Вечорами до баби у двiр приходили сусiдки. Вони приносили останнi сiльськи новини (яки, насправдi, були звичайнi плiтки) у яких пощастило зучаснитись ним самим, або яки просто вiд когось чули. Я мiг дiзнатись, хто де в селi вмер, хто що вкрав в колгоспi, хто де заганьбився на весiллi, хто кого облаяв у лавцi, та iнши цiкавi речи. Ми вмощувались на нашому дерев'яному ганку, лущили у великi цiнкови ночви квасолю чи мак, або розстеляли велике рядно i деревяними патиками молотили соняшники. Червоне сонце сiдало за полем, котячись за верхи далеких струнких тополь, вечiр нечутно накидував на куток сизу хустину, поодиноки нiчнi коники починали цвiрчати у верхах вакацiй, пахло розiгрiтим за день житним полем, грунтовим шляхом, степовими травами, бабиним борщем, компотом, та бозна ще чим, вiд чого було затишно i спокiйно на душi. Навить через довги роки, я ясно можу нагадати тi тихi вечори, почути далеке гавкання собак, побачити себе, замурзаного, у дранiх штанях, i бабiв у старих хустках, витертих куфайках та негаразних чоботях з войлоку та галошами... I памятаю их неспiшнi тихi розмови.
Через багато pокiв, коли я пролистував сторiнки церковних книг запису народження, смерти, шлюбу, маеткiв, перед очима оживали легенди, чутки та таемницi, яки вже були забути, яки колись наповняли цi края, яки турбували моiх предкiв та iхних сусидiв. Iз подивом для себе я дiзнався, що "бабки-жабки", про яких мени казав батько, дiйсно iснували. Вони жили коло ставка i брали воду не з криницi, а звiдти, за що й заслужили таке назвисько. Дiд Iван Срака також дiйсно iснував, i коли баба на запитання "Чиi це дiти?" вiдповiдала коротко: "Сракiвськи!", я гадав, що це жарт. Господи, жоден жарт то не був... Сiльський дяк iнколи записував у книгу не лише прiзвище людини, але й те, як йoго клучуть помiж собою на селi. При цьому було чiтко видно, де той починав писати тверезим, а де скiнчив так п'янючим, що розiбрати кiнець тексту було вже неможливо. З часом назвисько геть замiняло прiзвище i у пiзнiших записах людина аж до смерти вже йшла пiд ним. При тому бачити бiля офiцiйних записiв росiйською мовою украiнський сiльський важкий сленг, було дуже комiчно.Проглядуючи цi записи у бiблiотецi однiеi з церков в Сполучених Штатах, я, ризикуючи бути запрошеним пiти геть, тихо реготив до слiз, закриваючись долонями.
Був на селi дiд Москаль, який, як виявилось, мав цiлком нормальне прiзвище Борисов, був дiд Брехунець... Останього пам'ятав ще батько, про якого казали, шо той не мiг слова сказати, аби не збрехати, i виявити, де правда, а де брехня, було непросто... Середь записiв у книзi, я запримiтив нотатку, зроблену чиеюсь рукою майже 200 рокiв тому. Йшлося про одного з моiх предкiв, який характеризувався, як "житель местечка Вербовое, мужескага полу, каковый есть iз себя для дам приметный, а глаза iмеет наглыя, i речи ведет опасныя..."
Соцiально-iсторичнi катаклiзми нашого столiття, що пронеслися Украiною, зробили свою справу - колись рушне село, повне дiтей, спустiло i у склади його мешканцiв чiтко доминували старi жiнки. Кожна з них була особистiсть. По кожноi зосталось унiкальне фольклорне надбання у виглядi невмерущих виразiв та чинiв. Баба Дунька, пiсля визиту до лiкарнi, гонорово розповiдала на кутку, як була на прийому у якогось "карапета" та "паторгала". Моя мати здивовано перепитала: "Де ви, бабо, прошу, були?" "У карапета та у паторгала",- гордо повiла та. Нам коштувало чимало часу здогадатись, що тi дивнi лiкарi, яки "пользовали" Дуньку, насправдi звалися "терапевт" та "невропатолог". Вона взагалi була ходячoю халепoю. З нею завжди траплялись таки неймовiрнi випадки, у яки могла встромитись лише вона. Як колись давно, на буряках, де вона з'явилась у новоi кофтi, яку привiз з райцентру ii чоловiк. Покрасувавшись перед жiнками, яки жoдних чоловiкiв не мали, вона скинула ii, полишила десь на гичцi, та почала роботу. Зненацька налетив якiсь вiхор, пiдхопив дунчину кофту, та понiс ii кудись далеко. Дунька шалено заголосила: "Ой, божечки, ой, люде, тримайте ii, ой, мене-ж Гриць вдома вбье!", пiдстрибнула, та понеслася по полю за нею. Не здогнала. Певно, хтось з жiнок побажав ii довго носити ту кофту...
Баба Ганна Сiра заходила до нас частiше за остатнiх. Колись висока жiнка, вона з роками всохла та зiгнулась у дугу вiд важкои роботи. Я нiколи не бачив ii вдягнутою iнакше, нiж у якусь одну й туж саму полинялу сукню, витяжену кофту i майже завжди босу. Баба Сiра любила ковтнути оковитои i шанувала цей продукт. Якось сталося, що наша баба необачно залишила трилiтрову банку из свiжевипаленою горiлкою у хатi на вiкнi та пiшла у село по справах. Горiлка була справжне пальне - горiла i валила з нiг дядькiв не гiрше за дробовика. Баба Сiра, яка зайшла до нас у хату провiдати нашу бабу, принесла якихось яблук, та попросила напитись. Поки я дивився, у що ii налити молока, або кисiля, вона побачила банку iз прозорою рiдиною, i зi словами "Аж ось, вже не треба, я зараз сама..." приникла к неi i легко зробила декiлька могутних ковткiв. Я лише встиг сказати: "Бабо, це не...", та зостався стояти iз молодшею сестрою, роззявивши рота. Баба вiдiрвалася вiд банки, поставила ii назад, спокiйно втерлася рукавом i трохи здивовано промовила: "Ди-но, а я думала, що це вода...".
Баба Онися мене любила. Вона, знаючи мою зацiкавленiсть рiзними дикими тваринками, завжди ловила для мене iжакiв, зачиняла iх у льоху, гукала мене до себе у двiр i урочисто вручала менi живий подарунок. Я, щасливий, гулявся з iжаком цiлий день, будував йому хату iз старих ящикiв, а вночi колюча потворка завжди тiкала на волю. У дворi баби Онисi росла здорова груша. Вона розрослася гiллям в усi боки i частина грушок завжди падала у двiр до сусидiв. Анi ii, анi сусiдaм це нiколи не вадило, аж поки тi не забули запросити бабу на весiлля. Власне, вони, звiсно, про неi не забули, але у коловертi турбот не встигли вчасно занести до неi печену "шишку" - хлiбець, який був офiцiйним запрошенням на весiлля. Баба образилась у саме серце - "А-ах то ви так..!" Я майстрував собi щось у дворi, коли вона пригналася до нас, насуплена, мов та грозова хмара. "Сину, - гукнула вона мене,- ану, ходiм, допомошеш менi грушу зрiзати!" Я подумав, що йдется про якусь санiтарну роботу у садку. Але вона привела мене до тiеi гарноi груши i наказала рiзати усе гiлля, яке нависало над сусiдським двором. Я подивився на бабу, чи не жартуе вона. Еге, aнi трохи... Я почав ii вiдмовляти, казав, що лише покаличiмо дерево, але та була неупросна. Я дуже неохоче полiз на грушу i помалу почав пиляти бiльш-менш сухи гiлки. Баба знизу спостерiгала за ходом робiт та вказувала, яким гiлкам особливо треба привернути увагу. Мiж тим сусiди побачили бабин демарш, швидко все збагнули, та молода у бiлому платтi одразу ускочила у двiр iз шишкою та вибаченнями. Я перестав пиляти i зверху спостерiгав за подiями. Баба трохи картинно поламалась, покритикувала шишку, що та була якась нетака, маленька, суха, та взагалi... Але прийняла запрошення i крикнула менi: "Так, сину, вже не треба, злазь! Набери, оно, собi грушок, скiльки влiзе...".
Баба Оляна жила на кiнцi вулицi, недалеко вiд яру, через який до нас тек потiк, який колись був справжньою глибокою рiчкою. У потоцi, середь густючих верболоз, били джерела, з яких можна було пити. Там також водились раки, яких баба Оляна ловила руками, та приносила у спидницi до нас. У радянськи часи "iнтенсiфiкацii землеробства", один з колгоспних голiв наказав розорати береги, i рiчка вмерла. Лише старi верби у ii колишньому руслi нагадують зараз ii давнiшне iснування.
Я сидiв на ганку, i, розвiсивши вуха слухав про бабу Саньку, яка колись вмiла товмачити сни. Бабу Саньку я пам'ятав лише лежачою у трунi. Власне, не стiльки ii, скiльки дивного попа у неi в сiнях, який дивним голосом спiвав з книжки якись дивнi слова. Вони, начебто, бyли зрозумiлi, але лунали так незвичайно, що я довго стояв бiля нього, розкривши рота, аж поки мене не нагнала мати.
Зараз баба Оляна повiдала сон, який ii наснився i який треба було розiбрати. "Бачила я тебе, Ганно, у снi, - почала вона. Начебто, полiзли ми iз тобою до тебе у льох, а драбина раптом раз - i зникла! Замiсць неi з'явилася якаcь слизька бляшана горка, по якоi ми намагаемося вилiзти назад, та на якоi посерединi видно, начебто намальовану, поперечну смугу, яка у темрявi свiтится. Доповземо до тiеi смуги, а далi завжди ослизнемося, та з'iдемо назад. Втомилися ми, стоiмо у льоху, ажно дивимося - на днi е якiсь дверi. Штовхнули ми тi дверi, та вийшли на якусь вулицю. Маленьки, наче лялькови хатки, жодноi души навкруги, пустий шлях... Ми йдемо тим шляхом, аж поки не дiйшли до кiнця вулицi, де була розвилка. Бiля неi був невеличкий пагорб, на якому стояли двi старi-старi жiнки у якомусь довгому ганчiр'i.. Обличчя однеi було дуже зле, аж страшне, i вона мовчки манила тебе, Ганно, рукою - iди сюди, iди... Обличчя другоi було дуже приемне, i вона, також мовчки, вiдганяла тебе - не ходь до неi, не ходь..! На дворi було тепло, але я вiдчув, як в мене по спинi пробiг холодок... Баба Оляна продовжувала.
"Я дивлюся, ти не глядиш на ту другу, а вже сунеш до першоi... Ледве я тебе вiдтягла, та побiгли ми кудись у бiк, по однiеi з тих стежек. Зненацька стежка скiнчилась i перед нами знову з'явились якiсь двери, бiля яких стояв високий дiд у бiлому саванi, з довгим бiлим волоссям...". Я не мiг ворухнутись вiд страху i чув, як у мене самого на головi стае волосся.
Я одразу зрозумiла, хто це, та впала на колюшки... А ти, як побачила його, аж з лиця зiйшла, похилила голову, та ссунулася уся. Вiн дивится на тебе, посмiхается так, простягуе руку, та каже: "Ну що, Ганно, ходiм зi мною!",- i вiдхилив трохи тi двери. Я перелякалась, вчепилась в його ноги, та й заголосила, аби вiн дав тобi спокiй, хай краще бере мене, бо в мене анi чоловiка, анi онукiв... Той подивився на мене, начебто вперше мене побачив, та каже: "Ни, Оляно, тебе не вiзьму, ще поки не твiй час". Я плачу, аж заливаюсь, та благаю його тебе не брати. Тодi вiн подивився на мене, ще раз на тебе, та каже: "Ну, гаразд, якщо ти так просиш, то даю тобi ще час". Простягнув вiн руку до тебе, i дав тобi щось. Та щез... Я дивлюся - ти стоiш, немов вдарена, тримаеш щось у руцi. Розгорнула я тобi долоню - а в неi ключ. Великий, такий, нетутейшоi роботи. Ганно, вiн тобi ключа вiд цього життя дав!",- закiнчила вона.
Оце так сон! Я дивився на iх обличчя, i менi здавалося, що вони будуть вiчнi. Нiщо нiкуди не дiнется, нiхто нiколи не вмре. Завжди будуть тополi, житне поле, наша хата, бузько на стовпi за повiткою... Воно дiйсно, нiхто не вмер у моеi пам'яти. Хай вони житимуть i надалi.

Tags: землеробства"  невропатолог"  Сракiвськи!"  пользовали"  характеризувавс