Home 
Оповідання Тiнi колишнiх предкiв
Оповідання Тiнi колишнiх предкiв
Тiнi колишнiх предкiв
Неділя, 11 січня 2009, 00:13 | e-mailТiнi колишнiх предкiв
Отак стается, що у темних куточках нашого буття, якщо в них довго не прибиратися, збирается сiра пилюка непорозумiння та нечуткiстi, переплутане волосся егоiзму та пихи, неошатна лупа жадiбности та глупоти, де спонтанно заводяться гомункулюси дрiбних проблемочок. Спочатку, через iх невелички розмiри на них не зважаеш, лише слабо вiдчуваеш iхню присутнiсть. Але без свiтла та свiжого повiтря вони швидко ростуть, зплетаются з iншими негараздами, стають спочатку проблемами, потiм проблеминами, потiм проблемищами, вгризаются у емоцii, глодають почуття, виснажують сили, аж поки одного дню не заганяють людину у глухий кут безнадii, руйнують звичне життя, вiдволiкають щодень на безцiльну боротьбу iз вiтряними млинами...
Життя йшло собi бiльш-менш впорядковано, поки одного дню, як це
трапляется у чоловiкiв, не довелось з усього маху наразити на
неприятеля. Великого i моцного. Без жодних сентиментiв i нещадного. Без
души, лише холодний розум та безпохибнi iнстинкти. Тривали спроби
врегулювати стосунки виявилися невдалими. Почалася довга вiйна без
правил. I у якусь мить стало ясно, що перевага схиляется не в мiй бiк.
Одного дню стало ясно - я на краю виснаження. Моральнi та матерiальнi
ресурси вичерпано, роботу втрачено, за спиною лежить побита армiя,
попереду - живий-здоровий неприятель. I я, майже о самотi, iз зламаним
байонетом, без патронiв, вже без минулого, i схоже, без майбутнього...
Бiла ганчирка не увiйшла до жовнiрського ранцю, так що здаватися нiхто
не буде. Анi у полон брати не догоджено. Яке все-ж таки гiмно бува це
життя...
З рештками роботи зникли гроши, з грiшми - пов'язаний з ними добробут, а потiм десь пiшли жiнки... I якось так, всi разом... Воно чогось завжди йде у такому ряду: гроши-маетнiсть-добробут-жiнки. Так я роздумуав, сидючи у черевi старого червоного "Iкаруса", який колихався Украiною, та малюючи пальцем фiгурки на запотiлому склi. Забравши iз старого томiку Сабатiнi рештки своiх невеличких заощаджень на чорний день, вкинувши необхiднi речи у подорожню сумку, не маючи жодних планiв на подальше життя, я кинувся iз здичавiлого мiста у глухий кут - маленький райцентр, до тiтки. Просто, аби кудись подалi звiдси, де тебе не можуть зажерти, туди, де можна спокiйно надихнути. Тiтка зустрiла мене на кухнi:
-А чого ти сам? А де твоя?
-А-а... там десь... пiшла... Нема вже.
Вона уважно подивилась на мене, здивовано похитала головою, помовчала трохи, та посадила мене iсти борщ. Тiкав старий годинник, тихенько мурчав допотопний холодильник, в кутi з пiд фарби бiлив клаптик муру - пам'ятна ознака з дитинства, яку я залишив власним чолом, побившись з братом за право першим потайки палити "сiгару", зроблену з сушеноi очаретяноi качалки... Тiтка помiркувала, полiзла у схованку, дiстала бутиль саморобного "Джонi Вокера", настояного на украiнському степу, та налила по чарочцi. Менi трохи поволило.
-Чого дали робитимеш?
-Та хiба-бив знав. На городi порпатимусь, аж поки не прийду до тями. Бо зблазню iнакше. Грошей все рiвно вже нема, роботи теж, проблемiв бiльш, нiж досить, все дiстало у печiнку...
Тiтка налила по другоi чарцi та iз жалем подивилася на мене.
-А давай я чимось допоможу. Може, зателефоную твоеi, побалакаю, хай повернется. Давай, га?
Я iз сумiшю жалю та вдяки подивився на неi та похитав головoю, посмiхаючись ii наiвноi спробi так просто вирiшити моi проблеми.
-Ни, тьoтю, дякyю. Що вмерло, то вмерло.
Але вона так просто не вмiла здаватись. Тiтку я знав добре. Якщо вона щось вбила собi у голову, то вибити це звiдти можна було лише iз головою. Менi було добре вiдомо, як вона влаштовувала родинну долю свому синовi. Коли той наприкiнцi школи запарубкував, вона пильно стежила, аби не сталося якесь небажане лихо, i одного вечора, застукавши його десь у парку з дiвчиною, гнала того дубцем через цiле мiсто додому... Коли той на другому курсi несподiвано надумав одружуватись, та, наче снiг у травнi, заявилась до нього у гуртожиток, вихорем залетiла до кiмнати дiвки (уявляю тi обличчя), знов добряче дала синовi чортiв, та заборонила навiть думати про це аж по кiнець навчання. Аби вiн знов не привiв, як вона висловлювалась, "зайду", вона сама знайшла йому нормальне девче, з нормальноi родини, та сповiстила тому, що вiн одружуется... I мала тодi рацiю. Шкода лише, що онуки, яки вже повиростали, перекривлюють зараз ii говiрку та кличуть "хохлушка" Повбивав бив москалят... I зараз, завершивши вечерю, випивши по третiй чарчинi, вона запропонувала:
-Ходiм, я тобi поворожу!
Я засмiявсь - та ви, тьотю, не вмiете!
-Звiдки тобi знати. Сiдай, оно, туто. Менi одна ворожка показувала... Ciдай, зараз зробимо, як треба.
Вона полiзла до староi шуфляди, витягла колоду карт, змiшала i почала ворожити. Я з посмiшкою дивився на неi. Виклавши перед собою карти, вона якiсь час дивилась на них, а потiм промовила:
-Слухай мене. Зараз, що би ти не робив, все буде марно. Не твiй час зараз. Але, бачу, потрива це недовго. Змiнится все невдовзi, i не перейме бiльше тебе бiда. Поiдеш ти врештi звiдси... Далеко...
Вона уважно подивилася до карт.
-Грошей швидких не чекай. Багато не матимеш, але на життя вистачить, не бiдкатимешся... Потiм, взагалi, з ними буде цiлком непогано. Матимеш повагу, слухатимуть тебе люди... Та проживеш довге цiкаве життя...
Вона знову кинула карти.
-А ще зустрiне тебе жiнка... Бiлявина, чи русява... iз свiтлим волоссям... яка кохатиме тебе страшно, i з якою у тебе буде син.
Я засмiявся.
-Тьoтю, всi моi...
Вона рукою зупинила мене.
-А хто це тебе, сину, знищити хоче? Що то за людина, яка трима тебе за горлянку? Та ще мiцно так? Йой, брехня сама навколо тебе, яка у правду перевдягнута...
Менi одразу пройшов смiх. Цього тiтка знати не могла. Серце знову стиснули крижанi пальцi безпораднiстi та самоти.
-Еге, та ще й твоя минула красуня у цьому по вуха... На тебе бреше. Чималий iнтерес з того мае...
Вона потрапила прямо у цiль. Подих перехопило, я скочив з мiсця.
-Все, тьoтю, гаразд. Бiльш не треба.
Та зiбрала карти, поклала колоду узад, помовчала трохи, а потiм сказала.
-Ну, добре. Може, вдастся чогось зробити. Подивимось. Ходiм спати.
Пiв ночи я крутився на подушках, не мiг заснути. Тiтка не спала теж. Але туто, у неi в хатi, гiркота вiд життевоi поразки чомусь не була так отруйною, як десь iнде. Вранцi ми поснiдали i я поiхав у село. Тiтка дала менi останнi допоручення i порадила вловити якусь попутку, бо автобус, замiсть колишних три рази на день, iздив зараз лише раз на тиждень. "Станеш на розi бiля "Красавчику", та вловиш собi когось, - наставляла вона.
-А чого це мiсце звуть "Красавчик"?,- спитав я ii.
-Бо колись, ще перед вiйною, там була майстерня. На розi сидiв у будцi дядько, старий еврей-чоботар, який звався Красавчик. Всiх, хто йшов навколо вiн гукав до себе, та кричав: "Ходи сюди, Красавчик тобi пошие чоботи, яких нi в кого нема!" Отак, вiн вже скiльки рокiв як помер, а мiсце й досi звуть його iм'ям.
Потiм тiтка подивилась на мене та й каже:
-А ти знаеш, що наша баба зосталась хату доглядати?
-Тьoтю, дайте з тим спокiй...
-Ти лише не лякайся, якщо щось там почуеш.
-Та вже...
В селi була тиша. Я неспiшно пройшовся вулицями, подивився на знайомi хати, з двору яких вже нiхто менe не вiтав, зайшов до лавки, де працювала вже незнайома менi тiтка, посидiв бiля зкособочених кам'яних пiонерiв, яких поставили дудiти у горн та бити у барабан середь села ще перед вiйною... Щось не те. Не можу вiдчути себе в тому давнiшньому часi. Все було якесь дивне, начебто навколо мене були самi експонати з музею, або я вiдсторонено дивлюся старе кiно. Я, може, справдi, туто зараз з iншого вимiру. У одну й ту-ж саму рiчку двiчи не увiйти, а шкода...
Поки я косив бур'ян у садку, тягав воду, та робив iншу дрiбну роботу, проблеми трохи вiдiйшли осторонь. Я постояв перед хатою, нагадуючи... Колись мiй дядько, аж померла наша баба, господарював деякий час пiсля неi. Вiн розповiв менi дивну пригоду. Для жодного з нас не був секрет, що вiн, користуючись нагодою самотнього та здорового життя у селi, регулярно виганяв для власного споживання самогон. Звiсно, таемно вiд жiнки. Вiдкоштовував з друзями, а пак спiвав на весь куток пiсень пiд баян. Дядько мав великообемну гуральню, яку здiдив по бабцi. Це були цiнковi ночви, рятельно облiпленi зверху глиною, звiдки сторчала трубка. Як цей пристосов навантажували суровиною, я й досi не знаю. Дiтям цi речи нiколи не показували. Але, коли надходив час, ночви встановлювали на пiчцi у лiтнiй кухнi i з трубки, крiзь марлю збирали спирт, який, здается, додатково очищувався, проходючи через тонку глину. Стовiдсотково натуральний продукт!
Так ось, одного разу, дядько, пiсля трудового дню, або може, навiть i замiсть, посмакувавши саморобу, залiг у хатi перед телевизором, та закемарив... Iз незгасеним недопалком... Йoго жiнка, яка приiхала другий день, знайшла цiле господарство у миморядно взiрцевому станi, а свого чоловiка - абсолютно тверезим та неймовiрно заклопотаним. Це було так неприродньо, що вона одразу зрозумiла, що мало трапитись щось не те. I притиснула чоловiка до вiдповiдi. I той повинився, розповiв, що було наробив шкоди, ледь не спаливши хату. Але завадила бiдi дивна рiч. Коли вiн заснув, то бачив себе, як лежить на тiеi самоi постелi, та начебто i дали дивится того телевiзора, але раптом до нього з сусiдньоi кiмнати виходить свекров (моя бабця), яка почина трясти його за плече, та казати: "Вставай, сину, швиденько, що-ж ти робиш, дитино, диви-но яку ти вже шкоду туто наробив! Вставай, бо буде бiда!" I так сильно його труснула, що вiн збудибся i побачив, як горить дорiжка на долiвцi та скатерть на столi. Вiн клявся, що бачив та чув ii так ясно, як коли вона була жива. Оскiльки пригода була надзвичайно дивна, а дядько справдi переляканий, того разу обiйшлося без суворих наслiдкiв. Лише майже античну гуральню було знайдено та розбито...
Я знову згадав цю iсторiю попiд вечiр. Поночi зайшов до хати, увiмкнув свiтло, постояв трохи у кiмнатi, пошкрябав вухо, та неголосно промовив:
-Я не вiрю у жодне загробне життя. Але, якщо воно е, i ти, бабо, i ви, моi предки, мене чуете, то знайте, що я зараз у такiй срацi, що ви собi не уявляете... Анi не знаю, як звiдти дiстатись... I, якщо це можливо, то допоможiть, я вашоi крови...
Постояв, послухав тишу... Трiснув себе долонею у чоло. Тьху ти! Ось воно яке - божевiлля!!! Точно, захворiв. Розмовляю у порожнiй хатi з духами. Ненько моя рiдна, треба негайно к докторовi, хай тремiново голову менi подивится... Пiгулки якiсь дасть, чи що... Iнакше, невдовзi iз глечиками та горобцями розмовлятиму. З такими думками я пiшов спати. Тодi ще зберiглася остання бабина релiквiя - велика дерев'яна постiль бозна якого року вироби, на якоi я зручно розвалився. Я не помiтив, коли так сталося, що у сусiдньоi кiмнатi почулось бормотiння радiоточкi, яка завжди була наладена на радiохвилю "Промiнь", та чиясь тиха розмова. Власне, не чиясь, а бабина, бо я знаю, що коли вона залишается сама у кiмнатi, то iнколи бесiдуе сама iз собою. Або, зараз, навiть iз кимось... здается, щось розповiдае... Про що то вона говорить..? Я спробував прислухатись, i вже майже розiбрав про що йдется але раптом, немов вивалився з теплого облаку спанку. Голоси, наче зграйка сполошених пташок, зiрвались з мiсця, та миттево зникли. Серце перелякано гупало у грудях. Я трiщився у темряву. У хатi стояла повна тиша. Панебоже, який "Промiнь"?! Радiо в хатi вже декiлька рокiв немае! Яка баба?! Вона вмерла десять рокiв тому! А-а-а! Я дозавтри зблазню... Я перекинувся на другий бiк, натягнув на голову ковдру i вирiшив, що коли вже така моя доля, то хай воно так и буде. Збожеволiти у спанку не так вже й зле, aнiж наяву... Але вранцi нiчого не сталося. Я збудився таким самим, яким був вчора. Лише бiль з моiх проблем притлумилася. Та й згадувати про них бiльш не хотiлося.
Вдень я зайшов на сiльский цвiнтар, принiс польови квiти, сiв бiля пам'ятнику. Драстуйте, бабо, як ви туто... Ось, завiтав до тебе у гостi... Молода бабця у вишиванцi глядiла на мене з свiтлини, де ii назавжди залишилося 25 рокiв. Я довго дивився на неi, i мени почало здаватись, що вона посмiхается. А-а, хай йому!..,- я махнув рукою i розповiв пам'ятниковi усi своi негаразди. Бабини очи тепер не посмiхались, але були серьoзно-уважними. Посидiв. Ну, все, маю вже йти. Аж спiткаете там дiда, прабабу, прадiда або ще когось з наших, кланяйтеся, та кажiть праонук переказував, най земля iм пухом... Господи, що то я несу?.. Повернувся, та пiшов не обертаючись.
Пiдходячи до хати, я почув, що хтось е у дворi. "Напевно, якiсь з сусiдiв побачив, що я приiхав, та прийшов привiтатис",- подумав я, заходячи у двiр. У дверей, спиною до мене, стояла моя бабця, та зачиняла хату на замок. "Бабо, а де ти була?",- ледь не злетiло в мене з язика, одночасно iз усвiдомленням того, що те, що я бачу, просто не може бути. Я у одну мить перетворився на соляний стовп, та iз роззявленим ротом дивився, як вона, у своеi куфайцi та хустинi, повiльно повертается до мене... Ось зараз я побачу ii обличчя... Вона!!!
-Сину, що це з тобою?
-А?! - я стояв не взмозi вимовити анi слово.
Це тiтка приiхала поспiль за мною, подивитись, як я влаштувався. У мiстi я не дуже звертав уваги нa те, як вона зiстарнула, та стала схожою з нашою бабою. Особливо, коли вдягне ii одяг...
-Я ось, ненадовго. Пiду до сусiднього хутора, жiнку одну треба побачити, хай менi лiк якiсь дасить, щось у мене у боцi коле..., - скороговоркою почала вона.
Я чув цi скарги на здоровя з дитинства, та лише мовчки кивав.
Минув тиждень. Життя о самотi явно йшло менi на користь. Ще через декiлька днiв я знову з'явився у своеi тiтки. В головi був ясний та чiткий план, що робити далi. Я не сумнiвався, що все здолаю. Просто зможу, та й все. Тiтка, дивлячись на мене, тихо радiлa. Коли проводжала мене до автобусу, то засторчила менi у кишеню якiсь мишечок. Я здивовано подивився на подарунок - це що? Вона, дiловито заштовхуючи йoго узад, пояснила: "Це мак. Ворожка дала (ось, що то був тодi за лiк!). Як пiдеш на зустрiч iз тим своiм ворогом, вiзьми пучку, та кинь йому попiд ноги. Допоможе!". Я посмiхнувся, обняв тiтку, та поiхав додому.
Незабаром вiдбулася наша зустрiч. Я був готовий. Я знав, що буде. Вдягнутий у свiй улюблений елегантний костюм, увесь з себе шикарний, я переступив порiг офiсу. Посмiшка присутнiм... Вигодоване обличчя ворога... То що, pretty boy, do you wanna dance? Я живий i битимуся далi. У моеi кишенi лежало чарiвне макове насiння. Це мене смiшило i дуже дратувало ворога, який не мiг збагнути, з чого це менi перед смерттю так весело. Ну-мо, босотo, геть з садиби, справжнiй пан повернувся! А ось i моя красуня... Точно, як тiтка казала, аж по вуха у цьому...
"Ты не переживай, - заспокiював мене ворог, - женщины по природе своей мстительны, мелочны и невеликодушны...". Я спокiйно посмiхався. У серединi його трiумфу задзвонив телефон. Ворог незадоволено кинув у слухавку: "Слушаю...". I як враз змiнився вираз його обличчя, як здивовано витрiщились очи, як не чекав вiн вiд мене удару звiдти. Це не моя агонiя, гнусе, це все... Game over. Наврядчи тобi ще схочется погратися зi мною в оцi гульнi... Казав я тобi, краще поганий мiр, нiж добра вiйна, бо я швидко навчаюсь. А щодо жiночоi помстивости - то дам тобi за правду. Маю для тебе ще один сюрприз, вiд усiх жiнок з мого роду... Я дiстав з кишенi макове насiння i непомiтно розтрусив перед ворогом як i було треба - тому попiд ноги...
Теплого вечoра я вискочив по хлiб. Нажаль, великiх хлiбин вже не було, i панi продавачка, оглядуючи решту, яка залишилася, сказала: "А вже майже нiчого нема, хiба що оцi маковники. Берете?" I хоча я не любитель печеного з маком, я посмiхнувся i видповив: "Дайте, прошу, два!".
З рештками роботи зникли гроши, з грiшми - пов'язаний з ними добробут, а потiм десь пiшли жiнки... I якось так, всi разом... Воно чогось завжди йде у такому ряду: гроши-маетнiсть-добробут-жiнки. Так я роздумуав, сидючи у черевi старого червоного "Iкаруса", який колихався Украiною, та малюючи пальцем фiгурки на запотiлому склi. Забравши iз старого томiку Сабатiнi рештки своiх невеличких заощаджень на чорний день, вкинувши необхiднi речи у подорожню сумку, не маючи жодних планiв на подальше життя, я кинувся iз здичавiлого мiста у глухий кут - маленький райцентр, до тiтки. Просто, аби кудись подалi звiдси, де тебе не можуть зажерти, туди, де можна спокiйно надихнути. Тiтка зустрiла мене на кухнi:
-А чого ти сам? А де твоя?
-А-а... там десь... пiшла... Нема вже.
Вона уважно подивилась на мене, здивовано похитала головою, помовчала трохи, та посадила мене iсти борщ. Тiкав старий годинник, тихенько мурчав допотопний холодильник, в кутi з пiд фарби бiлив клаптик муру - пам'ятна ознака з дитинства, яку я залишив власним чолом, побившись з братом за право першим потайки палити "сiгару", зроблену з сушеноi очаретяноi качалки... Тiтка помiркувала, полiзла у схованку, дiстала бутиль саморобного "Джонi Вокера", настояного на украiнському степу, та налила по чарочцi. Менi трохи поволило.
-Чого дали робитимеш?
-Та хiба-бив знав. На городi порпатимусь, аж поки не прийду до тями. Бо зблазню iнакше. Грошей все рiвно вже нема, роботи теж, проблемiв бiльш, нiж досить, все дiстало у печiнку...
Тiтка налила по другоi чарцi та iз жалем подивилася на мене.
-А давай я чимось допоможу. Може, зателефоную твоеi, побалакаю, хай повернется. Давай, га?
Я iз сумiшю жалю та вдяки подивився на неi та похитав головoю, посмiхаючись ii наiвноi спробi так просто вирiшити моi проблеми.
-Ни, тьoтю, дякyю. Що вмерло, то вмерло.
Але вона так просто не вмiла здаватись. Тiтку я знав добре. Якщо вона щось вбила собi у голову, то вибити це звiдти можна було лише iз головою. Менi було добре вiдомо, як вона влаштовувала родинну долю свому синовi. Коли той наприкiнцi школи запарубкував, вона пильно стежила, аби не сталося якесь небажане лихо, i одного вечора, застукавши його десь у парку з дiвчиною, гнала того дубцем через цiле мiсто додому... Коли той на другому курсi несподiвано надумав одружуватись, та, наче снiг у травнi, заявилась до нього у гуртожиток, вихорем залетiла до кiмнати дiвки (уявляю тi обличчя), знов добряче дала синовi чортiв, та заборонила навiть думати про це аж по кiнець навчання. Аби вiн знов не привiв, як вона висловлювалась, "зайду", вона сама знайшла йому нормальне девче, з нормальноi родини, та сповiстила тому, що вiн одружуется... I мала тодi рацiю. Шкода лише, що онуки, яки вже повиростали, перекривлюють зараз ii говiрку та кличуть "хохлушка" Повбивав бив москалят... I зараз, завершивши вечерю, випивши по третiй чарчинi, вона запропонувала:
-Ходiм, я тобi поворожу!
Я засмiявсь - та ви, тьотю, не вмiете!
-Звiдки тобi знати. Сiдай, оно, туто. Менi одна ворожка показувала... Ciдай, зараз зробимо, як треба.
Вона полiзла до староi шуфляди, витягла колоду карт, змiшала i почала ворожити. Я з посмiшкою дивився на неi. Виклавши перед собою карти, вона якiсь час дивилась на них, а потiм промовила:
-Слухай мене. Зараз, що би ти не робив, все буде марно. Не твiй час зараз. Але, бачу, потрива це недовго. Змiнится все невдовзi, i не перейме бiльше тебе бiда. Поiдеш ти врештi звiдси... Далеко...
Вона уважно подивилася до карт.
-Грошей швидких не чекай. Багато не матимеш, але на життя вистачить, не бiдкатимешся... Потiм, взагалi, з ними буде цiлком непогано. Матимеш повагу, слухатимуть тебе люди... Та проживеш довге цiкаве життя...
Вона знову кинула карти.
-А ще зустрiне тебе жiнка... Бiлявина, чи русява... iз свiтлим волоссям... яка кохатиме тебе страшно, i з якою у тебе буде син.
Я засмiявся.
-Тьoтю, всi моi...
Вона рукою зупинила мене.
-А хто це тебе, сину, знищити хоче? Що то за людина, яка трима тебе за горлянку? Та ще мiцно так? Йой, брехня сама навколо тебе, яка у правду перевдягнута...
Менi одразу пройшов смiх. Цього тiтка знати не могла. Серце знову стиснули крижанi пальцi безпораднiстi та самоти.
-Еге, та ще й твоя минула красуня у цьому по вуха... На тебе бреше. Чималий iнтерес з того мае...
Вона потрапила прямо у цiль. Подих перехопило, я скочив з мiсця.
-Все, тьoтю, гаразд. Бiльш не треба.
Та зiбрала карти, поклала колоду узад, помовчала трохи, а потiм сказала.
-Ну, добре. Може, вдастся чогось зробити. Подивимось. Ходiм спати.
Пiв ночи я крутився на подушках, не мiг заснути. Тiтка не спала теж. Але туто, у неi в хатi, гiркота вiд життевоi поразки чомусь не була так отруйною, як десь iнде. Вранцi ми поснiдали i я поiхав у село. Тiтка дала менi останнi допоручення i порадила вловити якусь попутку, бо автобус, замiсть колишних три рази на день, iздив зараз лише раз на тиждень. "Станеш на розi бiля "Красавчику", та вловиш собi когось, - наставляла вона.
-А чого це мiсце звуть "Красавчик"?,- спитав я ii.
-Бо колись, ще перед вiйною, там була майстерня. На розi сидiв у будцi дядько, старий еврей-чоботар, який звався Красавчик. Всiх, хто йшов навколо вiн гукав до себе, та кричав: "Ходи сюди, Красавчик тобi пошие чоботи, яких нi в кого нема!" Отак, вiн вже скiльки рокiв як помер, а мiсце й досi звуть його iм'ям.
Потiм тiтка подивилась на мене та й каже:
-А ти знаеш, що наша баба зосталась хату доглядати?
-Тьoтю, дайте з тим спокiй...
-Ти лише не лякайся, якщо щось там почуеш.
-Та вже...
В селi була тиша. Я неспiшно пройшовся вулицями, подивився на знайомi хати, з двору яких вже нiхто менe не вiтав, зайшов до лавки, де працювала вже незнайома менi тiтка, посидiв бiля зкособочених кам'яних пiонерiв, яких поставили дудiти у горн та бити у барабан середь села ще перед вiйною... Щось не те. Не можу вiдчути себе в тому давнiшньому часi. Все було якесь дивне, начебто навколо мене були самi експонати з музею, або я вiдсторонено дивлюся старе кiно. Я, може, справдi, туто зараз з iншого вимiру. У одну й ту-ж саму рiчку двiчи не увiйти, а шкода...
Поки я косив бур'ян у садку, тягав воду, та робив iншу дрiбну роботу, проблеми трохи вiдiйшли осторонь. Я постояв перед хатою, нагадуючи... Колись мiй дядько, аж померла наша баба, господарював деякий час пiсля неi. Вiн розповiв менi дивну пригоду. Для жодного з нас не був секрет, що вiн, користуючись нагодою самотнього та здорового життя у селi, регулярно виганяв для власного споживання самогон. Звiсно, таемно вiд жiнки. Вiдкоштовував з друзями, а пак спiвав на весь куток пiсень пiд баян. Дядько мав великообемну гуральню, яку здiдив по бабцi. Це були цiнковi ночви, рятельно облiпленi зверху глиною, звiдки сторчала трубка. Як цей пристосов навантажували суровиною, я й досi не знаю. Дiтям цi речи нiколи не показували. Але, коли надходив час, ночви встановлювали на пiчцi у лiтнiй кухнi i з трубки, крiзь марлю збирали спирт, який, здается, додатково очищувався, проходючи через тонку глину. Стовiдсотково натуральний продукт!
Так ось, одного разу, дядько, пiсля трудового дню, або може, навiть i замiсть, посмакувавши саморобу, залiг у хатi перед телевизором, та закемарив... Iз незгасеним недопалком... Йoго жiнка, яка приiхала другий день, знайшла цiле господарство у миморядно взiрцевому станi, а свого чоловiка - абсолютно тверезим та неймовiрно заклопотаним. Це було так неприродньо, що вона одразу зрозумiла, що мало трапитись щось не те. I притиснула чоловiка до вiдповiдi. I той повинився, розповiв, що було наробив шкоди, ледь не спаливши хату. Але завадила бiдi дивна рiч. Коли вiн заснув, то бачив себе, як лежить на тiеi самоi постелi, та начебто i дали дивится того телевiзора, але раптом до нього з сусiдньоi кiмнати виходить свекров (моя бабця), яка почина трясти його за плече, та казати: "Вставай, сину, швиденько, що-ж ти робиш, дитино, диви-но яку ти вже шкоду туто наробив! Вставай, бо буде бiда!" I так сильно його труснула, що вiн збудибся i побачив, як горить дорiжка на долiвцi та скатерть на столi. Вiн клявся, що бачив та чув ii так ясно, як коли вона була жива. Оскiльки пригода була надзвичайно дивна, а дядько справдi переляканий, того разу обiйшлося без суворих наслiдкiв. Лише майже античну гуральню було знайдено та розбито...
Я знову згадав цю iсторiю попiд вечiр. Поночi зайшов до хати, увiмкнув свiтло, постояв трохи у кiмнатi, пошкрябав вухо, та неголосно промовив:
-Я не вiрю у жодне загробне життя. Але, якщо воно е, i ти, бабо, i ви, моi предки, мене чуете, то знайте, що я зараз у такiй срацi, що ви собi не уявляете... Анi не знаю, як звiдти дiстатись... I, якщо це можливо, то допоможiть, я вашоi крови...
Постояв, послухав тишу... Трiснув себе долонею у чоло. Тьху ти! Ось воно яке - божевiлля!!! Точно, захворiв. Розмовляю у порожнiй хатi з духами. Ненько моя рiдна, треба негайно к докторовi, хай тремiново голову менi подивится... Пiгулки якiсь дасть, чи що... Iнакше, невдовзi iз глечиками та горобцями розмовлятиму. З такими думками я пiшов спати. Тодi ще зберiглася остання бабина релiквiя - велика дерев'яна постiль бозна якого року вироби, на якоi я зручно розвалився. Я не помiтив, коли так сталося, що у сусiдньоi кiмнатi почулось бормотiння радiоточкi, яка завжди була наладена на радiохвилю "Промiнь", та чиясь тиха розмова. Власне, не чиясь, а бабина, бо я знаю, що коли вона залишается сама у кiмнатi, то iнколи бесiдуе сама iз собою. Або, зараз, навiть iз кимось... здается, щось розповiдае... Про що то вона говорить..? Я спробував прислухатись, i вже майже розiбрав про що йдется але раптом, немов вивалився з теплого облаку спанку. Голоси, наче зграйка сполошених пташок, зiрвались з мiсця, та миттево зникли. Серце перелякано гупало у грудях. Я трiщився у темряву. У хатi стояла повна тиша. Панебоже, який "Промiнь"?! Радiо в хатi вже декiлька рокiв немае! Яка баба?! Вона вмерла десять рокiв тому! А-а-а! Я дозавтри зблазню... Я перекинувся на другий бiк, натягнув на голову ковдру i вирiшив, що коли вже така моя доля, то хай воно так и буде. Збожеволiти у спанку не так вже й зле, aнiж наяву... Але вранцi нiчого не сталося. Я збудився таким самим, яким був вчора. Лише бiль з моiх проблем притлумилася. Та й згадувати про них бiльш не хотiлося.
Вдень я зайшов на сiльский цвiнтар, принiс польови квiти, сiв бiля пам'ятнику. Драстуйте, бабо, як ви туто... Ось, завiтав до тебе у гостi... Молода бабця у вишиванцi глядiла на мене з свiтлини, де ii назавжди залишилося 25 рокiв. Я довго дивився на неi, i мени почало здаватись, що вона посмiхается. А-а, хай йому!..,- я махнув рукою i розповiв пам'ятниковi усi своi негаразди. Бабини очи тепер не посмiхались, але були серьoзно-уважними. Посидiв. Ну, все, маю вже йти. Аж спiткаете там дiда, прабабу, прадiда або ще когось з наших, кланяйтеся, та кажiть праонук переказував, най земля iм пухом... Господи, що то я несу?.. Повернувся, та пiшов не обертаючись.
Пiдходячи до хати, я почув, що хтось е у дворi. "Напевно, якiсь з сусiдiв побачив, що я приiхав, та прийшов привiтатис",- подумав я, заходячи у двiр. У дверей, спиною до мене, стояла моя бабця, та зачиняла хату на замок. "Бабо, а де ти була?",- ледь не злетiло в мене з язика, одночасно iз усвiдомленням того, що те, що я бачу, просто не може бути. Я у одну мить перетворився на соляний стовп, та iз роззявленим ротом дивився, як вона, у своеi куфайцi та хустинi, повiльно повертается до мене... Ось зараз я побачу ii обличчя... Вона!!!
-Сину, що це з тобою?
-А?! - я стояв не взмозi вимовити анi слово.
Це тiтка приiхала поспiль за мною, подивитись, як я влаштувався. У мiстi я не дуже звертав уваги нa те, як вона зiстарнула, та стала схожою з нашою бабою. Особливо, коли вдягне ii одяг...
-Я ось, ненадовго. Пiду до сусiднього хутора, жiнку одну треба побачити, хай менi лiк якiсь дасить, щось у мене у боцi коле..., - скороговоркою почала вона.
Я чув цi скарги на здоровя з дитинства, та лише мовчки кивав.
Минув тиждень. Життя о самотi явно йшло менi на користь. Ще через декiлька днiв я знову з'явився у своеi тiтки. В головi був ясний та чiткий план, що робити далi. Я не сумнiвався, що все здолаю. Просто зможу, та й все. Тiтка, дивлячись на мене, тихо радiлa. Коли проводжала мене до автобусу, то засторчила менi у кишеню якiсь мишечок. Я здивовано подивився на подарунок - це що? Вона, дiловито заштовхуючи йoго узад, пояснила: "Це мак. Ворожка дала (ось, що то був тодi за лiк!). Як пiдеш на зустрiч iз тим своiм ворогом, вiзьми пучку, та кинь йому попiд ноги. Допоможе!". Я посмiхнувся, обняв тiтку, та поiхав додому.
Незабаром вiдбулася наша зустрiч. Я був готовий. Я знав, що буде. Вдягнутий у свiй улюблений елегантний костюм, увесь з себе шикарний, я переступив порiг офiсу. Посмiшка присутнiм... Вигодоване обличчя ворога... То що, pretty boy, do you wanna dance? Я живий i битимуся далi. У моеi кишенi лежало чарiвне макове насiння. Це мене смiшило i дуже дратувало ворога, який не мiг збагнути, з чого це менi перед смерттю так весело. Ну-мо, босотo, геть з садиби, справжнiй пан повернувся! А ось i моя красуня... Точно, як тiтка казала, аж по вуха у цьому...
"Ты не переживай, - заспокiював мене ворог, - женщины по природе своей мстительны, мелочны и невеликодушны...". Я спокiйно посмiхався. У серединi його трiумфу задзвонив телефон. Ворог незадоволено кинув у слухавку: "Слушаю...". I як враз змiнився вираз його обличчя, як здивовано витрiщились очи, як не чекав вiн вiд мене удару звiдти. Це не моя агонiя, гнусе, це все... Game over. Наврядчи тобi ще схочется погратися зi мною в оцi гульнi... Казав я тобi, краще поганий мiр, нiж добра вiйна, бо я швидко навчаюсь. А щодо жiночоi помстивости - то дам тобi за правду. Маю для тебе ще один сюрприз, вiд усiх жiнок з мого роду... Я дiстав з кишенi макове насiння i непомiтно розтрусив перед ворогом як i було треба - тому попiд ноги...
Теплого вечoра я вискочив по хлiб. Нажаль, великiх хлiбин вже не було, i панi продавачка, оглядуючи решту, яка залишилася, сказала: "А вже майже нiчого нема, хiба що оцi маковники. Берете?" I хоча я не любитель печеного з маком, я посмiхнувся i видповив: "Дайте, прошу, два!".
Tags: оповідання нікола шугай
Наступні статті:
Попередні статті:
Comments:
JComments
ВКонтакте
Facebook
Категорія:
Коментарі
Аффтар пиши ще!
Стрічка RSS коментарів цього запису