Далеко-далеко, у теплому синьому морі, лежать оксамитові краплини тропічних островів. В незапамятні часи, коли ще не було людей, могутні природні сили підняли зо дна моря верхівки вулканів. Час згасив свирепе полумя, вітер сточив камень і, потиху, померлий вулкан щез під водою. За безліч тисячоліть його торс заріс могутньою верствою коралів, а хребет над водою зазеленів густими джунглями. Береги порізали чисельні бухти з кришталевою блакитною водою, хвилі нагорнули білі піскові пляжі, а у воді середь коралів паслися зграї риб... Густі ліси гомоніли птахами, де не було ані хижого звіру, ані отруйного гаду.
У такому виді них побачили перші люди племені Арауаків, яки за пару тисячоліть до народження Христова перебралися сюди з південного материку. Вони залишили дивні малюнки на каменях, яки пізніше назвали петрогліфи, а потім щезли невідомо куди. Скоріше за все, вони були знищені агресивнишіми племенами Карибів з північного матеріку, яки до того-ж були ще й канібалами.
Пів-тисячоліття тому на острови наразила експедиція великого мореплавателя, та залишила про них нашому світові коротеньки записи. Оскільки вони стояли на шляху океанських вітрів, то й назву ним вибрали відповідну – Навітряні.
Довгий час Навітряні Острови, згублені десь у морях Нового Світу, залишалися поза увагою людства. О двісті років пізніше на них нарешті з’явилися крихітні поселення. А оскільки ніхто не міг порозумітись, кому острови належать, та що з ними робити, то навколо них, без особливого успіху точилися дрібні чвари між датськими, голандськими, британськими та іспанськими шукачами долі. По справжньому оцініла відкриття морехода лише Датська Вест-Індійська Компанія. Та з початку 18 століття об’явила острови теріторією своїх економічних інтересів. Де було дуже інтересно почати вирощувати на продаж цінний цукровий тростяник та бавовняник.
Відтоді на островах постали справжні європейськи колонії. Але головними та більш чисельними жителями стали поневолені люди різніх племен Західної Африки, яки силомиць були переселені на нову “батьківщину”.

Власник садиби Аннаберг був зранку не в гуморі. Радіти не було чому з минулого тиждня, коли з’ясувалось, що його цукрові млини ані близько не дали того обсягу цукру та рому, на який він розраховував. Витрати на рабів були неприпустно високими в порівнянні з прибутком від продажу продукції. Півроку тому було закуплено нову партію працівників замість померлих. Голандець, що привозив “товар” з Африки похвалявся, що дістав найкращіх та найздоровіших, середь яких були навіть дві жінки королівської крови. “Вантаж” і справді виглядав непогано, незважаючи на умови їх транспортировки сюди. Але на виконі це ніяк не відбилося. Скоріше, з доби, як ці кляті чорні принцеси опинилися у його господарстві, справи пішли навіть гірше. Він пам’ятав, як вони дивилися на нього з управляючим. Він тоді одразу повірив, що голандець не збрехав про “чорні вашмості”. Досвідчене око одразу виділило те, як вони поводили сеьбе середь решти робітників. Він не розумів іхньої мови, але бачив, хто є хто. Одразу було видно, що ці люди самі звикли власнити рабів. Одна користь – принцеси швидко встановили дісціпліну, і зараз організація життя на плантаціях була на диво успішною. Та ще співати своїх дивних хорових пісень раби стали частіше. Не вмовкали, навіть якщо декого з них карали за якусь провину.
Плантатор вдягнувся в легку білу сорочку та штані, насунув на голову солом’яного бриля, осідлав коня та поїхав на протилежний бік острову, до форту Сан Петерсберг. Місяць тому туди було прокладено останню дорогу через ліс, від плантацій та млинів. Для цього з моря натягали коралового каменю. На схилах холмів істотно розріділи віковий ліс, вирубили тераси під плантації, куди наносили землю. Пересуватись та возити вантажі стало простіше, але натомість пропала вода. Ліс, зведений, майже на нівець, перестав зберігати вологу, дрібні поточки на схилах холмів зникли, та без того маловодний острів почав страждати від засух. Питну воду доводилося зараз завозити аж з Пуерто Ріко та Куби. Успіх бізнесу зараз сильно залежав від інтенсивністі дощів у вологий сезон.
Раби теж сильно страждали від спраги. Їжу, якщо вже й варили, то у розбавленої морської воді. Частіше людям доводилося перебиватися лише солодкою серцевиною цукрового тростянику, приторно-солодкими плодами “цукрових яблук”, або кислючим лаймом. Та зрідка комусь вдавалося вловити щось у морі.
Така сама сітуація була всюди на островах, за вийнятком, хіба що, однієї плантаторської родини. Про них, як середь невільників, так і середь білих, ходили різні чутки. Господарі спільно з рабами працювали на власних плантаціях, їли з ними за одним столом, христіянськи ділилися кровом та одежою, та взагалі поводили себе викликаюче несучасно. За що заробили багато проблемів у стосунках з білою меншиною на островах.
В Сан Петерсбергу зійшлися майже всі власники плантацій. Треба було негайно обговорити насталу сітуацію з виробництвом та вирішити, що робити далі. Всі схилялись до думки, що раби організовано та навмисно зволікають з роботою. До того-ж насмілюються опиратись варті. Вже було два випадки, коли раби побили наглядачів. І хоча були вжити традіційні заходи – декількох вже забили кнутом, декілька сиділи у колодках, решту було покарано додатковою нічною роботою без відпочинку, почуття перемоги не було. Навпаки, все відчутнішім ставало почуття якіхось серьозних подій, що насуваются. Де зучаснитись доведется всім ним. Лише невідомо, у який ролі.
Ніхто не хотів цього вимовляти. Але все-ж таки прийшлося. “Панове, чи ви вважаєте, що готуєтся ребелія?”, - запитав молодий чоловік з плантації Шарлотта Амалія. “Дозвольте мені висловитись. Вона має сенс лише і лише у разі, коли є де потім тікати. Куди втечеш з островів? Ми навіть флоту свого не маємо, а інші кораблі заходять до нас лише за вантажем”. В його словах був резон. Всі погодилися, що боятись бунту не варто, треба лише примусити рабів працювати так, аби у них не зосталося часу на дурні думки. Бо дістати чвирк на торгах через це буде дуже прикро.
Лише один плантатор мовчки сидів осторонь, зрідка незадоволено хитаючи головою. “Коли-б, панове, ви поводилися з вашими працівниками як із собою, тоді не було-б чого стерегтись”, - пролунало зненацька. Всі покривилися. “Ну звісно, якщо я заглядятиму кожному чорному ледару в усі дірки, тоді я швидко стану багатшим за Креза”, - швидко почулося у відповідь. Всі тихенько засміялись, кидаючи презирливи погляди на божевільного. “Чого він сюди приліз? Від нього смердить як з чорного бараку, хай піде вмиєтся!”, - полетіло з усіх боків. Той важко підвівся з місця, оглянув усіх та промовив: “Ви абсолютно маєте рацію, панове. Ваша правда. Тікати, дійсно, нема де. Ви лише помиляєтесь із тим, хто буде тим втікачем. Бажаю хорошого дню”. Він хотів ще щось додати, але махнув рукою, і у супроводженні глузливих посмішок пішов геть.
День ще не встиг завершитися, як його пророцтво виповнилося. На троснику, наглядач, підїхав верхом до купки рабів, яки згуртувалися під деревом на коротенький перекус. “Ану, гаразд, досить ремигати, геть до роботи! Ворушіть ратицями!”, та вперезав комусь поперек спини. На диво, жоден з них не побіг до рядів тростянику. Навпаки, до них почали підтягатись інші. Він не звик когось боятися, та із лайкою почав перезати голови та спини, де бачив. Поки його кнут не знайшов спини принцес... Все сталося у мить. Він не встиг нічого зробити, сильні руки стягли його з коня та скрутили йому голову. Його помічник встиг вихопити пистоля, але не встиг вистрілити, та впав зарубаний мачете. Все почалося дуже швидко, та дуже зорганізовано. Від лану до лану, від плантації до плантації полетіла дивна різноголоса пісня – сигнал, який білі пани не розуміють...
Хазяїн Аннабергу зустрів смерть на терасі. Він встиг вхопити шпагу, навіть когось нею дістав, але впав, пострілений зі зброї наглядачів. Його родина була перебита вже в хаті.
Плантаторськи родини зустрічали свою смерть на порозі своїх домів, по дорозі у порт, в лісі, в церкви, всюди. Не пощадили жодного. Вбивали всіх, хто був білий... Хто відстрілювався з дому, був просто спалений із домом, хто тікав у ліс, того знайшли невидимі колишні мисливці джунглів... Всюди стріляли, кололи, топили... Смерть наганяла всюди і була невідверта. Втікти не вдалося нікому...
У невеликий дім, що стояв в затишної Коралової Бухті увірвались декілька захеканих чорних чоловіків. Хазяїн, який у той час неспішно долубався у великому дерев’яному годиннику у кімнаті, здивовано подивився на них. Страшно крутячи білими очима, вони закричали від порогу:
-Скоріше, mzungu!!! Вам треба негайно тікати звідси!
-Навіщо?
Але його вже не слухали, просто підхопили під руки та із жінкою та дітьми потягли повз густі колючки на берег моря. Там їх заштовхали у човен та з провідником відправили далеко від берега, на маленький островочок без назви, де сховали у диких мангрових хащах.
За один день острів перейшов у володіння чорних принцес. В 1733 році не існувало швидких засобів комунікації. А вже у такому мало населеному місці, як Вест Індія новини взагалі йшли повільно. Але коли про вдале повстання на Навітряних Островах дізналися сусіди, стався шок. Розуміючи своє становище, принцеси не втрачали дурно час, та організували життя та оборону острову. Цілих шість місяців вони панували туто, не будучи ніким зачіпані. Цілих шість місяців колишні раби, яки врятували колишних панів, із превеликим ризиком для всіх них возили у мангри їжу.
Наприкінці шостого місяцю в Ціннамонову Бухту увійшли кораблі з французькими вояками з Мартініки...
Бій був довгим. Довгим та жорстоким. Після місяців волі, назад у рабство не збирався ніхто. Французи наразили на острові на нечекано болючий та майстерний опір, та втратили чимало своїх вояків. Багато з них почало боятися заходити у ліс, де не було видно, звідки на тебе чига смерть. День і ніч звідти лунали дивні африканськи пісні. Більше двох тижднів колотилися криваві сутичкі. Аж поки не впав останній захісник острову. В бою полягли також обидві принцеси. Французи шаблями порубали їх тіла та вкинули у море...


Врятована родина данських плантаторів залишила острів та перебралася на контінент. Острови перейшли до володінь Франції, а пізніше були поділені між Британією та Сполученими Штатами Америки.
Коли на зміну тростянику прийшов цукровий буряк, колонії-виробники цукру у Вест Індіі швидко занепали. А з крахом цілої колоніальної системи все залишилося нащадкам тих, кого століття тому привезли у кайданах від далекіх чорних берегів.

Вологий тропічний ліс островів після людського господарення повністью змінив обличчя. Кількасотрічних велетні поступились хащам з тропічної акації, кактусів та агав. По стежці, що веде на верхівку пагорбу, на якої ще вгадуются рештки колишньої коралової бруківки, можна потрапити до руїн цукрового млину та ромового виробництва колишньої плантації Аннаберг. Століття вже ніхто не поганяє віслюків у стертих кам’яних жернов. Століття з крихітної кухоньки, де варили їжу робітникам не чути співу old mama. Ліани заплутали мури. Ліс поглинув колишні маєтки. Якщо придивитись, то у заростях джунглів побачиш ледь помітні кам’яні тераси, на яких й досі росте здичавілий цукровий тростяник. А у лісі навколо знайдеш дерева з дивними, чешуйчатими, приторно-солодкими плодами – цукрове яблуко, та ще кислючий лайм... А пробираючись рештками лісу, який дивом зберігся на схилах окремих островів, можна знайти розваліни - чи то колишні господарськи споруди, чи то схови повстанців...
Віслюки, яких колись завезли на острови з Азіі розбіглися, здичавіли та завдали нищивної шкоди місцевої природі. При зустрічи з ними, рекомендують них не чіпати – падлюки кусаются та бьются безбожно. Почувши ваш акцент, вас ймовірно спитають, чи не parlez vouz francaise? Hi? Ну, тоді, може даніш або датч..? А коли вже настане ваша черга питати, то попросіть місцевих жителів, щоби вони поговорили з вами дивовижною тутейшою мовою – патуа, яка є дивним сплавом одного із західноафриканських діалектів, французької та англійської...

Tags: західноафриканських  батьківщину&rdquo  стерегтись&rdquo  Кількасотрічних  транспортировки