало. Як і тоді, на паркінгу вранці, асфальтова смуга просто уходила під воду. З тою лише різницею, що замість кипарисів тут було болото з густо переплетеними пальмами. Я сполохав парочку кривоклювих ібісів, які долубалися на березі і вони білими хустинами полетіли в глибину заростів.От і все. Я деякий час посидів в машині, беззмістовно роздивляючись пальми, потім взяв пистолета та вибрався назовні. По лівий бік дороги тяглася висока, довжелезна стара гребля, котра запобігала річці у поводень заливати все навкруги. Тримаючи зброю біля себе, потиху, я виліз по травяному схилу та обережно висторчив голову за край. Добре знайома стара посадка уздовж русла теж одночасно закінчувалася з дорогою. Прямо, начебто по мотузці відрізана. Звідси і далі по берегу, товкся заплутаний ліанами та повзучим папоротем пальмовий ліс. Я вже більш рішуче виліз на хребет греблі та роздивився навкруги. “Мій” берег, звідси і дозаду, залишався без якіхось помітних змін. Хіба що за тиждень трава на нему стала ще вищою, майже у зріст людини. Зате протилежний був просто чужім. Від нього до обрію простирався справжній дикий світ. Пальмовий приберег переходив у могутню стіну з вже знайомих вікових кипарисів, котрі щезали десь у далечінь без натяку на край. А от по мій бік, далі попереду, було щось незбагнене, з чого я аж присвиснув. Десь на відстані у милю, над річкою та лісом, вигнувся металевими фермами могутній міст. Нещодавно через нього пробігав частий міський автомобільний рух. Зараз там панувала тиша. Обидва края мосту ховалися у лісі. Трохи далі, по іншій бік від нього також щось темніло. Я пересунув запобіжника, заштовхав пистолета у штані, збіжав додолу, покопався в машині та повернувся з портативним біноклем. Він був дуже корисним, коли у нацпарках з великої відстані треба було роздивитись якесь цікаве птацтво. Так і є! Вдалині, в оточені дерев, сірілі стіни міського стадіону. Вдалося роздивитися навіть високи стоякі з пакетами прожекторів. Я ще якійсь час крутив біноклем навкруги, але нічого більше не помітив. Так... В лісі зберіглися спорудження! Може і не всі, але ті великі підказують, що можуть бути і інші. А значить, не все так погано. А значить, віднайдутся і люди (тут мені одразу нагадався бідолашний коп).Тепер розумним було об’їхати периметр, розвідати всю решту і знайти когось. Я всівся в машину і розвернувся. Автоматично подивився на приборну дошку, у бік індікатора палива. Половина... “Авжеж, заправитися не піде так легко”, - блиснула думка. Треба починати заощаджувати бензин. Невідомо, що буде далі... Оукс Гроув виявився порожнім. На доріжках коло домиків стояли припарковані автомобілі, але духу господарів не було ніде знати. Я погудів, покричав – ніхто не вискочив на двір, ніде у вікні не ворухнулася планка жалюзі... Зробив декілька кіл, поки не пересвідчився, що тут ніхто не живе. Посидів, поміркував. Принаймні, коли мені знадобится бензин, я зможу його злити з ціх авто. Доведется бити скло, щоби відчинити бак, але ніхто, не заперечуватиме... Та й по хатах знайдется їжа та ліжко – не спати же мені на дворі. Якщо вдень тут таке лазить, то що приповзе вночі?..Від котеджів, вбік від головної дороги, йшов другорядний шлях, яким користувалися жителі для виїзду з розташованого подалі, давно забудованого приватного району. Шлях далеко тягнувся уздовж алеї тінястих магнолий. Деякий час я постояв перед поворотом, сумніваючись, чи варто їхати під ті дерева, потім надихнув, витяг зі штанів пистолю, клацнув запобіжником, зручно поклав ії біля себе та покотився потиху. Я їхав мимо зелених лужайок, де не бігали собаки, не поливали траву, не копирсалися у клумбах. Це поки що нічого не значило, бо і у нормальні часи мене завжди дивувала якась ненормальна відсутність власників біля своїх осель. Зазвичай людину у такому райончику можна було побачити лише тоді, коли та була коло свого авто. У вихідні резіденції взагалі нібито вимирали. Ніхто не ходив по асфальтованим стежкам, ніде не гралися діти... Я, колись, довго звикав до виду нарядних будиночків оточених буйною субтропічною рослинністью, самотних при своїх невидимих власниках. Мабуть, коли-б я вирішив оселитися в такому місті, то також би прийняв ці правила гри. Гойдався би на заднему дворику у качалці, від очей подалі, або валявся перед телевізором у кімнаті з кондіціонером...Як і там, у болота біля греблі, я нагло тиснув педаль. Попереду стояв жовтий шкільний автобус, у якому виднілися люди. Я зупинився на відстані і засигналив. Потім висторчився з вікна і замахав: “Гей, піпл! Хтось з вас знає, що це все значить, і де ми всі разом опинились?” Я бачив, як моя поява спричинила середь тих людей справжній фурор. Мені замахали руками, щось закричали крізь вікно. Я лише покрутив головою, показуючи, що нічого не розумію. У відповідь у автобусу відчинилися двери і хтось замахав мені рукою, гукаючи під’їхати. Я знаками показав водійові, щоби той звільнив мені дорогу і пробрався ближче. Зупинився напроти дверей, опустив вікно. Людина у відчинених дверях замахала мені руками: “Не виходіть, сер! Сидіть там, бо він може повернутися, і вхопить вас!”. Я інстинктивно обернувся на крони магнолій. Не збирався я вилізити зі свого мобільного вкриття, та вже точно не хотів, щоби мене хапали, і лише кивнув. Мені з п’ятого на десяте почали розповідати, як всі вони опинилися вранці у дивному світі, як не впізнали звичне довкілля, як не потрапили у місто, як блукали по неймовірно перетвореному терену, аж поки не зійшлися туто, біля автобусу, де на них напав велетенський орел. Так, так, “ігл”, з отакеленними крилами, як оцей автобус, який вхопив власника білого “SUV” і зник з ним у лісі!..Дивно, але я не лише не поспівчував невідомому власникові білого “SUV”, але навпаки, відчув неймовірне полегшення. Все-ж таки я тварина соціальна. Не дуже терплю залишатися надовго самотним у біді. Хочется компанію таких самих... Хм... Орел, кажете...Я пояснив, як я збираюся перелізти до їхнього автобусу і невдовзі вже був всередині. Водій, похилого віку дядько-негр, мрачно сидів за кермом. В салоні були дві немолоді білі тітки, чи то майже при обмороку, чи то при собі, але без тями, та ще двоє чоловіків. Один з них нагадував мені студента-хіппі. Мабуть, таки справді ним і був.“Леді та джентльмени”, - звернувся я до них. Не питайте мене даремно, що то таке сталося навколо нас. Я знаю не більше вашого. Власне, нічого не знаю. Одне ясно – світ чогось змінився і вже не є звичним нам місцем. Вранці я був свідком, як невідоме мені створіння вбило поліцейського, а потім напало на мене. Така... сороконожка, як цей автобус, голова бігає окремо...”. Схоже, я сповістив ним ще одну шокуючу новину. “Ви також бачили”, - я показав крізь вікно, - “як щось вхопило вашого... м-м... колегу”. Я, навіть, і не підозрював за собою, що можу утнути такий спіч англійською. Народ перелякано-уважно мене слухав. Студент-хіппі, що теж витріщився на мене, швидко додав: “Ігл, сер...” “Ну,.. орел, так орел... Я так вважаю”, - я повернувся до водія, - “що буде розумним поїхати зараз по фермах, і спробувати знайти більше людей. Краще буде сісти десь у безпеці, послухати кожного та обміркувати, що робити далі. Бо, здаєтся, леді і джентльмени, що скоріше за все, всім нам якійсь час доведется жити так, як ми не звикли...”. Ніхто не заперечував.Я пристав за автобусом і ми покотилися шукати людей. Я сподівався впоратися з усім ще до вечора. Перша ферма була порожнею. Зате у іншої нас зустрів добре озброєний власник, який зайняв оборону навколо свого двору. Постріл з вікна садиби пролунав наче гром. Дзвін розбитого скла додався до грому з рушниці. Всі ламанулись до автобусу. Я обернувся. Переднього скла у моєї машини, вважай, не було. Я отетерив. Суки! Скалічили! МОЮ!!! МАШИНУ!!! Ах ти тварюко тупорила, каятись твоєї матері!... Я вмить забув англійську. Кинувся до дверей, відкинув спальника, вихопив помповика, механічно-швидко клацнув пристроєм, не замірюючись, навів на вікно, звідки пролунав постріл, і стиснув гачок. Шандарахнуло ще гучніше. Шибку винесло всередину. Викинув гільзу і всадив у вікно ще один заряд. Я лаявся так, як ще ніколи. Я обіцяв, що зараз зайду до цього ковбоя, встромлю його рушницю йому до сраки і хай на тому світі в нього з неї курится... Після третього постріла у знищене вікно звідти замахали шматком чогось і чоловічий голос прокричав: “Не стріляйте, не стріляйте вже...”Невдовзі ми всі сиділи в залі для гостів. Народ косився на мене та на мою артілерію. Власники ферми - чоловік та жінка моїх років. Він виправдовуєтся, і каже, що зробив таке через нерви. Вранці по двору гасали страшнючи “собаки”, якіх він не може описати, але які мали клики як шаблі, і в нього на очах вбили його ретрівера, порізали корови, а потім кинулися на жінку...Жінка фермера запросила нас перекусити. Якось за тривалим стресом я і забув, що починаючи ранком зернини макової в роті не мав. А зараз гостро відчув, як спазмом прихопило шлунок. Я сьорбав пекучий креольський суп-гамбо і важкі думки риїлися в мене у голові. Вже невдовзі ми почнемо мати проблеми з питною водою. Також на підході засоби їжі. Якщо таке вже бігає по землі, то що чекати в річці? Рибалити може бути дуже небезпечно. Засоби вогню – сірники, запальнички, лінзи... Дайбо, щоби ми якусь живу корову знайшли, чи козу... Невідомо, скільки докупи знайдется патронів, яле них треба буде берігти. Полювати прийдется вчитися інакшим способом. Ми не знаємо одне одного. Хто відає, що калатне комусь у макитру. Я правильно зробив, що нікому не показав пистолета... Та ще одне... Ліки. Елементарний аспірін стане невдовзі розкішю. А якщо в ці края повернулася малярия, то всі ми приречені...Після відпочинку було вирішено переселитись у більшу садибу-плантейшн “Рівер Вью”. Ми вкотилися на трохи занедбану алейку перед будинком типової колоніальної архітектури з білими колонами, посигналили, а потім вийшли назовні. Двери садиби були незачинені, але всередині також ніхто не жив...Ввечері ми розмістилися на різніх поверхах. Я привалився з усім своїм експедиційним мотлохом та зброєю в кухні на матрасі. Водій-негр та студент вирішили бути зі мною. Я розповів, що бачив вдень у бінокля. “Думаю, там щось залишилося від міста, і можуть бути ще люди”, - завершив я свою розповідь.Водій, який за весь час не промовив ані слово, слухав мене уважно. Помовчали. Потім він, глядючи вперед промовив: “Якщо там...”, - він кивнув за стіну, - “віднайдется моя колишня...”, - він знову промовчав, - “то я ії із задоволенням і легким серцем придушу”. Я зацікавлено подивився на престарілого Отело, і спокійно відповів: “Якщо тобі так пощастить, і вона таки знайдется,.. то ти, не особо ії питаючись, оженися з нею щонайскоріше знову. Інакше, вже скоро, непоганим вибором для тебе здаватимется ось він”, - я кивнув на студента. Той подивився на водія і відсунувся далі...Мені наснився сон. Я стояв у бистрої річці з берегами з осоки і дивився на протилежний бік. Там, на білому піску стояла молода жінка. Стояла, та дивилася на мене, начебто чекала, що я ії зараз скажу. А я хотів сказати так багато, але не міг розпочати. Бо начисто забув ії ім’я, котре так добре колись знав...Кінець першого дня....Довга смуга кінноти та возів розтяглася по набитому копитами, твердому грунту широкої просіки крізь пальмовий ліс. Мене збудило почуття, що я валюся на бік з висоти без опори, від чого я скинувся у сідлі та розплющив очи. В голові, так само як і навколо, висів туман. Все було нібито звичне, але нібито і нове. Якійсь час я тріщився між вух своєї коняки, зібраючись з думками: “Я тільки-но переходив воду вбрід, а на тому березі було... була...” “Ех, і розвезло тебе”, - пролунало збоку. “Не треба було стільки пити. Як ввечері налягли, так і не спинились, поки не видудлили все...”. Я обернувся. А, це той... Я зморщив чоло. Чорт... Не можу згадати ім’я. Хоча знаю його добре. Ми з спільно із ним ще були... А власне де саме ми з ним були?.. Мабуть, таки справді не треба було стільки пити... За спиною на ремені я намацав чехла з легкою металевою фяжкою, витяг ії, розкрутив і ковтнув. Вода з вичавленим в неї лимоном пролилася на грубу тканину сорочки, я кихнув, і затягнув корок. Чорний легкий метал, бездоганна форма, зручна в руці. Предмет заздрощів багатьох. На боці зберіглося клеймо – білий хрестик на червоному полі, біла графічна надпис “SIGG”. Фляжка з надписом щось мені смутно пригадувала, нібито була свідком чогось... що колись давно було зі мною, але я не міг сказати, якого... Я мав із собою ще одну річ, якої ні в кого не було. Срібний полірований четверець запальнички з витисненими на грані літерами “zippo”, у який я заливав спирт, вигнаний з меду. На самоті я міг довго крутити його в руках, але звідкі і коли він опинився в мене, я не мав ані найменшої згадки.Вершник попереду підвів руку і вся колона зупинилася. Рука сама собою ковзнула за плече і обійняла гладке древко мачете. Начебто, все тихо... Помалу рушили далі. Стояв сухий сезон. Пальмовий ліс біля річки було порізано, дерева пішли на будівництво та інші господарчі потреби, що лише посприяло колонії. Тепер з цього боку було неможна прийти непоміченим. Від поселення аж до далекого мосту вже легко було побачити будь кого і при потребі вчасно зорганізуватись. Лишившись природнього вкриття, страхітні монстрозні крокодили тепер не вилізали з посадки через греблю і не повзли на голий терен, звідки могли бути відігнані. А ми, в свою чергу, не вештали зайво біля річки, бо знали, що від крокодила на короткої відстані не втечеш...Через міст, на іншому боці ріки, виднілися споруди Порту Трініті. Розділившись на невеличкі рої, доглядаючи одне одного та видивляючись навколо, ми неспішно рушили в напрямку колишнього порту. Одразу за мостом, тільки-но зійшли останні вози, ми оточили себе, коней та спорядження широким колом з подвод і затаборилися. Більша частина походників залишилася за возами, і лише пара десятків вершників поскакала у бік поселення. Ми прїхали мінятись...Тепер була доба відносного покою. З початку часів варварства, всі ми пройшли нелегкий шлях взаємостосунків. Владнатись із дикою природою було простіше. Зрізати зайві дерева коло поселення та попалити траву, і сороконожка-банголо не матиме де ховатися. Перекрити деревом загони для худоби, і орел-гігант вже не унесе так легко корову чи людину. Вкопати дерев’яні їжаки на милині навколо кладок, і на рибі можна тримати на безпечній відстані крокодилів. Високий міцний частокол навколо поселення та варта з луками у баштах не дадуть вовкулакам-саблезубам напасти зненацька з туману перед світанком. А вчасно покосена лука не вистрибне лютою жовтою пантерою-привідом. Поки ми навчилися цім премудростям, за поселенням Оукс Гроув, за старою дорогою, з’явилося чимало простеньких хрестів, на яких не було знати імен...Владнатися з Homo sapiens було складніше. Жителі колишнего містечка-порту надавали перевагу безхитросному захвату поселенців, інструментів, зброї, матеріалів, худоби. Відповідний рейд до їхніх володінь грозив нам серьозними втратами у сутичках кривих вуличок, де вони були в себе вдома. Засідки на людей ставилися всюди, де ще залишалась можливість відшукати якісь ресурси. В лісі, на відстані до 20 міль від поселення ще зоставалися поодиноки, завиті ліанами бензинові заправки з розбитими вікнами магазинчиків, автомайстерні повні зіржавілого мотлоху, розваляні китайськи ресторанчики... Звідти було можна витягти чимало цінного. З великим ризиком колоністи пробиралися до тих місць, збирали потрібні для життя речи, котрі не виробиш самотужки, а на зворотнему шляху, якщо не потрапив до чиїхось пазурів, або не був задушен у хижих обіймах, легко міг побачити себе з мотузкою на руках, та бігти за чиїмось конем...Пробратися далі двадцятої милі не йшло. Ні для кого. Ті, хто йшли туди, ніколи вже не повертались. І мабуть доля нашої колонії врешті решт була би спечатена не на користь ії поселенців, коли-б не випадок. За двадцяту милю не міг потрапити ніхто. Крім мене. Тоді життя і набуло іншого сенсу. Потрудити себе обміном стало трохи кориснішім за вульгарне грабування. Особливо, коли в колонистів істотно поліпшилася зброя...Табір під поселенням, де збирався ринок, ставився з метою запобігти непорозумінням і нерозумним спокусам заневолити когось із прибульців, охочих обмінятись. Мати справу з краще озброєним та роззлюченим супротивником гарно охолоджувало навіть найбільш гарячі голови.Ми потиху рушили поміж рядів з різноманітним мотлохом, придивляючись до всього, що могло піти на користь колонії. Біля продавця холодної зброї, виробленої з колишніх інструментів, я зупинився. На старому лантусі було розкладено з дюжину гострих грубо затесаних ножів та ратищ для пік. Ех, безрученки, скільки напильників зіпсували!.. Відкрутив фляжку, витряс на язика рештки вологи. Встиг помітити як жадібно блиснули очи торговця. Він вже оточив мене з усіх боків, тицяв свій товар і щось терендів ламаною англійською. Через сильний акцент його було важко зрозуміти. Я байдуже кинув оком на залізо та раптом... За його спиною об’явилася молода жінка у витертому ганчір’ї, котра принесла торговцеві воду. Той забрав в неї пластикову пляшку та махнув рукою, надсилаючи ії за купу ящиків. А я забув заткнути свою фляжку...Я ії знав! Я був впевнен, що добре ії знаю, хоча і не міг зараз назвати ім’я. Це ії я бачу у своїх снах! Я не помилявся. Серце сильно загупало. Озирнувся на гомінких людей. В мене з’явилося сильне відчуття, що все навколо мене – несправжне, нібито сон. А реальна лише вона, і вона прийшла за мною, пробудити, забрати мене звідси...Я зійшов з коня. Некваплячись, перевертаючи на всі боки, закрутив фляжку. Потім поклав ії на купу ножів. Обличчя продавця світилося погано прихованою радістью. Він щедро розкинув руки, показуючи на будь який різак з його збірки. Я похитав головою. Повернувся до коня, витяг з сумки здоровенного важкого мисливецького ножа з гравировкою “buck” на лезу, показав продавцеві. Мій ніж перевішував все, що той мав.“Тоді що ти хочеш?”, - трохи розгублено спитав він. Я пальцем показав за ящики та поклав ножа біля фляжки. Той обернувся... Подивився на жінку... На мене... На фляжку з моїм ножем... І неохоче похитав головою: “Ні!”. Я постояв трохи, дивлячись мимо нього вглибину торговища, потім повільно поліз у кишеню, і витяг дзеркально-полірований срібний четверець. Клацнув характерним звуком кришочки, крутнув колесико... Майже невидимий пломінь язичком вискочив зі запальнички. Вітер, що налетів, тріпанув його убік, але не загасив. Я обережно поклав запальничку на лантух середь своїх речей. Вогник горів. Торговець якусь мить заворожено дивився на збірку мого багатства, а потім обернувшись крикнув щось жінці, махнувши рукою у мій бік...Я виліз на коня, та всадив попереду своє придбання. “А я все чекав, коли ти після запальнички за коня візьмеся...”, - хмикнув той, хто їхав зі мною поруч. “Я коли побачив, як тебе шляк трафив біля неї, так ми лише дивились, коли ти за мачете вхопися. Вже були готові хапати цю тітку, та тікати гуртом навпростець...” Мені було не до балачок. В усі очи я дивився на жінку, яка затулялася від мене дертою хустиною. “Як твоє ім’я?” Мовчить. Ну, гаразд, розберемось пізніше. Відмию тебе спочатку, нагодую, тоді і видно буде. Я розвернувся та поскакав у табор.Сонце важким червоним колесом просідало в болота за річку, коли смуга кінноти переїхала через горб мосту. Найближче укриття було в двох годинах переходу. В деревах завели свої пили нічні цікади. Залишатися вночі поблизу лісу було вкрай нерозумно. Я їхав за подводою, де на шкурах сиділа молода жінка. Вона мовчки дивилася на мене, а я майже бачив себе на крок від чогось, що враз перекине все моє життя. Вона щось стискувала в себе на грудях рукою, а мені чудилося, що вона кричить до мене. Не розуміючи того крику я лише спостерігав, як ії в очи нагорнула слізина. А потім ії сльози стали сонцем, що тонуло в річці, і від нього до мене побігла золота стежка. І я ступив на ту стежку і поскакав на світло, яке швидко вгасало, затуляючись крилами чорної тіні...Кінець другого дня. Я сидів за столиком якоїсь затрапезної таверни та байдуже спостерігав крізь вікно перехожих. Пиво тут було ну геть ніяке, сама вода на воді, мені, навіть, не хотілося допивати початого кухля. Несмачне пиво перемкнуло мою увагу на навколишній світ, і я з легким подивом запитав себе, а що я туто роблю? Мені не пригадувалось нічого з того, як я сюди потрапив. Нічого не попереджало мою появу у цьому питейному закладі. Я, навіть, не пам’ятав, чим саме починалося сьогодня. Після такої думки я злегонця занервував, підганяючи мозок у спробах відновити події. Я зосередив погляд на пивному кухолі і з подивом вловив слабеньку думку, котра тихенько пискнула, що пред тим, як сюди потрапити, зі мною трапилося щось вельмі цікаве та незвичайне. І було то геть нещодавно... І якщо я схочу, то все згадаю, треба лише продертись крізь замуляне-затерте... От, зараз... Нумо же!...“Можу?”, - пролунало біля мене. Я враз втратив концентрацію. Готове вже з’явитися видіння вмить розсіялось. Я розчаровано цокнув язиком і кивнув головою: “Будь ласка...” Напроти мене сів молодик, який одразу вказав на моє пиво: “Несмачне? Тут іншого і не буває.” Я подивився на нього, хотів щось відповісти, але одразу забув, що саме. Його обличчя здалося мені таким знайомим... В усі очи я роздивлявся хлопця, котрий був вдвічі молодший за мене. Може, навіть, і більше. Та де-ж я його бачив? Це чисте обличчя, ці очи, брови, ніс... Біляве волосся... Хлопець дивився на мене, та посміхався. “Привіт. Досі не впізнав?” “Що?..”, - розгублено перепитав я. Він відверто веселився. “Ну же! Ти-ж стільки разів сам уявляв собі, якім би я був, якби став дорослим! Ти-ж сам і дав мені це обличчя!..” Я відштовхнувся від столика, виставивши перед собою долоню: “Ні! Тебе немає!” Серце гупнуло. “Такого не може бути! Ти вже давно помер і я сам тебе поховав...”. Хлопець одразу зажурився. Він швидко кинув погляд мені за спину, начебто був не сам. На його обличчя налетіла хмарка. “Не рятуй ії... І не кохай... Вона одначе, тебе не любила”, - нечекано промовив він. В роті стало сухо. Я не міг ковтнути. “Промочи горло!”, - кивнув він, встаючи з-за столику. “Воно тут всім однаково несмачне. Завжди було і завжди буде”. Нахилився до мене, кладучи руку на плече і прошепотів у вухо: “Це так через те, що тепер і ти, любий мій татку, так само мертвий...”.Я крикнув, рефлекторно сунув ногою і збудився. Тіло було мокрим. Серце часто колотилося. Фффу-мл...! Сон! Це-ж таке тобі треба! Звечера я заліг в густому кущі перед лісом, повертаючись з походу до кам’яної цегли супермаркету Волмарт, куди міг пробратися лише я. Багато народу полягло, пробуючи пролізти за 20-ту милю, у бажанні розжитися останнім привітом щезнувшої цівілізації, як то лікі, одежа, патрони, спорядження, посуда, інструменти... Хтось згинув у пащеках вовкулаків-саблезубів, хтось у шелепах сорокоіжки-банголо, когось зажалили бродячі шершні, інших затяг у болото крокодил, а хтось дістався на обід пантері-привіду... Мені поки що вдавалося повернутися в поселення зі здобич’ю. Мене не стільки бачили, скількі чули. І сороконіжка так само днями могла переслідувати мене, винюхуючи сліди, і пантера люто нявчила, втративши мене у траві, але чуючи близьку присутність теплого тіла, і безмозкий хаммерхед сліпо кидався зі засідки в деревах на звук моїх кроків... Я обережно перекинувся на бік, даючи крови розбігтися по нозі, яка занеміла. Здаєтся, мене не було побачено. Нашиті на сорочку сірі пучки іспанського моху надійно скрадували мене в терену. А-а-а... Чорт! Ногавиця, заправлена у шкарпетку задерлася уві сні і на ногу наповзли кріхітні, невидимі оку кліщики-чіггерси. Шкіру пекло, немов кропом ошпарило. Години на 3 буде мука, потім зійде. Треба буде у поток влізти, помитися, тоді полегшає... Я обережно привстав на лікті, витяг бінокля. Нібито все тихо. Туману немає, вовкулаків не буде... Трава коротка, сховатись там комусь важко... Гілля перед лісом... ніби там ніхто не розпластався... Можна потиху вибиратись. І тут я почув запах.Пахло горілим. Точно, хтось розклав вогонь! Люди! Ото хтось безголовий... Або нахабний... Прикриваючись горбочками терену я тихо рушив на запах. На протилежному від мене боці, за деревами, відкрилася галявина. Зараз я вже бачив куряву від рештків спалених дровиняк. Дикі! Вони, мабуть, чекають на когось, може, навіть на мене... Хоча, звідки ним про мене знати? Я розпластався у траві, навів бінокля у ранкову сірість... Намет. Один...Ні, двоє сидять біля вогнища... Один – з секирою. Другий... Оба-на, та це жінка! Товар у Порт Трініті, чи що... Скількі там ще душ в наметі?.. Помітив, як загойдалося пальмове листя і перевів туди оптіку. О, хай, бейбі!.. От і ще один. Підходить, застібаючи на ходу штані. Обійти них та піти далі? Можна... Тільки чого це вони так далеко залізли від своїх поселень? Та ще й розсілися, наче у гостях... Та із жінкою... Не будуть вони тягти ії так далеко для обміну. Взяли би із собою, і все. Вони хоч і дикі, але жінок теж потребують, та їх не їдять... О, ну ти ди, озброїлися як... Жінка... Ні... вони не притягли ії з собою... Важкий клопіт. Десь дорогою вловили. А це значить, що не самі вони тут. Це скаути. Легка розвідка. Решта компанії не так далеко. В поход, схоже, видалися... Ну-ну...Я ще трохи постережив у бінокль за галявиною. Той, що з секирою, підвівся, озирнувся та піщов у кущі. Іди-іди... Я залишив свого наплічника у траві, обрав дерево між собою та наметом і, прикриваючись ним, почав тихо повзти до вогнища. Тихіше... Тихіше... Нога, покусана кліщиками страшно свербіла. Тихо ти, цить, потім тебе почухаю... Ще трохи... І ще... Гаразд! Руки автоматично робили звичне. Стріла вискочила з м’якого чехлу, піднявся перемотаний мотузками та травою лук, розтяглася тетіва... Тиннь! Тук! Той, що сидів із жінкою, мовчки закинувся назад і засовав ногами. Друга стріла – Тиннь! Тук! І той, що виходив з-за дерев хекнув, вловивши оперене жало у груди. Поки він не закричав – третю стрелу, та - тиннь! Вона пробила його трохи нижче шиї... Зараз вони перестануть смикатися – гострі шипи стріл вимочені у смолі отруйної ліани. Зазвичай вистачить лише поранення...Лука - до дерева, мачете - з-за спини, і до намету! Рубанув по розтяжках – раз, два, три! – матеріал просів, накрив довгу фігуру. Ніколи думати – з віддягом, щосили потяв чиєсь тіло. Всередині спочатку закричали, але голос швидко захлинувся та замовк. Крутанувся по поляні: все?.. Нібито все... Так, все.У диких ніколи не бува з собою нічого цікавого. Навіть зброя і та, груба та примітивна. Я обшукав тіла лише на наявність вогнепалів та патронів, нічого не знайшов, та втратив до них інтерес. Ці не мали шуміти, їхнім завданням є потиху перерізати глотки та тікати непоміченими. Те, що вони так просто дали себе перебити свідчило про втрату почуття небезпеки. Це бува, коли за собою відчуваєш надійний захист. Значить, головні сили вже недалече. Або вони тут були не всі...Я лише зараз згадав про жінку. Вона так і залишилася сидіти на місці. Здаєтся, нічого не встигла зрозуміти. Звідси вже треба галопом тікати. Назад, на кордон, за болото. Бо в поселенні ще нічого не відають... Я обтер лезо о траву, викрутив з тіл стріли, підхопив лука та побіг за наплічником. Жінка... Вона мене бачила, та розкаже, що я був лише сам, та покаже, куди побіг... Я зупинився та обернувся. Вона бігла за мною. От матері ії... Я завагався. Нагнала мене, простягає руки: “Візьми мене з собою...”. Кісткі та шкіра. Синець на пів-щоки. Болячки на руках. Я тихо вилаявся. Справа не в тому, що вона мені була не потрібна. Жінки були на вагу золота, навіть такі миршавеньки. Але зараз домінували інші цінністі. Один, навіть з вантажем, я проберуся. Удвох... Нас або наженуть дикі, або вистежать хижаки. І те, і те – без вариантів. Загинемо обидва. Вбивати ії відверто не хотілося. Але і вмирати теж. І доглядати не буде можливости. Чорт з нею... Не встигне за мною, то така ії доля. “Ти робитимеш все, що я тобі кажу. Все! Швидко і одразу. Кажу стрибати – стрибаєш, кажу повзти – повзеш. Не встигнеш за мною – не чекатиму”. Вона кивнула. Глянув на неї: “Стрибай!” Вона слухняно підстрибнула. Я мовчки розвернувся та порисачив до лісу. Жінка, не відстаючи далеко, бігла слідом...Біля старого карстового провалля ми зупинились. Невелика річка, що текла через ліс, спадала туто додолу водоспадом, утворюючи внизу ставочки з теплою водою, в яких було можна купатись. Я вже знав, що робитиму далі. Прямо в одежі заліз під струміння, охолонув. Понабирав у фляжки свіжої води. Гукнув супутницю і наказав скидати з себе смердюче дрантя. Поставив під водоспад, пояснив, як повжити траву та пісок замість мочалки та мила. Завалив глиною ії брудне ганчір’я та виліз недалече на камінці. Звідси я міг легко бачити ліс. Покопирсавшись у наплічнику, витяг довгу масковану мисливецьку сорочку та легкі кросовки. Поки вдягнется у моє. От, чорт... Самому доведется бігти до кінця у ботинках без перевзуття. У боковій кишенці намацав пластикову коробочку з темною мазью. Смола з гнізда шершнів. Зараз нам стане до нагоди, ще і як...Одним оком стерегу ліс, другим розглядаю фігурку долі. Гострий хребет, гострі кісткі плечів, ребра як старовинна пральна дошка, кістки тазу сторчать вбоки, коліна як бабки у коняки. Про груди краще не буду... По тілу – якісь плями, чи то синці, чи то лишай... Боже... Смертельний гріх, а не жінка. Відгодувати ії спочатку буде треба... Мимоволі згадався давно забутий мотивчик:Раньше було літо, літо, А тепер зима... Раньше були файні дівки, А тепер нема... Раньше були файні дівки – Самі пампушкИ А тепер сі залишили Шкіра, та кістки...Тихенько свиснув, рукою призвав до себе. Підійшла... Слава богу, то не лишай, то синці. Ох ти чорт, вона ще й кліщів поназбирала! Кліщі були бичем божім для всіх нас. Після них залишалися болючи гулі, які не гоїлися тижднями. Витяг свого “несессера” – тонесенький пінцет та срібну, розщіплену у зміячий язичок, пластиночку для екстракції ціх паразитів. Довго крутив на камені “шкіру та кісткі”, але таки позбавив ії тих тварюк. Оглянув ії ще раз. І раптом, на білому внутряшнему боці худого стегна помітив родиму пляму – метелика, що розвинув крила. Я завмер. Мене наче гукнуло щось. Я міг побожитися, що колись раніше вже бачив такого самого метелика. І в цьому самому місці. Я скинувся і уважно подивився на жінку. Вона терпляче чекала, що буде далі. М-м... Жодних асоціацій. Я ії не знаю. Але знаю цю родинку, яка... Яка... Але так і не зміг згадати хто ії мав.Все, з кліщами скінчено. Тепер важливе. Простягаю коробочку зі смолою і кажу натиратись всюди, де потіє...Ми вже були готови вибиратись з провалля, коли мені почудилося, як на краю лісу ворухнулася гілка. Я присів, як підстрелений. Супутниця також вмить впала за камінь. Бінокль... Гілки далеких дерев присунулися прямо попід ніс. Вітру нема, а гілка ворухнулася, та ще й окрема. Ні, то не птаха, птахи там не знати... Що то таке? Ми туди вже точно не підемо, але я хотів би знати... І тут я це побачив. Під гілкою, поза стовбуром з обох боків виднілись темні зтовщення. Хаммерхед!!! В мене вмить в животі змерзлися кишки. Нам вірна торба. Від цього не втікти. Принаймні удвох... Не знаю, чи він нас бачить зараз, але точно вже унюхав. Ця моторошна потвора мала велику приплюснуту спереду голову у виді молотка – “хаммера”, по краях якої були втяжні рухливі очи. Вона вміла ловко ховатися поза деревами, обійнявши кігтями стовбур та міцно розпластавшись по ньому щітинистим тілом. Навіть колір міняла, як хамелеон. Назовні виставлялися лише боки “молотка” з очима. В голові, крім гострющих зубів, не було нічого. Мозок майже цілком був розташований у декільках позвонках гнучкої хребтини. Через те потвора була швидка на перестрівання здобичи і не зупинялась, поки ії не заганяла. А задерши одну жертву, могла пуститись по другу, і третю, не усвідомлюючи, що вже однією можна наїстися... Ми знали лише про одну тварину, котра могла нагнати хаммерхеда. Бродячі шершні. Зачуявши їхній запах, хаммерхед волів не зв’язуватися та обходив ті місця. А нам це давало шанс збити його зі сліду та відвести від поселення...Я вужем сповз з каменя та просичав: “Там смерть. Дожене – жертиме нас живцем. Йому потрібно відчувати як ми бьємося від болю”. Жінка стала білою як полотно. “Зараз тікатимо потоком до старого містку. Якщо добіжимо – матимо шанс.” І ми понеслися.Колись давно, під старим містком в лісі я видолубав схрон. Один з ураганів вивернув велику магнолію коренем догори, і мені лишилося лише розчистити та трохи поглибити яму в схилі під берегом. Я наносив сміття та піску, гарно замаскував схрон, в середину насипав дохлих шершнів та намазав смолою з їхнього гнізда, і тепер ніхто не наважувався влізти туди жити. Там я переховувався від негод, коли хтось зненацька йшов по мою душу. Зараз там був наш шанс залишитись живими. Я лише сподівався, що нам вистачить місця удвох. Ах, який я молодець, що наплічника кинув!..Вже біля містку я почув ухання в лісі напроти. Дикі! Таки них було більше, ніж три... І вони йшли нам навперейми! Сердце одразу палахнуло радісною надією: “Вони не знають про хаммерхеда!” Я влетів під місток, обдираючи руки відштовхнув дровиняку, заштовхав у лаз жінку та протиснувся сам. Притяг рогату деревину на місце і ми завмерли... Все навколо смерділо восячою смолою. Зараз я гаряче молився, щоби ми втопилися в цьому запаху. Серце трохи заспокоїлося і ми почали ровніше дихати. Хвилин через п’ятнадцять над нами скрипнула дошка містка і на голови посипався пісок. Через міст м’яко ступав хтось важкий. Ми скаменіли. Все стихло, лише журчала вода. Потім знову посипалося на голову. Він нас шукає! Ми причаїлися, і в тишині я розчув розчароване щеняче скавчання – хаммерхед унюхав шершнів. Потім щось хруснуло та затихло. Я заплющив очи та спробував уявити, де він зараз може бути. І одразу згадав за дерево біля містка. Ах ти чорт! Якщо він туди виліз, то може легко просидіти там декілька днів! А може, втративши туто наш слід, він здогадуєтся, що ми мусимо бути поблизу і чекає на нас. Хоч і безмозкий, а їсти хоче. Ах ти, як паскудно...Мої роздуми перервало нове ухання. Вже близько. Вони також йдуть до водоспаду! Я заборонив собі навіть і думати про щасливий порятунок. І лише жахливий крик, повний болю та страху, навернув мені віру у спасіння. Хаммерхед ловив диких. І поки він них не переловить, і не закатує, не зупинится. Я повернувся у тісному кублі. Моя супутниця лежала, глибоко знепритомнивши.Вночі ми досягли краю болота. Тут на самоті стояло спільне господарство декількох польських родин. Я завжди залишався у них на ніч, коли йшов за 20-ту милю, і ще на одну, коли повертався. За це я приносив ним цінні побутові речи – мило, пральний порошок, сірники... Старий Влодек із синами відчинив важку браму і всі витріщились на нас. Я заощадив вітання. “От, що, хлопці, через день-півтори до вас навідаются дикі. Багато. Якщо почнете збиратися прямо зараз, то завтра ввечері встигнете зустріти них в нашому поселенні...”Я лежав у Влодка в хаті. Після важкого стресу сон легко оволодів мною. Перед очима мерехтіла трава, де я ховався вранці, стоянка диких, жінка під струмом водоспаду, метелик-родинка в неї на... “Не рятуй ії... І не кохай!”, - ясно пролунав юнацький голос мені у вухах. Я підскочив. Сердце тріпалося, ніби зараз вистрибне. Родинка! Я підскочив на постілі та перегорнув до себе ту, що лежала поруч. Вона не спала. Відкинув легку ковдру, задер на неї мисливецьку сорочку, рішуче взяв за ії ногу... У місячному світі темній метелик розвинув крила на білому внутрішнему боці худого стегна... Ії шороко розплющені, наче темна олія, очи дивились на срібний кружалок, що висів в мене на шиї. І мене озарило. “Ти! Ти!!!”, - я задихнувся і не зміг більше нічого вимовити. А за моєю спиною з ночи виступила тінь, яка оксамитовими крилами застила від мене те озаріння, і ласково обійняла мене за плечи: “Тс-с... Цить... Тихо... Вона одначе, тебе не любила”. …Закусивши зубами кінчика довгого пташиного пера, я припинив писати. Сивий, довговолосий дід, що сидів напроти, не квапив мене. Він зручно вмостився у дерев’яному кріслі-гойдалці, та неспішно хилитався туди-сюди, дивлячись нібитото на мене, і нібито кудись далеко крізь стіну. У затишку кімнати, заваленої рулонами паперу та товстими рукописними книгами м’яко тік-такав годинник-брегет, перегортаючи моменти давнішніх подій. А чи так вже й давнішніх?.. Я покрутив у пальцях перо, та подивився на розкриту срібну цібулю годинника, що лежав поперед мене. Обидві фігурних стрілочки розгублено крутилися в різні боки по білому кружалку ціфернику, нагадуючи компас, що втратив магнітний полюс. “Немає куди поспішати...”, - легкою посмішкою донеслося з з гойдалки, - “...і час тут нікому не потрібен. Тут взагалі немає часу...”. Зі свого місця він кинув погляд на пописані жовті аркуші грубого паперу, кивнув задоволено головою, скрипнув кріслом та спитався, знову дивлячись нібито на мене: “А далі?”Далі? Я знову прикусив перо, сперся о стіл, вдивившися в чорнильні рядки. Далі......Спекотне жовто-біле сонце у високому, блакитному, без хмаринки небі. В легкої сорочці та закасаних льняних штанях, я неспішно бреду босоніж по дрібному пісочку затоки. Шумить море. Навколо не знати ні душі... На високому березі, середь густої зелені втопає білий будиночок. Мала садиба в колоніальному стилі сховалася середь буйного саду, котрий давно вже не знав руки садовника. Всюди квіти, восковисте темно-зелене листя камелій відбиває глянець сонця. Я підіймаюся вгору, ступаю на гравійову стежку... У дворі, біля старої гойдалки, стоїть жінка в легкому одязі. Я дивлюся на неї, і мені здаєтся, що ми колись були добре знайомі. Я посміхаюся, йду ії назустріч... Вона, відкинувши волосся, з милою посмішкою розкриває мені свої обійми... ії руки обвивають мою шию. Жінка ласково дивится мені у вічі, посмішка сонячним зайчиком грає на ії губах. Я схвильовано придивляюся до неї, зараз ось вже згадаю, хто вона є... Та ії м’які руки раптово стискають мою шию сталевим обручем, а біла посмішка стає гострющею бритвою. Мить - і вона легким кивком голови видерла мені горло... Гострий біль, спізнилий рефлекс крику, що враз захлинувся, кровавий яркий фонтан гаряче заливає мене до поясу... І перед тим, як мозок остаточно затягло чорнилом, вона нахиляєтся, і я бачу очі, що не належать людині, ії закривавленого рота, губи, якіми вона мене цілує, відчуваю ії сухого язика та чую шелестящий голос: “Е-е, любий, ні-і... Так легко ти не втечеш!.. Я прийду по тебе завжди... в обличчі тієї, котра буде з тобою... Вона, навіть, про мене не знатиме... Це твоє прокляття... Чи ти вже забув, га, коханий?”Щоночи я збуджуюсь, залитий до поясу гарячим. Але то не кров. То піт, в якому всі ми душимося в спертому, гарячому повітрі приміщеня старої церкви. Знову той самий сон. Я хочу надихнути спросоня, але не можу. Хтось важкий навалився на мене, боляче придушив до дошок, чиясь жорстка рука тисне мені на горло... Дихати!!! Відчайдуше пробую звільнитися, та у слабкому місячному світлі бачу перед собою гостро заточену кістку. “Як ти мене дістав своїм криком... Ненавиджу... Зараз я тебе як жука...”, - в обличчя смородливе сичання. Мені вдаєтся трохи посунутися, я ковтаю повітря та хриплю у відповідь: “Спробуй, і з тобою станется сам знаєш що...”. Кістка ще потанцювала перед очима, потім зникла, і мене з безсильною лайкою звільнили. Я полегшено надихнув, пнув навмання в темряву, але не поцілив.“Сам знаєш що...”. Я швидко прославився. Мій медальон-монета на ярмарку невільників ледь не коштував мені життя. Він давно тіліпався на шиї, я звик до нього, та вже забув, коли та звідкі він узявся в мене. Коротенький міцний ланцюжок без замочку не дозволяв знимати його через голову. Та мені і не хотілося. Він враз запав у око охороні. В роздертої сорочці я стояв з іншими невільниками на майданчику площі, та гадав про свою долю. Раптом від гурту озброєних обшарпанців, що патякали своїм, малозрозумілим для нас сленгом, відокремився один, та намірився прямо до мене... Він мовчки наблизився, вхопився за мій медальон, хвильку на нього дивився, а потім щосили смикнув, пробуючи розірвати срібний ланцюг. Мені здалося, що зараз увірвется голова... Руки були зв’язані, тому я лише подався допереду, пробуючи уникнути пошкодженню шиї. Решта загаласувала, чи то підтримуючи його, чи то просто коментуючи забаву... Не перервавши ланцюжка, він знову щосили смикнув вдруге... Сльози полетіли з очей, я відчув, що втретє він просто перебьє мені хребта... Він залаявся, витяг здоров’яцьке лезо, замахнувся... “Все, торба!”, - блиснуло мені в голові. Я вже збирався на прощання боднути його головою в носа – все одне зараз гидко помру... Але не встиг. Мачете залишилося в його руці, а сам він скаменів та з роззявленим ротом витріщився кудись поза мене. На його обличчі відбилося спочатку здивування, потім нерозуміння, потім страх. Сильний страх... Всі, хто був із ним завмерли, та як один заклякли на пивслові. Потилицю обдало холодом... Я не міг повернутись та подивитись, що там таке коїтся. А мій мучитель випустив мене, відступив на крок, впав на задницю в пилюку та поповз по неї від мене. Потім він закричав, підстрибнув та пориинув геть. На площу зайшла тиша...Більше мене не чіпали. Просто накинули налигача та припнули до старого вічнозеленого дубу. Як собаку. Мабуть, чекали, що сконаю сам. Не давали ані їсти, ані пити. На моє щастя був початок сезону дощів, і я лежав з відкритим ротом, ловлячи потоки буроватої води з гілок... За десять днів всюди, де дозволяв ланцюг, я видолубав з-під торічного сміття всіх червяків, переловив всіх жуків, мурашів та дротянок... До останнеї миті я не торкався жолудів, бо знав, що тоді вже точно подохну...Шкода, що одежа або волосся неїстивні... Бодай би я ще якійсь час протяг, жуючи рукав сорочки... Потім інший... Потім перед.. Потім спину... Це був ранішній деліріум, куди я все частіше провалювався з голоду, не відрізняючи яві від мари... “Гуп!”, - біля мене впало щось важке... “Гуп!”, - тепер вже щось поцілило мене. Я розліпив очи. Нема вже сил навіть на це. Якусь мить дивився, не взмозі зрозуміти, чи те, що бачу є реальністью. Банани! Я перекотився на бік та ізжер недостиглі жовтозелені качалки прямо з лушпайками... Я ковтав, не чуючи смаку, давився, сльози текли по брудному, зарослому бородою обличчі... І лише коли в руках не залишилося більше нічого, зрозумів, що саме дзвоном лунало мені в голові: “Не кінець... Житимеш іще трохи...”Тепер мені щодня кидали трохи їжі. Я, навіть, побачив свого рятівника. Чи то, рятівницю. Стара товста black mama майже щодня приходила до мого дубу, та непомітно кидала недалече рештки качанів кукурудзи, солодку картоплю, половинки бананів, або пів-рибини... Ніколи не думав, що недоїдки бувають так смачні... А одного дня вона з’явилася в супроводженні здоровенних розмальованих обірванців, та мені зняли налигача...Всім, мабуть, стало ясно, що я не вмію перетворяти воду в ром, лікувати хвороби, зарікати нещастя та робити інші корисні речи. І мене було передано до решти невільників, що горбатилися в навколишніх болотах...Вдень ми працювали на полях, копали дренажні рівчаки, різали та носили дерева робили іншу важку роботу... Нас годували як і належить... Лімон, або рубаний тросник, сирі боби, або напів-зварена невідома тварина з річки... Втікти не було можливости, нас добре стерігли.А от вечори... Вечори були інші. Із жахом я чекав на свій сон, що диявольськи повторювався раз за разом. Поки одної ночи просто не вмер......Ії пальці заплуталися в моєму волоссі. Я звільнився від п’янкого полону вічного ранкового спанку, розплющив очи та побачив ії, прямо напроти. В тоненькому халатику, зручно прим’явши подушки, вона ласково дивилася на мене. Ії м’яка долоня торкнулася мого обличчя, провела по нему, привітно шкрябнула щетину щоки... “Привіт”, - ії губ торкнулася ласкова посмішка. “Привіт”, - я посміхнувся у відповідь, - “Я тебе знаю?” Вона тихенько засміялася у відовідь, нахиляючись до мене... Близько-близько я побачив ії очи... Відчув на своїх губах ії прохолодний поцілунок... Мене накрило тоненьким серпанком суміши запаху ії духів, аромату волосся та лісових квітів. Забутих... Давно забутих запахів.Я простягнув руку. Ії волосся лягло мені у долоню густою хвилею, тугим вітром, дикою травою... Не може бути! Не може... Я думав, що вигадав тебе у своїх снах...Я не бачив нічого, лише глибокі озера, до країв наповнені ніжністью, де втопилися, розсипані на дрібні діаманти, невідомі сузір’я... Поцілунком я доторкнувся зоряних берегів та почув тихе: “Мій любий... Тепер ти вільний...” В цю мить темні омути ії очей перелилися сльозиною через край, та побігли гарячим струмочком. І відштовхнувши мене, вона залишила в своєї долоні старий срібний медальон, віками висівший в мене на шиї. Вхопившись розгублено за уривки срібного ланцюжку, я не міг зрозуміти, як це сталося, і раптом спиною відчув крижаний холод та чиєсь розчароване зітхнення. Обернувся швидко – нікого, лише великий пухнастий метелик бьєтся в куті кімнати...Гостро пронизало почуттям втрати та небезпеки. Підхопився на ноги... та не впізнав нічого навколо. Кімнати більше не було. Замість того я стояв у сутінках довгого коридору з плутаними переходами та чисельними дверима. Та вже знав, де знаходжуся. Мала садиба в колоніальному стилі середь буйного саду, котрий давно вже не знав руки садовника... Нескінченні, неймовірно різноманітні світи-сни, що ставали реальністью. Диявольська розважалочка. Я зробив крок, і зрозумів, що не вийду звідси. Бо туто, в лабіринтах дверей, на мене чекає та... створіння з моїх снів. І мені, в пошуках порятунку, доведется вічно блукати переходами з одного світу у інший. Переходами, що перетинаются, раз за разом приводячи у підступні пастки старого прокляття, яке із жахливою насолодою вбиватиме та оживлятиме мене знову і знову.Невидимі теплі обійми лягли на плечи. “Іди, мій хороший... Я проведу тебе”. Другий крок... тихо, без зайвого шуму. Довги тунелі коридорів. І середь плутанини переходів, арок та дверей, там чи там виднієтся застила постать молодої жінки... Ось він, мій сон. Вона нерухома... Причаїлася... Вона чекає. Чекає, приготувавши для мене милу посмішку та свій гарячий поцілунок. І лише очи... Очи, що не належать людині, шукають мене. Шукають, та не бачать. Та ще сухий язик, котрим вона час від часу швидко облизує змучені вічною спрагою губи......Я зупинився перед низенькими, розтрісканими на глибоки шпарини дверима. М’який поштовх в плечи: “Туди... Сміліше!” Теплі обійми на плечах. Надихаю та рішуче штовхаю старе дерево... “Я завжди буду з тобою”, - розтанув відлунням тихій шепіт. Я ступив всередину де з глибини кімнати, заваленої рулонами паперу та товстими рукописними книгами до мене обернувся старий джентльмен з довгим та білим як сніг волоссям...Я закінчив писати. Покинув вже порядно покусане перо, потягнувся. І одразу срібна цібуля-брегет на столі припинила своє цікотіння. Фігурні стрілочки збіглися в одну та завмерли. Дід з німим запитанням подивився на мене. “Все, що згадав”, - запевнив я його. Той задоволено кивнув. “То що... можу йти?”, спитався я нерішуче. Той погойдався ще трохи в своєму кріслі. “А ти знаєш, куди йти?” Я лише знизав плечима: “Ну, ані тут, ані в цьому лабіринті я точно не хочу залишатися”. Дід засміявся, та кивнув мені за спину: “Проводи його... Йому однаково ніде не сидітимется спокійно, то хай вже він буде там, де веселіше...”. Я обернувся. Біля мене, склонивши голову, стояв молодий хлопчина. Кого лише він мені так нагадував? Та кого же?..Вже на виході, у тих саміх низеньких дверях, котрими я сюди потрапив, я почув: “Вона по тебе більше не прийде, тату. Ніколи. Твій янгол тебе доглядатиме...” Я обернувся – та лише побачив, як суховій крутить пилюку уздовж грунтового шляху, та степ стелется за обрій замість дверей...З давних пір я звик жить самотно. Навіть затоваришувався зі своєю самотою. Вона часто оберталася моїм власним відзеркаленням, та темними задушливими вечорами складала мені компанію, сідаючи у мерехтінні свічок із наповненим кухликом, напроти... Вона ніколи не брехала та не вірила брехні. Вона скакала поруч на коні, лежала в засідці в болоті, стікала потом на роботі, ніколи не скаржилася та нічого не просила. Вона була невтомна, нежалослива, неромантична та суха на смак як шмат скаменілого хліба без води. Але вона не зраджувала та єдина вірно залишалася при тобі і в біді і в радощах. А потім сідала напроти в твоєму власному обличчі, та дивлячись тобі у вічи, простягала назустріч свого кухля. І в ії очах не було помітно ані тіні насмішки......Вона дивилася на мене очами, в яких відбилося нічне небо, а я бачив глибоки темні озера, до країв наповнені ніжністью, де втопилися, розсипані на дрібні діаманти невідомі сузір’я... “А от себе в тих озерах ти так і не побачив”, - неголосно, глядючи десь у бік, промовила в мене за плечем моя сувора супутниця. “Туто недалече є корчма, ходім, порозмислимо. Хоча, пиво там наливають для всіх однаково не смачне...”. Я нахилився, та підняв з пилюки старе срібло...Одеса - Нью Йорк, вересень 2008.

Twitter

Нравится

SocButtons v1.4

Comments:

Download SocComments