Home 
Оповідання Ніколь
Оповідання Ніколь 
загрузка...
Ніколь
Субота, 10 січня 2009, 05:49 | e-mailНіколь
...........................................................
Він не любив Африку. Коли-б хтось спитав його, чому, він би не зміг навести жодну причину, звідки берется ця нелюбов. Не любив, та й все. Тому, новину про свою участь в експедиції на цей континент він зустрів без натхнення. Гумор було зіпсовано одразу після телефонной розмови із старим приятелем та колишнім шефом, який розшукав його на краю світу.
Після років, проведених у Європі, він нечекано для всіх завершив вдалу карьєру в компанії, та переселився на острів Кюрасао, у невеличкий, скромний будиночок на березі моря. Туто, вдалині від цівілізації він раптово зрозумів, що це - його місце, саме сюди він йшов половину свого життя.
В нього була колись родина, яка залишилася десь в неймовірно далекому минулому. Він зараз вже майже не пам’ятяв обличчя дружини та не впізнав би й сина. Хоча зберігав його стару дитячу фотографію. Після декілька років шлюбу, та наступного болючого розводу, його юнацьке кохання хладнокровно сповістило, що будь яки його контакти з сином є недоцільними та шкідливими. І з тим щезло невідомо куди... Він зрозумів, мудрість прислів’я про плєть та обух, та за при першій нагоді покинув країну. Назавжди.
Зараз його просили допомогти. Колись він вітратив кращі роки на вирішення цієї проблеми, та як ніхто знав в неї всі підводні камінці. Тоді його компанії не здалося занадто привабливим витрачати роки на ідеї, комерціалізовати яки, може, не вдастся взагалі, та проєкт було тихо згорнуто. Але напрацювання у вигляді безцінного досвіду залишились. І, здаєтся, зараз лише він залишався експертом. Лише він міг консультувати людей, яки полізли у нелюбиму ним Африку за розгадками... Якімось шаленим французам вдалося пересвідчити грантові агенції та бозна ще яких грошотримателів у важливісті вивчення природніх очагів епідемій небезпечних вірусних захворювань, і тоді згадали за нього...
Він сам не розумів, навіщо погодився. Може, за роки життя на затишному Кюрасао, він трохи знудився, може раптово схотілося завершити колись почате. Може... Він мляво розмишляв про це в залі на літовищі в Кігалі, де на нього нетерпляче чекав сивий підтягнутий пан - голова експелиції.
Він із задоволенням занурився у роботу. Через тиждень стало ясно – вони на правильному шляху. І тоді-ж він побачив їі. Власне, спочатку він не зрозумів, що саме побачив. Вона була нічим не краща за всіх тих жинок, що зустрічались йому перед нею. Навіть навпаки... Але вона була якоюсь зовсім іншою, і за це одразу зачепилась його підсвідомість. Через деякий час він з подивом для себе зрозумів, що з абсолютно невідомих причин йому подобаєтся просто на неї дивитись. Хоча, з його точки зору, начебто, не було на що. Худа, вертлява, острижена, швидкоока... Класично не його тип. Але диво – йому подобалося слухати їі на нарадах. Подобалося просто бесідувати із нею. Вона чим далі тим більше займала головне місце в його уявах. “Чорт, цього ще бракувало!”, - полохався він. Його характер та життєвий досвід зробили його душу байдужою до жіночих чар. Він з ніким не зав’язував довгих стосунків, швидко починав нудитись, та перший них згортав. Так було роки. Всі його подруги робили одне й теж саме – шукали від нього утримання. Без якіхось корисних зобов’язань зі свого боку. Він гадав, що нічого нового середь жінок бути не може. І ось таке тобі зараз...
День за днем його душа нібито розвивалась, збуджувалась від лєтаргічного спанку, а коли йому повністью застило білий світ, він зрозумів, що знову попався. Звали їі Ніколь.
Вона приїхала в Руанду із своїм батьком, який керував експедицією. Вона добре знала майже весь континент, говорила на багатьох мовах, знала звичаї багатьох народів, та була безцінним консультантом у міжлюдських стосунках будь де. Вона швидко помітіла увагу до себе від “руського” колєги. Нещодавно він дивився на неї наче крізь скляну, а тепер...
Він не знав, що йому робити. Не знав та боявся взнати. Він боявся пускати когось в свій світ. Не хотів знову одного дня бачити його в руїнах. А тому просто привітно посміхався на неї. Та із задоволенням зоставався робити з нею будь яку працю. Та розмовляв, розмовляв... “Чи ви знаєте, що значить назва “Кюрасао”? Ні? Це – на спотвореної португальської означає “смажений кюре”... Населення колись не дуже розуміло попівських жартів...” Лише один раз, дивлячись їі в очи, з нічого ніц промовив: “У мене вдома у вікно видно море. Саме так, як у твоїх очах зараз...”.
Вони були далеко від міст, та запізно дізнались, що одного чудового дня нарід хуту кинувся на сусідів тутсі. Та так, що скоро стало вже неважливо, кого вбивати. З людським життям зникло право. По цілій країні почалося звіряче мордування.
Коли вже дізналися про катастрофу, було пізно. У табор прибігли колишні найняті з тубільців працівники, яки принесли жахливі новини. Шляхи заблокували етнічні військові угрупування хуту, яки починали стріляти раніше, ніж покладати питання. Величезна теріторія зненацька перетворилася на ворожий терен, з якого будь коли могла вистрибнути смерть. Довіряти нікому більше було неможна. Вчорашні сусіди-хуту ножами, секирами та лопатами запросто забивали родини сусідів тутсі. В Кігалі хаос. В містечках, де працювали європейськи місіі, запросто вбивають біліх. Після зустрічи з патрулем, дуже легко завершити свій життєвий шлях одразу на узбіччі. Просто за те, що ти не хуту. Вбитих не ховають, вони днями лежать на спеці... Будь які документи втратили силу.
Напрацьовані дані частково треба було якимось чином вивозити. Частину надіслали через супутник, частину загнали на діски.
З країни було треба негайно тікати. Обладнення покинули в таборі. Копії дисків рятельно сховали в горах. З собою взяли лише те найважливіше та найлегше. Та криючись сунули на кордон з Конго...
Йшли ночами. Вдень ховались в холмах далеко від поселень, де ними могли зацікавитись місцеві, або війскові. Кордон був вже близько, коли ввечері вони зненацька не налетіли на засідку. Їх вхопили, страшно збили, а потім притягли у село. Де було повно військових.
З початку займання він знаходився у шоку. Йому не хотілося вірити, що це все – правда. Лише кров на обличчі, біль у шелепі та у ребрах жорстоко свідчили: “Ні, хлопче, це не сон. Зараз тебе відведуть оно до тієї клуні – от тоді дійсно, вснеш...”. І, наче підтвердження такої долі, десь у глибині села почувся чийсь ляск і автоматні черги...
Він озирнувся. Поруч із ним стояля Ніколь. Подерта сорочка, синець через цілу щоку... Їі батько як захищався тоді від важких бот своїм рюкзаком, так зараз і стоїть, вчепившись в нього, побілив, в крови...
Він обережно подивився Ніколь у вічи: “Ажно прийде можливість, так..!”. Вона зрозуміла та тихенько хитнула головою у відповідь: “Чекай..!”.
Один з вояків, що підійшли до них, спробував видерти у їі батька рюкзака, але той мертво вчепивсь в нього. Вояк не роздумуючи сильно вдарив того прикладом у обличчя. Роздався хруск, той змахнув руками та полетів на іншого військового, який стояв позаду.
Він не розмишляв. У ту-ж саму мить він нечекано сильно штовхнув свого конвоїра, той збив вояка, що вдарив начальника експедиції, утворилася мішанка, якої ніхто не очікував. Він сильно смикнув за руку Ніколь та мовчки стрибнув навпростець через колючі кущі у рятівну темряву. Інші займанці, яки теж не очікували від нього такої спритністі, теж ламанулися по кущах у різні боки.
За спиною загорлали, залаялися та почали стріляти довгими чергами. Він гнався, не розбираючи шляху, не зважаючи на те, що серце зараз вистрибне з горла. Лише через якісь час помітив, що поруч з ним так само шалено женется Ніколь. Не зупиняючись ані на мить вони лізли по якімось терновим схилам, ризикуючи переламати ноги, стрибали у чорні ями, котилися у овраги... І лише, коли засоби адреналіну в організмі було вичерпано, знесилено повалилися посередь чиєгось кукурудзяного поля. Лише тоді він відчув біль. Сорочка на спині була слизько-липкою. Кров! Його поранило рикошетом, і зараз куля сиділа десь глибоко під лопаткою. В очах закружляли райдужні кола, голова сильно закрутилась... “Нестача крови”,- встиг подумати він та провалився у якусь чорну криницю.
Він отямився вже попід ранок. Ніколь витягла його з поля у лісок, знайшла воду, сполоснула рану, якось перев’язала... Треба було зникати звідси, бо них могли знайти. І шукали добре...
Тіло страшно боліло та пекло. Він сперся на дрючка, якого знайшов поблизу та через силу зашкульгав за Ніколь. Треба було зорієнтуватись. Мапа залишилася у начальника експедиції... Вони втратили не менше ніж годину, поки встановили, де вони є. На щасття вони тікали не від кордону, а до нього. На біду перетнути його в цьому місці не йшло. Кордон проходив по озеру, береги якого перетворилися на багатокилометрову трясовину. Сюди вони були змушені сховатись. Звідси вони бачили вояків, яки обшукують далекі зарості берегів бажини.
Вдень палило сонце та жерли велетенськи сліпні та оводи, яки з усього болота зліталися на запах свіжої крови. Вночі нещадно смоктали комарі. Ноги було обліплено піявками, яки залишали після себе криваві доріжки... Мучила спрага. Болотяну воду пити не можна, бо тоді... Рана добряче загноїлася. В ті рідкі хвилини, коли до нього поверталася свідомість, він бачив біля напроти себе обличчя Ніколь, яка прикладала йому до чола мокрі ганчірки...
Вони просиділи в болоті чотирі дні. Чотирі дні тривали пошуки. На п’ятий день вояки пішли геть. А він відчув, що сьогодні вмре. Рана страшно смерділа, та тортури болю були пекельні. Але сьогодні все має скінчитись...
Він не бачив, як над болотом, з боку Конго, пролетів військовий гелікоптер. Він не бачив, як Ніколь роздерла рештки їхнього одягу та виклала на тростянику французьий триколор... Як через якійсь час гелікоптер прилитів знов, почав крутитись над ними, а потім...
Він розплющив очи. Біле сяйво, більш нічого. Він не пам’ятав нічого, ані подіі, ані своє ім’я. Та хоча-б більше не мучила та проклятенна біль, яку відчував, навіть, знепритомнивши. І не пекло сонце. Ну й добре. Він знову заплющив очи та провалився кудись, де близько чути шелестіння хвиль Стіксу...
Вони провалялися у шпиталю Іноземного Легіону майже місяць. За той час він познайомився з хірургом, який витяг йому з під лопатки спочатку автоматну кульку, а потім з того світу його самого. Вирізавши йому зі спини порядний шмат гнилого м’яса, він видолубав також чисельні личинки паразитів, яки загніздилися по цілому тілу. Ніколь страшно переживала за свої чисельні шрами, але він клятвенно пообіцяв взяти їі заміж такою, як є, одразу після того, як звідси вийде. Вона сміялясь, плакала і називала його дурнем.
Хірург виявився поляком. Вони інколи бесідували, а Ніколь здивовано на них дивилася.
-Ти що, вмієш його мовою, або він твоєю?
-Та ні, кожен балакає своєю. Неважко порозумітись. Мови досить споріднені. Та й взагалі...
На прощання хірург подарував йому здеформований шматочок металу. На спогад про Руанду. А вона пообіцяла знайти його на Кюрасао...
Вона лише не сказала, що спочатку знайде батька, та привезе ті дані, яки було втрачено. З цілої експедиції з Руанди повернудися лише вони двоє...
І коли через перед Новим роком він почув у слухавці, звідки вона йому телефонує, то втратив дар мови. Голос з-за океану проривався через хрускотіння та рипіння якіхось радіодухів, але він добре чув: “Приїзджай! Я все знайшла. Мені зараз потрібна допомога!”
Він зірвався в Конго, витратив купу грошей на хабарі, поки знайшов пілота, та за три тиждні був в Руанді. Ще десять днів він розшукував сліди Ніколь. На його питання ніхто не міг дати ясну відповідь. Занадто багато людей щезло без того... Гроші всеж сильно допомогли. Один знав того, той – ту, та чула те... Він вийшов на людей, які супроводжували Ніколь у їі пошуках.
-Та французька місс, що шукала батька? А ви їі хто будете, містер?
-Чоловік.
Довгий погляд в очи. В животі щось неприємно заворушилось...
-Вона загинула.
-Як?!! Коли?!!
-Кажуть, ходила по горах, та наступила на міну. Але, sir, справа ця темна. Вона знайшла місце, де поховали їі батька з рештою, що вбили, а також впізнала людину з війскових, що знущалася з нього... Йому простягли плотного сірого конверта.
-Вона казала передати це вам, якщо ви їі не побачите.
Він розірвав папера. Діски... Та лист до нього: “Любий, я знаю, що ти мене знайдеш. Пробач мені, як що зможеш...”. Він не бачив рядків, бо сльзи залили очи та закапали ни папер...
Він вмер у своєму домику на Кюрасао, який так любив. Вмер раптово, та так, як і жив – о самоті. Старий вовк. Сусіди знайшли його в кріслі на патіо, звідки він завжди дивився на пальмовий берег. Серце... Кажуть – криза, пов’язана з віком. Чоловіки від природи сильно ризикують, перетинаючи свій другий перехідний період... В томику Олександра Довженка знайшли стару чорно-білу фотокартку якоїсь дитини, та мою візітку з адресою, на яку прийшло повідомлення з запитом про його близьких. Я довго згадував про когось, та так і не зміг.
Іспити –для мене завжди моторошна тяганина. Я відверто нудився, слухаючи студентськи відповіді. Скоріше-б вже додому. Передо мною сів останній хлопчина, який почав відповідіти. Яке знайоме ім’я... Стоп! Стоп!!! Як він каже, його звуть? Не може бути! А обличчя, обличчя - молодий батько! Я взяв залікову книжку, поставив здивованому студентові відмітку, та тихо промовив:
-Послухай мене. Сьогодні ми зробимо інакше. Сьогодні розповідатиму я. І почнемо тим, що я розкажу тобі про твого батька...
Після років, проведених у Європі, він нечекано для всіх завершив вдалу карьєру в компанії, та переселився на острів Кюрасао, у невеличкий, скромний будиночок на березі моря. Туто, вдалині від цівілізації він раптово зрозумів, що це - його місце, саме сюди він йшов половину свого життя.
В нього була колись родина, яка залишилася десь в неймовірно далекому минулому. Він зараз вже майже не пам’ятяв обличчя дружини та не впізнав би й сина. Хоча зберігав його стару дитячу фотографію. Після декілька років шлюбу, та наступного болючого розводу, його юнацьке кохання хладнокровно сповістило, що будь яки його контакти з сином є недоцільними та шкідливими. І з тим щезло невідомо куди... Він зрозумів, мудрість прислів’я про плєть та обух, та за при першій нагоді покинув країну. Назавжди.
Зараз його просили допомогти. Колись він вітратив кращі роки на вирішення цієї проблеми, та як ніхто знав в неї всі підводні камінці. Тоді його компанії не здалося занадто привабливим витрачати роки на ідеї, комерціалізовати яки, може, не вдастся взагалі, та проєкт було тихо згорнуто. Але напрацювання у вигляді безцінного досвіду залишились. І, здаєтся, зараз лише він залишався експертом. Лише він міг консультувати людей, яки полізли у нелюбиму ним Африку за розгадками... Якімось шаленим французам вдалося пересвідчити грантові агенції та бозна ще яких грошотримателів у важливісті вивчення природніх очагів епідемій небезпечних вірусних захворювань, і тоді згадали за нього...
Він сам не розумів, навіщо погодився. Може, за роки життя на затишному Кюрасао, він трохи знудився, може раптово схотілося завершити колись почате. Може... Він мляво розмишляв про це в залі на літовищі в Кігалі, де на нього нетерпляче чекав сивий підтягнутий пан - голова експелиції.
Він із задоволенням занурився у роботу. Через тиждень стало ясно – вони на правильному шляху. І тоді-ж він побачив їі. Власне, спочатку він не зрозумів, що саме побачив. Вона була нічим не краща за всіх тих жинок, що зустрічались йому перед нею. Навіть навпаки... Але вона була якоюсь зовсім іншою, і за це одразу зачепилась його підсвідомість. Через деякий час він з подивом для себе зрозумів, що з абсолютно невідомих причин йому подобаєтся просто на неї дивитись. Хоча, з його точки зору, начебто, не було на що. Худа, вертлява, острижена, швидкоока... Класично не його тип. Але диво – йому подобалося слухати їі на нарадах. Подобалося просто бесідувати із нею. Вона чим далі тим більше займала головне місце в його уявах. “Чорт, цього ще бракувало!”, - полохався він. Його характер та життєвий досвід зробили його душу байдужою до жіночих чар. Він з ніким не зав’язував довгих стосунків, швидко починав нудитись, та перший них згортав. Так було роки. Всі його подруги робили одне й теж саме – шукали від нього утримання. Без якіхось корисних зобов’язань зі свого боку. Він гадав, що нічого нового середь жінок бути не може. І ось таке тобі зараз...
День за днем його душа нібито розвивалась, збуджувалась від лєтаргічного спанку, а коли йому повністью застило білий світ, він зрозумів, що знову попався. Звали їі Ніколь.
Вона приїхала в Руанду із своїм батьком, який керував експедицією. Вона добре знала майже весь континент, говорила на багатьох мовах, знала звичаї багатьох народів, та була безцінним консультантом у міжлюдських стосунках будь де. Вона швидко помітіла увагу до себе від “руського” колєги. Нещодавно він дивився на неї наче крізь скляну, а тепер...
Він не знав, що йому робити. Не знав та боявся взнати. Він боявся пускати когось в свій світ. Не хотів знову одного дня бачити його в руїнах. А тому просто привітно посміхався на неї. Та із задоволенням зоставався робити з нею будь яку працю. Та розмовляв, розмовляв... “Чи ви знаєте, що значить назва “Кюрасао”? Ні? Це – на спотвореної португальської означає “смажений кюре”... Населення колись не дуже розуміло попівських жартів...” Лише один раз, дивлячись їі в очи, з нічого ніц промовив: “У мене вдома у вікно видно море. Саме так, як у твоїх очах зараз...”.
Вони були далеко від міст, та запізно дізнались, що одного чудового дня нарід хуту кинувся на сусідів тутсі. Та так, що скоро стало вже неважливо, кого вбивати. З людським життям зникло право. По цілій країні почалося звіряче мордування.
Коли вже дізналися про катастрофу, було пізно. У табор прибігли колишні найняті з тубільців працівники, яки принесли жахливі новини. Шляхи заблокували етнічні військові угрупування хуту, яки починали стріляти раніше, ніж покладати питання. Величезна теріторія зненацька перетворилася на ворожий терен, з якого будь коли могла вистрибнути смерть. Довіряти нікому більше було неможна. Вчорашні сусіди-хуту ножами, секирами та лопатами запросто забивали родини сусідів тутсі. В Кігалі хаос. В містечках, де працювали європейськи місіі, запросто вбивають біліх. Після зустрічи з патрулем, дуже легко завершити свій життєвий шлях одразу на узбіччі. Просто за те, що ти не хуту. Вбитих не ховають, вони днями лежать на спеці... Будь які документи втратили силу.
Напрацьовані дані частково треба було якимось чином вивозити. Частину надіслали через супутник, частину загнали на діски.
З країни було треба негайно тікати. Обладнення покинули в таборі. Копії дисків рятельно сховали в горах. З собою взяли лише те найважливіше та найлегше. Та криючись сунули на кордон з Конго...
Йшли ночами. Вдень ховались в холмах далеко від поселень, де ними могли зацікавитись місцеві, або війскові. Кордон був вже близько, коли ввечері вони зненацька не налетіли на засідку. Їх вхопили, страшно збили, а потім притягли у село. Де було повно військових.
З початку займання він знаходився у шоку. Йому не хотілося вірити, що це все – правда. Лише кров на обличчі, біль у шелепі та у ребрах жорстоко свідчили: “Ні, хлопче, це не сон. Зараз тебе відведуть оно до тієї клуні – от тоді дійсно, вснеш...”. І, наче підтвердження такої долі, десь у глибині села почувся чийсь ляск і автоматні черги...
Він озирнувся. Поруч із ним стояля Ніколь. Подерта сорочка, синець через цілу щоку... Їі батько як захищався тоді від важких бот своїм рюкзаком, так зараз і стоїть, вчепившись в нього, побілив, в крови...
Він обережно подивився Ніколь у вічи: “Ажно прийде можливість, так..!”. Вона зрозуміла та тихенько хитнула головою у відповідь: “Чекай..!”.
Один з вояків, що підійшли до них, спробував видерти у їі батька рюкзака, але той мертво вчепивсь в нього. Вояк не роздумуючи сильно вдарив того прикладом у обличчя. Роздався хруск, той змахнув руками та полетів на іншого військового, який стояв позаду.
Він не розмишляв. У ту-ж саму мить він нечекано сильно штовхнув свого конвоїра, той збив вояка, що вдарив начальника експедиції, утворилася мішанка, якої ніхто не очікував. Він сильно смикнув за руку Ніколь та мовчки стрибнув навпростець через колючі кущі у рятівну темряву. Інші займанці, яки теж не очікували від нього такої спритністі, теж ламанулися по кущах у різні боки.
За спиною загорлали, залаялися та почали стріляти довгими чергами. Він гнався, не розбираючи шляху, не зважаючи на те, що серце зараз вистрибне з горла. Лише через якісь час помітив, що поруч з ним так само шалено женется Ніколь. Не зупиняючись ані на мить вони лізли по якімось терновим схилам, ризикуючи переламати ноги, стрибали у чорні ями, котилися у овраги... І лише, коли засоби адреналіну в організмі було вичерпано, знесилено повалилися посередь чиєгось кукурудзяного поля. Лише тоді він відчув біль. Сорочка на спині була слизько-липкою. Кров! Його поранило рикошетом, і зараз куля сиділа десь глибоко під лопаткою. В очах закружляли райдужні кола, голова сильно закрутилась... “Нестача крови”,- встиг подумати він та провалився у якусь чорну криницю.
Він отямився вже попід ранок. Ніколь витягла його з поля у лісок, знайшла воду, сполоснула рану, якось перев’язала... Треба було зникати звідси, бо них могли знайти. І шукали добре...
Тіло страшно боліло та пекло. Він сперся на дрючка, якого знайшов поблизу та через силу зашкульгав за Ніколь. Треба було зорієнтуватись. Мапа залишилася у начальника експедиції... Вони втратили не менше ніж годину, поки встановили, де вони є. На щасття вони тікали не від кордону, а до нього. На біду перетнути його в цьому місці не йшло. Кордон проходив по озеру, береги якого перетворилися на багатокилометрову трясовину. Сюди вони були змушені сховатись. Звідси вони бачили вояків, яки обшукують далекі зарості берегів бажини.
Вдень палило сонце та жерли велетенськи сліпні та оводи, яки з усього болота зліталися на запах свіжої крови. Вночі нещадно смоктали комарі. Ноги було обліплено піявками, яки залишали після себе криваві доріжки... Мучила спрага. Болотяну воду пити не можна, бо тоді... Рана добряче загноїлася. В ті рідкі хвилини, коли до нього поверталася свідомість, він бачив біля напроти себе обличчя Ніколь, яка прикладала йому до чола мокрі ганчірки...
Вони просиділи в болоті чотирі дні. Чотирі дні тривали пошуки. На п’ятий день вояки пішли геть. А він відчув, що сьогодні вмре. Рана страшно смерділа, та тортури болю були пекельні. Але сьогодні все має скінчитись...
Він не бачив, як над болотом, з боку Конго, пролетів військовий гелікоптер. Він не бачив, як Ніколь роздерла рештки їхнього одягу та виклала на тростянику французьий триколор... Як через якійсь час гелікоптер прилитів знов, почав крутитись над ними, а потім...
Він розплющив очи. Біле сяйво, більш нічого. Він не пам’ятав нічого, ані подіі, ані своє ім’я. Та хоча-б більше не мучила та проклятенна біль, яку відчував, навіть, знепритомнивши. І не пекло сонце. Ну й добре. Він знову заплющив очи та провалився кудись, де близько чути шелестіння хвиль Стіксу...
Вони провалялися у шпиталю Іноземного Легіону майже місяць. За той час він познайомився з хірургом, який витяг йому з під лопатки спочатку автоматну кульку, а потім з того світу його самого. Вирізавши йому зі спини порядний шмат гнилого м’яса, він видолубав також чисельні личинки паразитів, яки загніздилися по цілому тілу. Ніколь страшно переживала за свої чисельні шрами, але він клятвенно пообіцяв взяти їі заміж такою, як є, одразу після того, як звідси вийде. Вона сміялясь, плакала і називала його дурнем.
Хірург виявився поляком. Вони інколи бесідували, а Ніколь здивовано на них дивилася.
-Ти що, вмієш його мовою, або він твоєю?
-Та ні, кожен балакає своєю. Неважко порозумітись. Мови досить споріднені. Та й взагалі...
На прощання хірург подарував йому здеформований шматочок металу. На спогад про Руанду. А вона пообіцяла знайти його на Кюрасао...
Вона лише не сказала, що спочатку знайде батька, та привезе ті дані, яки було втрачено. З цілої експедиції з Руанди повернудися лише вони двоє...
І коли через перед Новим роком він почув у слухавці, звідки вона йому телефонує, то втратив дар мови. Голос з-за океану проривався через хрускотіння та рипіння якіхось радіодухів, але він добре чув: “Приїзджай! Я все знайшла. Мені зараз потрібна допомога!”
Він зірвався в Конго, витратив купу грошей на хабарі, поки знайшов пілота, та за три тиждні був в Руанді. Ще десять днів він розшукував сліди Ніколь. На його питання ніхто не міг дати ясну відповідь. Занадто багато людей щезло без того... Гроші всеж сильно допомогли. Один знав того, той – ту, та чула те... Він вийшов на людей, які супроводжували Ніколь у їі пошуках.
-Та французька місс, що шукала батька? А ви їі хто будете, містер?
-Чоловік.
Довгий погляд в очи. В животі щось неприємно заворушилось...
-Вона загинула.
-Як?!! Коли?!!
-Кажуть, ходила по горах, та наступила на міну. Але, sir, справа ця темна. Вона знайшла місце, де поховали їі батька з рештою, що вбили, а також впізнала людину з війскових, що знущалася з нього... Йому простягли плотного сірого конверта.
-Вона казала передати це вам, якщо ви їі не побачите.
Він розірвав папера. Діски... Та лист до нього: “Любий, я знаю, що ти мене знайдеш. Пробач мені, як що зможеш...”. Він не бачив рядків, бо сльзи залили очи та закапали ни папер...
Він вмер у своєму домику на Кюрасао, який так любив. Вмер раптово, та так, як і жив – о самоті. Старий вовк. Сусіди знайшли його в кріслі на патіо, звідки він завжди дивився на пальмовий берег. Серце... Кажуть – криза, пов’язана з віком. Чоловіки від природи сильно ризикують, перетинаючи свій другий перехідний період... В томику Олександра Довженка знайшли стару чорно-білу фотокартку якоїсь дитини, та мою візітку з адресою, на яку прийшло повідомлення з запитом про його близьких. Я довго згадував про когось, та так і не зміг.
Іспити –для мене завжди моторошна тяганина. Я відверто нудився, слухаючи студентськи відповіді. Скоріше-б вже додому. Передо мною сів останній хлопчина, який почав відповідіти. Яке знайоме ім’я... Стоп! Стоп!!! Як він каже, його звуть? Не може бути! А обличчя, обличчя - молодий батько! Я взяв залікову книжку, поставив здивованому студентові відмітку, та тихо промовив:
-Послухай мене. Сьогодні ми зробимо інакше. Сьогодні розповідатиму я. І почнемо тим, що я розкажу тобі про твого батька...
Лютий 2006 року.
Наступні статті:
- Santa Ana
- Аннаберг
- Кедь мі прийшла карта...
- Червоне - то любов, а чорне - то журба...
- Тiнi колишнiх предкiв
Попередні статті:
Comments:
JComments
ВКонтакте
Facebook
Категорія: загрузка...
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису