Старий чоловік сидів на пагорбі на Білому Камені, підстеленому втратившим колишній кольор вояцьким кабатом, та нерухомо дивився кудись у даль. Дивився так, нібито там, у далині бачив таке, що не видів ніхто. Від його саморобної файки, про яку він, здавалося, забув, повільно розповзався сизуватй тонкий туман. Загрубілі пальці тримали почорніле дерево, легкий вітер перебирав сиве волосся та шепотів у траві, нагадуючи дідові про те що за стільки років майже забулося...

Я сой шогай з Дебреціна,
Я ся добре мам.
Пінязі мі следки несут,
Грайцара не мам!

Я сой тутай так, Іван,
Добре вінко попіям,
А іще мі люде гварят -
Велкоможний пан!

У покинуту богом та долею східну провінцію Австро-Угорщини знову прийшло міжсезоння. Осінь вже закінчувалася, зима ще не почалася. Таке собі – ані холодно, ані тепло... Всі важливі роботи було завершено, та люди товклися переважно по ринкам, корчмам та весіллям.

День сьогодні склався невдало. Будь як берігся, але все-ж таки втрапив у ту бійку. Та інакше вже ніяк не виходило. Він добре чув, як в корчмі хтось вказав на нього двом хлопам, що вже були добряче на підпитку: “Гей, поглянь, оно той самий orosz...”. Його одразу почали зачіпати мадьяри, розходячись все сильніше, аж поки не випукла серьозна свара. Коли йому просто дошкуляли, він мовчав. Але коли в нього кинули свинячою кісткою, він не витримав та огризнувсь руською. Вони цього лише чекали: “Ти якою розмовляєш, diszno!” І понеслося... Внаслідок п’яної сутички обидва лобуряки отримали топірцем у чоло, та вгамувалися на підлозі поміж столами. Без ватажків решта не ризикнула продовжувати. Хай подякують, що живі зосталися. Тим може все би скінчилося, якби не прикра дрібничка. Ті хлопи були братами його коханої. Погано, але пережити можна. Гірше те, що їх батьком був товстий Імре, один з найбагатіших у Мукачеві, та неабияка людина в управі повіту. А це вже смерділо фортецею, або штрафрегіментом...

Із два тижні він не показувався у містечку. Лише пізно ввечері приходив у яр, на те саме місце, де вони завжди потайки зустрічалися із Ержікою. Вона також, майже щовечори, вибиралася до нього та приносила свіжі новини. Щоразу він із нетерпінням чекав на їі появу. Щоразу він спочатку не знаходив собі місця, а потім його серце починало шалено гупати, коли він бачив здаля їі фігурку. Він відчував себе на сьомому небі від щасття, коли вона, немов маленька пташка, опиняляся в його обіймах. Він зустрів їі рік тому у Дебрецені, коли найнявся до їі батька доглядяти кони. Одного разу румунськи цигани спробували вкрасти декілька голів, він гнав них два дні, підстрелив двох, а решту пов’язяв та притягнув із кіньми власникові у обійстя. За що отримав у подарунок трійко гарних скакунів. Тоді вона йому й дісталася на очи. Він стояв, наче грімом прибитий, забувши, як його кличуть, довго не міг прийти до тями... Але що він міг запропонувати їі родині? Гордість нищого русина? Стару хижу, яка залишилася йому від батьків? Своїх коней? Його батько ніколи не був заможним, нічого йому не залишив, та давно загинув десь чи то в Греції, чи то в Італії во славу Цісаря пана...

Муй тато є моц багатий,
Грайцара не ма.
А як дойде до господи,
Враз го виганя...

Я сой тутай так, Іван,
Я ся виганіт не дам,
А кедь дойде к виганеню,
Утечу ай сам...

-Ах, Ержіко, моє любе дєвче! Коли була-б моя, на руках лише-б носив!
-Та цить же, любий, тихіше, бо почують! Навіщо лише ти з ними зчепився!
-Най чують. Не чіпав я нікого, видить Панбог, мене навмисно зачепили. Та що тепер з того... Знаю, що ай без того я був твоїм не до смаку. Бачив, як до тебе свататися приїздили аж з Будапешту. Поїдеш невдовзі до столиці та забудеш про все.
-Не поїду. Не хочу. Бо без тебе не житиму.

Вона притиснулася до нього. В голові закрутилося. Він міцно обняв дівчину та сховав своє обличчя у їі духмяних косах.

-Батько з братами розлютилися, просто посіли тою помстою, жандарми приїхали. Шукатимуть тебе, поки не вловлять.
-Хай шукають, гори великі. Піду звідси до Галиції, або до Чех... Звідти, кажуть, до Гамерики можна завербуватись. Заберу тебе із собою. Ніхто не знайде. Чекай на мене завтра ввечері. Втечемо...

Чоловік на камені зітхнув та некваплячись затягся файкою. Він бачив ту далеку ніч, коли вони тікали у бричці. Коли вже здавалося, що них ніхто не бачив, вони зненацька помітили на узбіччі міського дурника Лайоша, який з роззявленим ротом дивився на їхню бричку. А, холєра його забирай! Він призупинив кони, посміхнувся, та та кинув дурникові монету у 4 корони. Лайош підхопив кругляшок, загукав, загугнявив щось собі радісно, та побіг вулицею. Другий день на ринку, де він купляв собі цукровинки, хтось поцікавився, де він взяв ті гроші. Так стало ясно, куди поділася дочка товстого Імре.

Вони перезимували у горах. Стара колиба – навіть здалека не його колишня хижа, але багато вибору не було. Навесні вони пересунулися у долину, ближче до людей. Ержіка була вагітна і він не ризикував тримати їі у диких горах. Він залишив їі у своєї сестри на хуторі біля Ужгорода, хоча сам нікому на очі зайво не ліз. За нього товстим Імре було обіцяно нагороду, такщо, треба було бути дуже обережним. Гроші скінчилися, роботи не було, довелося почати промишляти розбійництвом на дорозі. Йому щастило. Він обирав лише заможніших, ніколи нікого не вбивав, та й не забирав все до останнього галєру. Гадав, що накопичить грошей та влітку переберется з жінкою до великого міста, звідки купить квитка на корабель до Гамерики, де вже не буде ані товстого Імре, ані жандармів, ані біди. Вісті про кривдника на гірських шляхях летіли швидше за наближення заповітного дню та його лихим щасттям серьозно почали цікавитися поліція та жандарми.

Ержіка теж з трівогою щодня думала про майбутнє. І чимдалі, тим сумніше здавалося воно їі. Почуття якогось лиха, що наближуєтся не відпускало їі. І одного вечора замість їі коханого на порозі хати з’явився незнайомець. Вона почула, як в їі серці щось обірвалося. Начебто хтось всередині впевнено промовив, що це – кінець і майбутнього більш немає. Вона одразу нагадала, як з пару тижднів тому, в місті, їі здалося, що вона бачила когось із колишніх знайомих батька. Відстежити де вона живе було вже неважкою справою.

Незнайомець виглядяв дуже чемним паном. Перед тим, як опинитись в Підкарпатської Русі він служив роки у поліції у Празі, але за якусь провину був переведений на край Імперії сюди, у цей занедбаний край. Його начальник, бризкаючи слиною, грозився загнати його по решту життя доглядяючим ринків в Ужгороді, але в останню мить доля трохи зжалилася, і він був призначений тутейшим начальником поліції. В душі він ненавидів цю діру та їі провінціальних смішно-наївних мешканців, і тому шукав будь якої нагоди повернутися до Праги.
Зараз він довірливо, але впевнено пояснював Ержиці їі становище. “Ви не за нього маєте турбуватись, він приречений. Згадайте за дитину. Ваш батько буде радий вас прийняти додому, якщо ви схочете. Дитина має народитися та вирости у нормальних умовах. Інакше підете з ним за співучасника... Якщо ви скажете, де він ховаєтся, я особисто обіцяю зберігти йому життя. Його не повісять, якщо він здастся, лише буде засуджений до каторги. Думайте, хоча, насправді, у вас немає вибіру.” Він говорив спокійно та впевнено, але від його слів леденіли ноги. Вона не знала що робити. “Що буде з вашою дитиною... Подумайте за їі долю...”. Страх та безпорадність холодними кліщами вчепилися у їі серце.

-Ви дійсно не вбьєте його?
-Якщо ви скажете, де він, ми зможемо швидко його вловити, йому просто не буде часу наробити дурниць. Я запишу це як нібіто він сам прийшов повинитись.
Вона посиділа, кусаючи губи.
-Добре... Ви обіцяли... Він прийде сьогодні ввечері...

Він дійсно прийшов того разу. Ще біля дому йому здалося, начебто щось не те. Не було видно собаки. Ержіка ніколи не зачиняла пса у повітку... А хто це натовк болото у садку..? Він вже зробив крок назад від хати, як збоку почув те, що давно чекав: “Stuj, ruce vzhuru!”
Він стрибнув убік та погнався назад у рятівний ліс. Звідусіль почали вибігати фігури в мундурах. Хлопнуло декілька пострілів. Ержіка з повними сліз очіма шепотіла: “Ви-ж мені обіцяли, ви-ж обіцяли!”
До лісу вже було недалече, коли прямо на нього вибігли двое озброєних жандармів. “Stuj!”,- заволав один з них, піднімаючи криса. На роздуми не було часу. Бах! Бах!, - пролунали постріли. Обидва жандарми мов снопи повалилися у сніг. Чорт! Чорт!!! Тепер лише тікати щосили та якмога далі звідси!

Але від вояків, яки зараз спільно з жандармами полювали на нього було важко відірватись. На горі за Білим Каменем йому відрізали шлях. Він відстрілювався, скільки йшло, а потім навмисно підставився піл кулі...

Чоловік піднявся з каменю, витрусив файку, запхав їі у кишеню, підібрав кабат та почав сходити додолу. Там, внизу, було його село, за яким знаходився цвінтар. На ньому, під двома зрудлими від дощів грубими могильними каменями, було поховано обидвох застрелених жандармів. Прямо між ними був ще один, під яким лежав той, хто їх вбив. Так вони і помирились туто навіки. Вони та його батько, якого старий вояк так ніколи і не бачив...

Подорожуючи Закарпаттям можна знайти маленькe селo, де і досі зберігся той старий цвінтар... А якщо у вас десь завалявся папірець у 100 старих форинтів, перегорніть його, і побачите, як Ержіка із своїм коханим мчать у бричці на зустріч свому щастю. У вічність.

Tags: штрафрегіментом  Підкарпатської  провінціальних  diszno!&rdquo  vzhuru!&rdquo