Може, комусь так ставалось, що блискуча ідея покинути все, та прямо зараз відправитись до далеких країв, де ніколи не був, де течуть невідомі ріки та підпирають небосхил небачені ліси, приходила посередині звичайнісенького вечора?
У ту саму мить, коли я знудено йшов до спальні, перед очима зненацька пронеслися видіння далекіх теренів, і зграйки пальм на обріі, і скелясти гори, що звали та манили... Через 20 хвилин я вже сидів на рюкзаку, говорячи у слухавку: “Так, беру декілька днів відпустки. Ні, не сталося нічого, крім виникнення непереборного бажання подивитись світ...”.
Швидко витрусив з шуфляди якусь готівку, заштовхав у гаманець кредітку, заскочив на заправку, купив гарячої кави, батарейки для фотокамери, і ще через 20 хвилин вже летів по шосе у ніч на Захід...
Почуття темряви літньої ночи, порожнього шосе, почуття чарівно-невідомого, коли перед тобою – довга подорож, повна пригод, почуття, що ти сповнюєш неймовірні мрії дитинства – що може порівнятись із тим..? Хіба що, почуття волі...
Гей-гей, як же-ж це здорово! Аж підстрибую від задоволення за кермом. Присьорбую каву, слухаю фантастично гарну радіопрограму, де якісь дядько товмачить всім бажаючим їхні сни... Співаю голосно веселих пісень... Ось вже проскочив кипарисові болота, ось почалися приморськи преріі... Аби лише якась дика потвора не надумала зараз дорогу перебігати... Хьюстон, Тексас, вогні даунтауну... Огинаю місто великою дугою та відвертаю на південь, уздовж затоки.
Абсолютно невідома місцевість. Машина летить у ніч, пучки світла вихоплюють скиці сплячих посадок... Йє-є-є... То є воно! Корпус Крісті – всі сплять, на дорогах – жодної душі. Під колеса м’яко стелятся довги мілі. За ніч долаю чималу відстань, і втомлений засинаю попід ранок у машині посередь якогось степу.
Прокидуюсь від яркого сонця. Еге... Та я вже далеченько! Вмикаю радіо – кабину наповнює мексиканськи ритми. Шукаю щось ще – в ефірі чути лише іспанську мову. Знаходжу хвилю з якімісь веселими “марьячес”, легкий шорох коліс, і ось я вже знову розтанув в далині.
Коли середь степу назустріч почали набігати струнки ряди пальм-вашингтоній, зрозумів – вітайте в каунті Ідальго! Я – на крайньому півдні Тексасу. Перша зупинка – маленький заповідничок Санта Ана, що дивом зберігся в дельті Ріо Гранде. В містечку перед кордоном заправляюсь. Всюди балакають лише іспанською. Заповідничок пролягає прямо по кордону з Мексикою. З трудом знаходжу середь манівців правильний шлях... Добряче пече сонце. Санта Ана розташована о 3 градуси північніше тропіку Раку. Спекотно стає вже у березні, а взимку – приємно тепло. Через це люди прикрашують свої садиби ніжними тропічними рослинами. Хоча бува, трапляются і неприємні речи – наглі нечекані заморозки, інколи із снігом роблять чималу шкоду. Але таке бува лише раз на 10-15 років. Сліди останнього заморозку, який стався на початку цього століття, я зараз бачу крізь вікно – високи колони королівських та кокосових пальм стоять з пожухлим та поламаним, колись пухнастим пір’ям велетенських листів. Вже не оживуть. Кущі бугенвілеї, оно, теж, постраждали добряче...
Унікальність розташування цього куточку землі полягає в тому, що туто збігаются різні кліматичні зони. Вологий вітер з Мексиканської Затоки висушуєтся сухим вітром пустелі Чіхуахуа. Плавньовий ліс та заливні луговини річки змішуются із степом та пустелею, і середь листв’яного лісу ростуть кактуси-опунції, а у степ з диким прародичем нашого соняшника врізаєтся очерет та кущі паловерде. У підліску навесні квіте ніжним білим цвітом техаська оліва. Де-ніде з лісової ковдри виглядяють розчухані чуби пальм. Стара назва річки – Ріо де Лас Пальмас. Колись туто стояли непролазні та болотяні пальмові чащі, по яких й з’явилася назва. Зараз Ріо Гранде ледве бачити по старицях, а влітку вона взагалі зника. Нічого не поробиш – сучасне землеробство. Нас стало дуже багато... Цікаво, що на протилежному боці затоки, у заповіднику Еверглейдс, напроти, спекотно та дуже волого...
Заповідничок теж страждає від господарювання. Щороку від нього відривають по шматочку під поля. Вже зараз від нього залишилася лише невеличка смуга у декілька гектарів уздовж річки... Тим не менш, навіть зараз, він залишаєтся одним з місць з найбагатішою фауною в США. Він являє собою продовження мексиканської провінції Тамауліпас на північ, звідки у заповідник потрапляють різноманітні екзотичні гості. Перший тропічний ліс як раз лежить 150 міль південніше Санта Ани.
Це місце вже давно стало улюбленим середь орнітологів, яки товчутся туто цілий рік. І недарма – вистачило лише зайти у ліс, як мені одразу дістались на очі дивні птахи. Чи то куропатки, чи то гиндики... Яки спочатку порпались у кущах у смітті, а потім вилізли на дерева, та наче мавпи почали спритно лазити по гиллю... Та це-ж чачалакі! Начебто в підтвердження моєї здогадки чачалаки почали робити якесь різке, неприємне для вуха кувікання... То пісня в них така...
Близько води стоять дерева, зверху до низу завішані іспанським мохом. Начебто хтось, роки тому, порозвішував сохнути одежу, чи рибальськи мережи, та забув, а вони між тим перетворились на справжне трухляве рянддя.
Частка лісу – зелені кущі, нібито без листу, лише зелені гілочки. Це – паловерде та мескіт. У літню спеку, коли ніде немає ані краплини води, лисття стають зайвою розкішшю. Тому вони перетворилися на колючки та маленьки чешуйки...
У сухому повітрі сновають ярки, красиві метелики – гості з близьких тропіків. Я пригадав колегу ентомолога, який з витріщеними очима розповідав мені колись про те, що в ціх краях часто можна побачити ввечері велетенських, більших за чоловічу долонь, нічних метеликів, що звутся “чорна відьма”...
Ходячи заповідником, я ясно відчуваю якесь нав’язливе дежа вю... Лише не збагну чого... Ага, ось що! Сухе повітря, запахи, рослинність, сонячні відзеркалювання на стежках були донеможна схожі на далеки плавневі ліси, яки зараз було відділено тисячами километрів води та суши. Схожи на степову долину Південного Бугу, який мені колись так запам’ятався. Це неймовірно, як на іншому боці земної півкулі знайшовся маленький шматочок Миколаївщини...
Санта Ана – останній природній притулок для двох хижаків – плямастого ягуарунді та чорної пуми. Цікаво, що обидві кішки не заважають одна однеї. Пума використовує для полювання людськи стежки, ягуарунді лазить по деревах. Так ніколи й не зустрічаются. Невдовзі, перед моїм приїздом до заповіднику, один з фермерів випадково збив машиною молодого ягуарунді. Зараз його опудало з витріщеними очима та грізно роззявленим ротом можна побачити у павільйоні тутейшого “Візітор-Центру”.
А ще в річці живе довга потвора, яка нагадує вьюна з ніжками біля голови. Вона звется Сірена. Робітники заповіднику у спеку рятують сірен з всихаючої річки, та вкидують у акваріуми. До сезону муссонних дощів.
Я виліз з заповіднику вже ввечері. Шляпу було загублено десь середь пальмового приліску, коли гнався за опосумом. Кросовки до невпізнання було заквецяно у болоті, коли тростяником крадьком наближувався до зграї пеліканів. У штані набилося повно здоров’яцьких колек з опунцій, коли ліз крізь хащі паловерде... Зате флеш-карта у камері була заповнена пейзажами, птахами, рослинами. Час їхати далі; буде краще, коли я перед темно виберусь на трасу, де можна зупинитись на ночівлю. Попереду – ще декілька днів подорожі, де так багато невідомого! Ціла терра інкогніта.

Tags: звичайнісенького  відзеркалюванн  Мексиканської  господарюванн  мексиканської