На горі, на 1500 метрах, нас прихопила ніч. Десь там, у долині, було ще не дуже темно, але туто лежала велика мокра хмара, крізь яку ані біса не було видно. Тримаючись одне одного, ми дуже обережно переступали великі камінці, повалені дерева, корені дерев, та пильнували, аби не ковзнутись на мокрому лепі, та не полетіти зі схилу у сліпому тумані десь у прірву. Світло від ліхтарів швидко розсіювалось у білому липкому молоці, та було добре лише на якіхось пару кроків допереду...
Чалапаючи у гарних гірських ботах, я згадував часи, коли лазив по горах бозна у чому. Бо смертельно кортіло. Я нагадав, як колись перетинав Бескіди у дешевих китайських кросовках, яки насамкінець прийшлося перемотати на нозі дротом, аби не ступати по камінні босим... Тоді здавалося, що шкіра на ступнях відлупилася від м’яса, бо попухла та налилася страшенними пухирями... У першої цівілізації я викинув дранття, та купив у містечку гумові чоботі, у яких, брудний, як чорт, завершив маршрут. А вже ті простеньки шкарпети з ринку... Мокрі, на маршруті вони гарно доповнюють гишпанський черевик.
Легке діло зараз. Спеціяльне немокнуче взуття тобі, різні мембрани, напхані хіба що не в сподні... Закукляний у модернові термобілизну, фліс та софтшел, я із судомами нагадував свої колишні бавовняні футболки – справжні вбивці людей у холодному гірському кліматі, яки швидко просякали потом, ніколи не просихали, та леденіли тіло на холодному вітрі... Гей, які то були часи!..
Стоп, здаєтся, прийшли. Той, хто був попереду, наразив нарешті на вкриття, вирубане у скелі - місце перепочинку для різних пришелепкуватих мандрівників. Всі з полегшенням розтяглися на дерев’яних дошках. Через нехочу, але треба було вставати та влаштовуватись на ніч.
Дровиняки у схові виявились мокрими. Не вада, знадоблятся пізніше. Легка портативна газова плитка вирішує всі ваші проблеми у непогоду. Невдовзі у казанку вже грілася вода та на металевої мережці тихенько свірчали товстеньки сосиски...
Нарешті,
гарно та сухо. А назовні, гострі верхи смерек продерли сірий лантух
хмари, що зачепилася за гірський верх, та з неї на землю полилися
потоки так само сірої холодної води. І лилися вони, і лилися без кінця
та краю...
Я витяг з кишені пласку сталеву пляшочку. Ром. Хє-х, саме
те зараз. Ковтнув добряче, і гаряче ямайське сонце розтіклося по жилах,
нагнало геть ніч, пожвавило тусклі барви навколо. Переживу, поки дійде
та каша...
У кашу натрусили ягід, що зібрали під горою, у чай -
шипшини, з сосисок точився та сичав гарячий золотенький смалець,
походні пляшки із засобами коньяків та рому передавались по колу...
Надійшов час справжнього відпочинку від довгого важкого переходу.
Вологе дерево врешті зайнялось та освітило обличчя тих, хто сидів
навколо.
Всі були колишні вояки, інженери, лікарі та науковці. Всі
мали за плечима чималий життєвий досвід, вереницю країн, карьєр,
шлюбів... Всі були любителі полиндати дичавиною. Ковтнули ще по разу.
Згадали про спільних знайомих, що у Канаді подолали колись 180 міль по
арктичних крижаних полях та горах пішки. Знесилені, їли сире м’ясо та
рибу. Ледве тоді вийшли до людей...
- Взавтра вже будемо у Чорного Озера... Коли не литиме сильно...
-
Йо... Не люблю я це місце... Востаннє був там торік навесні, так як
завжди - краса неземна, але начебто є там щось... В тому лісочку
навколо... Дивится на тебе так важко, аж втікти хочется.
- Це вже
точно... Я там рибалив раз... Махав тою вудкою, махав, раптом обернувся
так до іншого боку, а на мене з дерева, метрах так у 50 тріщится щось.
Сидить у розвилку гілля, таке волохате, із головою як твій казан, та
лупить на мене баньки... Я через інерцію крутнувсь, потім швидко
обертаюсь – а вже нічого нема... І скільки потім там стояв, все
відчуваю – пильнує мене хтось. То зблизька, з очерету, а то потім
здалека, з лісу... Ясно так це чую. І недобре воно якесь... Зібрав я
тоді свій мотлох, та швиденько пішов звідси...
- Та то не лише ти
там таке бачиш. Багато людей там довго не витримує. Середь ціх гір це
хіба не єдине місце, де люди не люблять ходити. Ніхто не може пояснити
чого, але жодна душа там не таборится...
- От правда, точно, і я
бачив колись щось з великими очима! Лише на коротку мить, потім гадав,
що примарилося, але зараз так ясно те згадав... Йде воно за тобою, аж
поки не вийдеш за якийсь кордон, далеко поза озеро. Тоді одразу стає
легко так, навіть день світлішим здаєтся...
- Йо-Йо. Почалося. “Там царь Кащєй, і кот учєний, нажравшись спят мєртвєцким сном!”
- Ага, ага... Та ось самі побачите! Потім вже казатимете... Ось самі...
Дехто
з нас ніколи не був на Чорному озері, що утворилось в незапам’ятні
геологічні часи, і ним було цікаво подивитись на це природне явище.
Посиділі ще трохи, позгадували інші походні пригоди, та пішли спати. Я
зостався біля решток вогню, дивився у чорну ніч, та слухав туге
шелестіння дощу. Здаєтся, зарядив до ранку... Я схотів піти у ці края
одразу, як почув про це озеро. Людина, яка там була, розповіла мені
щось таке, що в мене з’явилося невідбитне почуття якогось дивного
дежа-вю. Начебто я колись був в тих краях, а потім міцно про них забув,
хоча справді ніколи того озера не бачив.
З думками про завтра, я
поліз у теплий спальник, загорнувся у легкий кокон, та швидко
пригрівся... Я давно знав, що існує перехід у інші світи. Через який
звідти до нас потрапляють небачені істоти, іноді цікаві, іноді
страхітні. І я, навіть, знаю, як можна щонайближче дістатись до того
переходу... Стаєтся те на тонкому пограничі, на самісенькому переході з
яві у спанок, коли вже не бдиш, але ще не спиш...
Спальник в ногах
хтось притиснув. Чиїсь лапи, чи то собаки, чи то кішки обережно
сперлись о тканину. Скоріше кішки – саме вони так роблять, коли стоять
на задних лапах біля твого ліжка, перевіряючи, чи ти вже не спиш... Я
розплющив очи. В ногах стояла... Стояло щось... дійсно схоже на кішку.
Саме на кішку, черепахової масті, з рудими плямами... Довге гладке
хутро, чорні товстеньки коротеньки передні лапи... Я лежав та дивився
на “кішку”. І був абсолютно впевнен, що знаю, хто це, та як воно
звется. Спокійно дивився собі, бо точно знав, що шкоди від нього не
буде. Якось було ясно, що воно просто йшло собі навколо, та зупинилось
подивитись, хто тут у мішку лежить. Така собі дружелюбно-байдужа
зацікавленість.
“Кішка” стояла на задних лапах та дивилась на мене
чимось таким... Я подумав: “Ого, а чим це воно на мене дивится?”. “А
там, звідки я є, тільки тим і можна дивитись, інакше не йде!”, -
миттєво відповіло мені в голові. “А звідки ти є?”, - беззвучно запитав
я. “Кішка” якось інакше “подивилась” на мене і мене начебто всмоктало у
якусь воронку, після чого на пару секунд я опинився у такому світі,
який, навіть, агонізуючий мозок, напевно, не зміг би витворити. Лише на
якусь пару секунд...
Ковтаючи повітря та витріщивщи очи, я приходив
до тями у своєму спальнику. Одяг наскрізь просяк потом, термобілизна,
що мусила “ефективно відводити вологу від тіла та утворювати почуття
ідеального комфорту” зрадницьки відмовилась від своїх разрекламованих
обов’язків. Мені здалося, що “кішка” хіхікнула.
- Спи, він сьогодні сюди не прийде, не його день.
- Хто не прийде?
- Ось він!
І
я побачив давно забуте моторошне створіння з нічних мур, яке було добре
відоме мені з дитинства, та яке колись тероризувало мене у спанку.
Через нього я часто прокидувався середь ночи із криком, та боявся знову
заснути... Я навіть згадав його ім’я... Я лежав зіслабнувши, невзмозі
ворухнутись, а воно стояло попереду, в легкому тумані, надійно
відділене від мене чимось невидимим, знайомо крутило головою, та
страшно кидалось на всі боки.
- Він тебе не бачить, але пам’ятає
про тебе... А іншій, що туто на вас чекав, зараз пішов з гори додолу,
та ховаєтся у жерепі біля стежини.
- Хто ховаєтся?, - я ледве ворушив неслухняними губами.
Пухнасте
створіння знову якось подивилось на мене, і чітко промовило його ім’я.
І я одразу побачив, як чорна волохата потвора з великою головою та
горящими жовтими очима нерухомо розплазилась у темряві, ховаючись
середь каміння та переплутаних гілок гірської сосни. Вона диким, лютим
поглядом дивилася на мене здалека. Видіння швидко пропало.
-
Неможна багато на нього дивитись, бо тоді він тебе побачить, і прийде.
Він вже почуяв, що про нього дізнались, але не знає хто. Він дуже
швидкий... Стережися на стежці!
Біля мене заворушився мій
супутник, висунув зі спальника голову, підвівся на локті, та тихо
промовив, наче у спанку: “Навіщо ти кішку з собою у похід потягнув?” Я
хотів відповісти, що нікого не брав, повернувся до нього... Приятель
“дивився” на “кішку” напівзаплющенними очима, а з під його вік у
темряві пробивалось біле сяйво...
- Ти так само мене бачиш. Через те тобі зараз все видно у ночі.
Точно!
Я спочатку не звернув уваги, але весь час міг без проблем бачити далеко
у ніч. “Кішка” кивнула мені – спи!, прийняла лапи зі спальнику, а я
легко прослизнув в той сон, на межі якого перед тим так несподівано
застряг. Без сновидінь...
Вранці дощ ані трохи не зіслаб. Я збудився
з рештою, та не одразу згадав про той дивний сон. Взагалі він залишився
у пам’яти якимись розмазаними шматками, якимось тривожним передчуттям.
Приятель, який спав поруч дивно дивився на мене за сніданком. Решта
групи була теж подавлена, всі скаржилися на поганий спанок. З гори
додолу летіли потоки дощової води. Стежина, де ми мали сходити
перетворилась на Ніагарський водоспад. Дороги до озера не існувало.
Зверху, наскільки вистачало ока, гори були забиті дощовими хмарами.
Порадились. Залишалось зійти в долину тим шляхом, звідки прийшли, поки
що можна, та спробувати повторити пройти цю дорогу колись пізніше.
Почали зіступ. Злізали черепашою ходою, інколи по коліна у струменях
холодної води. Біля стежки над прирвою, з одного боку густо завилась
низенька гірська сосна. Буде за що триматись. Щось але з нею має таке
бути... Хтось мене попереджав... І стоячи середь гілок, я зненацька
нагадав, хто тут має бути. Абсолютно реальна чорна волохата потвора з
довжелезними гакуватими руками-коріннями та жовтими горящими очима
глянула мені у вічи крізь густе гілля. Я перелякано крикнув, і в ту
саму мить з під ноги начабто хтось вихопив почву. Камінець, на якому я
стояв, вилетів и мене штовхнуло по схилу додолу у прірву. На моє щасття
схил був відлогий і я не полетів камінцем, але покотився по мокрому
осипу, перелічуючи всі рельєфи терену. Сипке каміння летіло за мною,
гупало по тілу, із пару разів вцілило по голові... Палки, спальник,
каріматка щезли у густу дощову мряку, а я сам зачепився наплічником за
гострий корень, та гойдаючись, повис на виступу. Потоки дощу лились
навколо, уносились десь далеко додолу. Я вчепився руками у сирий чорний
корінь та заволав щосили: “Я тут, я живий!!!”
Коли мене витягли назад, я лише шалено промовляв скороговіркою: “Я його бачив! Стережітся жерепу!”
Пройшло
із два тиждні. Ми повернулися до міст, до своєї праці. Одного вечора,
лежучи на давані з книгою, я непомітно для себе задрімав. І так саме,
як тоді, на горі, ковдру у ногах притиснули чиїсь м’яки лапи. “Я знаю,
хто це”, - промовив я із заплющеними очима. У відповідь тихенько
засміялись. Я розплющив очи. Напроти мене, спершись чорними
коротенькіми товстенькими лапами о стілець стояла “кішка”. Стояла,
роздивляючись своїми дивними “очима” стару іграшку – маленьке плюшове
кошеня на столі. Стояла та сміялась. Принаймні я так розумів їі емоції.
Потім вона слизьнула на підлогу, майнула плямою у місячному світлі, і я
міцно заснув, так і не встигнувши сказати їі спасибі...
Грудень 2006 року.
Наступні статті:
Попередні статті:
Comments: