“Місце, де веселка марно чекає на дощ, а велика річка закута у камінь, де вода тече по схилу вгору, а гори пливуть у повітрі...”
(Із старовинного ковбойського пояснення напрямку).

З крайнього півдню Тексасу повертаю на захід, до національного парку Біг Бенд. Там, середь сточених часом та вітрами гір, на великої теріторії розляглася пустеля Чіхуахуа.
Поки я міркував про подальші візіти, машина розігналася до швидкісті 95 міль за годину. Я й не помітив, як... З роздумів мене вивіла поліцейська сирена позаду. От, лях його... Не помітив засідку. Замаскувалися. І машини в них у барви терену... Зараз мені буде! Я слухняно пристав на узбіччі та став чекати на полісмена. Ти диви, сьогодні жінка! Обійшла мою машину, подивилася всередину... Всередині, середь купи мап, книжок, приладдя до фотокамери сидів якісь пелехатий хлоп у пожмаканої футболці, тобто я. Напевно, виглядав підозріло, бо пролунала холодна команда вилізати потиху... Мене попросили стати поза машиною, обличчям до сонцю. Сама поліцейська мадам зручно розташувалася напроти. В мене з середини пiднялось якесь глухе роздратування.

-Сер, чи вам відомо, з якою швидкістью ви їхали?
-Йес, мем.
-Ви неслися як скажений, із швидкістью 95 міль за годину!
-Йес, мем.
-А чи ви не дасте мені якесь суттєве пояснення, чого так гнатись?
-Йес, мем. Якщо ви дасте мені трохи відвернутися від сонця, яке випалює мені очі, то поясню, мем... Ми зможемо цілком нормально побесідувати без цього надлишку.
-Стійте, де стоїте!
-Окей, мем, можу й постояти. Лише потім я довго не зможу керувати машиною, та буду змушений звернутися за медичною допомогою, де вкажу, що поліцейський офіцер, не зважаючи на моє прохання, примушував мене навмисно дивитись на сонце. Ще раз прошу зробити цю дрібну послугу, я нікуди не тікатиму та охоче дам пояснення. Тим більше, що дійсно завинив.

У мить, коли я так прозоро натякнув про те, що скаржитимуся на поліцейський “харрасмент”, щось змінілося у обличчі мадам. Я не бачив їі очей за темними окулярями, чогось так улюбленими всіми копами, але зміг би із впевненістью сказати, що сполохав мисливця. Жертва (тобто я) повела себе абсолбтно нестандартно. Одна річ дурно сперечатись з копом (собі дорожче), інша – впіймати його на спричинені навмисної шкоди... Ми мило побесідували, я повів, що подорожую у відпустці, задумався, бо на дорозі - на мілі нікого, признав, що все одне було неправильно гнатись, а оскільки у штаті Тексас в мене ще не було жодних штрафів, все обійшлося лише “ просто дружнім” попередженням...
Вже більш обачно я підїхав до самотного КПП в степу, де нудилися прикордонники.

-Паспорт, пліз.
-Ого, Україна! Далеченько буде, ге-ж? А до нас по що?
-Подорожую. Ось, був у заповіднику.
-Це на Падре Айленд, чи що?
-Ні, в Санта Ані.
-А-а... Ви десь працюєте?
-Ага, в університеті.
-Олл райт. Ось ваші документи, щасливої дороги!

Милею далі я зупинився у крамничці, де купив велику мережу апельсинів. Тексаськи апельсини трохи кращі за луїзіанськи, але так само погано луплятся. Попри все, у тутейшому сухому кліматі вони здалися мені кращіми за колу, яка не вгамовувала спрагу. Ось що зручно – в будь якої дірі завжди розрахуєся кредіткою. Навіть туто, in the middle of nowhere… Дівчинка-продавчиня, здаєтся, мексиканського походження. Що-ж, тоді – грасіас, сеньоріта! Смієтся...

За Сан Антоніо почалися якісь горби, яки поступово ставали все вищими, поки не перетворилися на невисоки гори, порізані каньонами. Від дороги, важко змахуючи великими крилами, інколи злітають білоголові орли. Рослинність сильно змінилася. Високи дерева перейшли у кустарник, який помалу зник у гористої савані. Від Форт Стоктону я знову повернув на південь та поїхав через мальовничу країну. Плоска савана впиралася у далекі гори на обрії. Всюди, де сягав погляд, виднілися гостролисті їжаки юки. Цей вид є індікатором пустелі типу Чіхуахуа. Я із роззявленим ротом крутив головою на всі боки. А у наступну мить вдарив по гальмах, бо побачив... Бізонів!!! Ай-яй-яй! Дайте, скоріше, помацати! Декілька з них паслося на вигоні за дротом. Я вилетів з машини, перепинаючись, на ходу витягуючи камеру. Тварини перестали ремигати та здивовано повернули до мене свої здоровенні голови. Ну де ще таке побачиш! Цікаво, чи оно той, великий, не побіжить бодатися, коли я перелізу ближче..?
Через пару годин я був в нацпарку. У великої долині між горами плоскими верхами зупинився та вийшов з машини. Повітря тонко пахло хвоєю... Чи це мені здаєтся? Бо навколо, на відстані декілька кроків одне від одного, з сухої кам’янистої почви ростуть лише маленьки кущіки з дрібненьким листтячком. Ну звісно – креозотовий кущ! Це він видає спеціальну речовину, яка пахне, хвоєю. Кожен кущ відокремлен одне від одного приблизьно на равну відстань – 3-4 кроки. Для більш ефективного збору вологи, коли нарешті дощі... Поміж ними – гола земля, ані травиночки. Все ефективно виметено фітонцідами.
Піднявшись вище, у гори, я опинився в царині кактусів-опунцій. Туто них буде добрячих десять видів, а може й більше. Велики та маленьки, як подушочки або деревця, вони цвітуть навесні великими білими, червоними та жовтими квітами. Повірте, коли бачиш це не в якомусь жалкому горщику, а на велетенської площі, залишаєтся з нічим не зрівняне враження. Людині з помірних широт може здаватись, що так не буває...
Я побродив кактусовим лісом, подивився на велетенськи юки, алое та дивни кущі без гілок – окотійо. З жувальної гумки, гілочки та нитки зробив “вудку”, та витяг з нори здоров’яцького (11 сантиметрів!) тарантула. Поміж кактусів метнувся сірий птах - “roadrunner”, або дорожний бігун. Ця пташка нагадує велику трясогузку на довгих ногах та з хохолком на голові. Ніколи не пьє, ані не вміє. Вона блискавично носится по пустелі, майже не користуючись крилами, вишукуючи ящериць та змій. Що вона потім з ними робить – це краще один раз побачити. Але видовище буде малоприємне...
Інший мешканець кактусових лісів – маленьке дике свинятко пекарі. Ото дійсно, свинюка. Смердить як скунс (хто знає – розуміє). Має цікаву звичку – коли бачить людину, може прийти, поцікавитись, що робите. Не треба їі відганяти – подивится, та піде собі. Інакше, сильно шкодуватимете. Смороду зі свинячих залоз не збавитися дуже довго.
Біг Бенд – це грандіозний комплекс гір та пустелі, що розкинувся на площі більшою за 3000 квадратних километрів. Від Мексики його відділяє Ріо Гранде, яка за тисячоліття прорізала у гранитних скелях велетенськи каньони. Один з них – каньон Санта Елена – вражаюче красивий. У дощовий сезон, коли у річці є вода, це одне з улюбленіших місць для рафтінгу. Машиною можна дістатися на всі перевали верхів Чісос, побачити зверху пустельні долини, далекі гори, полазити по схилах, постояти на самому піку... Ярко-сине небо, гарячий сухий вітер, далекі сизо-сині кам’яні гребні... Що сказати – грандіозно! А колись, нещотак давно, ці гори належали войовнчим індейцям “мескалєро апачес”, племені воїнів, про яких я так любив дивитись фільми у літньому кінотеатрі колись давно-давно... Якби мені тоді хтось сказав, що через роки я сам гасатиму по тих горах..! Про ті бурхливі часи свідчать осамотнені руїни колишніх іспанських місій та фортів, мури-скелети яких давно-давно занесено піском... У 1700-ті роки вони панували в Біг Бенді, де були справжніми хазяями. Фізично сильні та обізнани в битвах, вони раз за разом наганяли будь кого, в першу чергу іспанців з цих гір. Інші пустельні жителі – індейці команчі, що пасли буйволів на ровинах, теж увійшли в історию тутейших війн з “бліднолиціми братами”...
На початку 1800-х, після війни з Мексикою, за індейців взялося регулярне військо США. Війна за всіх часів була паскудною справою. Особливо, коли за 13 долярів у місяць, ти змушений у нескінченної дичавіні, спеці, спразі, їдючої пилюці гасати по верхах, печерах та каньонах за невловимим неприятелем. Із ризиком злетіти в каньон, чи вловити стрілу або кульку. На відміну від них, індейці були вдома, та добре вміли використовивати гори, щоби здобути собі воду, багаття та розвагу. Але під стало підсилюючимся тиском, відстежені аж у ті далекі найсекретніші схови, вони помалу щезали. Сьогодні вже ніщо не нагадує їх колишню могутність, крім декількох невеликих резервацій...
Хто лише не проходив тетейшими шляхями! Індейці, білі фермери, золотошукателі, бандітос, революсіонаріос, яки у вільний час були непроти знову побути бандітос... Де вони всі зараз... Біг Бенд пережив всіх та продовжує спокійно дивитись на нас згори.
Через перевал я дістався в долину, повз старий покинутий кордон пройшов до річки, зійшов до води. Береги були вкриті густим тамариском, білий пісочок, тепла водичка, спекотний південь. Щоправда, глибина була у найглибшому місці по колюшки. Я сполоснувся, посидів в тіні, дивлячись на височенний гранит протилежного берегу. Пора їхати далі. Попереду лежить пустеля Сонора, не менш сувора і не менш красива земля.

“Місце, де веселка марно чекає на дощ, а велика річка закута у камінь, де вода тече по схилу вгору, а гори пливуть у повітрі...”
(Із старовинного ковбойського пояснення напрямку).

З крайнього півдню Тексасу повертаю на захід, до національного парку Біг Бенд. Там, середь сточених часом та вітрами гір, на великої теріторії розляглася пустеля Чіхуахуа.
Поки я міркував про подальші візіти, машина розігналася до швидкісті 95 міль за годину. Я й не помітив, як... З роздумів мене вивіла поліцейська сирена позаду. От, лях його... Не помітив засідку. Замаскувалися. І машини в них у барви терену... Зараз мені буде! Я слухняно пристав на узбіччі та став чекати на полісмена. Ти диви, сьогодні жінка! Обійшла мою машину, подивилася всередину... Всередині, середь купи мап, книжок, приладдя до фотокамери сидів якісь пелехатий хлоп у пожмаканої футболці, тобто я. Напевно, виглядав підозріло, бо пролунала холодна команда вилізати потиху... Мене попросили стати поза машиною, обличчям до сонцю. Сама поліцейська мадам зручно розташувалася напроти. В мене з середини пiднялось якесь глухе роздратування.

-Сер, чи вам відомо, з якою швидкістью ви їхали?
-Йес, мем.
-Ви неслися як скажений, із швидкістью 95 міль за годину!
-Йес, мем.
-А чи ви не дасте мені якесь суттєве пояснення, чого так гнатись?
-Йес, мем. Якщо ви дасте мені трохи відвернутися від сонця, яке випалює мені очі, то поясню, мем... Ми зможемо цілком нормально побесідувати без цього надлишку.
-Стійте, де стоїте!
-Окей, мем, можу й постояти. Лише потім я довго не зможу керувати машиною, та буду змушений звернутися за медичною допомогою, де вкажу, що поліцейський офіцер, не зважаючи на моє прохання, примушував мене навмисно дивитись на сонце. Ще раз прошу зробити цю дрібну послугу, я нікуди не тікатиму та охоче дам пояснення. Тим більше, що дійсно завинив.

У мить, коли я так прозоро натякнув про те, що скаржитимуся на поліцейський “харрасмент”, щось змінілося у обличчі мадам. Я не бачив їі очей за темними окулярями, чогось так улюбленими всіми копами, але зміг би із впевненістью сказати, що сполохав мисливця. Жертва (тобто я) повела себе абсолбтно нестандартно. Одна річ дурно сперечатись з копом (собі дорожче), інша – впіймати його на спричинені навмисної шкоди... Ми мило побесідували, я повів, що подорожую у відпустці, задумався, бо на дорозі - на мілі нікого, признав, що все одне було неправильно гнатись, а оскільки у штаті Тексас в мене ще не було жодних штрафів, все обійшлося лише “ просто дружнім” попередженням...
Вже більш обачно я підїхав до самотного КПП в степу, де нудилися прикордонники.

-Паспорт, пліз.
-Ого, Україна! Далеченько буде, ге-ж? А до нас по що?
-Подорожую. Ось, був у заповіднику.
-Це на Падре Айленд, чи що?
-Ні, в Санта Ані.
-А-а... Ви десь працюєте?
-Ага, в університеті.
-Олл райт. Ось ваші документи, щасливої дороги!

Милею далі я зупинився у крамничці, де купив велику мережу апельсинів. Тексаськи апельсини трохи кращі за луїзіанськи, але так само погано луплятся. Попри все, у тутейшому сухому кліматі вони здалися мені кращіми за колу, яка не вгамовувала спрагу. Ось що зручно – в будь якої дірі завжди розрахуєся кредіткою. Навіть туто, in the middle of nowhere… Дівчинка-продавчиня, здаєтся, мексиканського походження. Що-ж, тоді – грасіас, сеньоріта! Смієтся...

За Сан Антоніо почалися якісь горби, яки поступово ставали все вищими, поки не перетворилися на невисоки гори, порізані каньонами. Від дороги, важко змахуючи великими крилами, інколи злітають білоголові орли. Рослинність сильно змінилася. Високи дерева перейшли у кустарник, який помалу зник у гористої савані. Від Форт Стоктону я знову повернув на південь та поїхав через мальовничу країну. Плоска савана впиралася у далекі гори на обрії. Всюди, де сягав погляд, виднілися гостролисті їжаки юки. Цей вид є індікатором пустелі типу Чіхуахуа. Я із роззявленим ротом крутив головою на всі боки. А у наступну мить вдарив по гальмах, бо побачив... Бізонів!!! Ай-яй-яй! Дайте, скоріше, помацати! Декілька з них паслося на вигоні за дротом. Я вилетів з машини, перепинаючись, на ходу витягуючи камеру. Тварини перестали ремигати та здивовано повернули до мене свої здоровенні голови. Ну де ще таке побачиш! Цікаво, чи оно той, великий, не побіжить бодатися, коли я перелізу ближче..?
Через пару годин я був в нацпарку. У великої долині між горами плоскими верхами зупинився та вийшов з машини. Повітря тонко пахло хвоєю... Чи це мені здаєтся? Бо навколо, на відстані декілька кроків одне від одного, з сухої кам’янистої почви ростуть лише маленьки кущіки з дрібненьким листтячком. Ну звісно – креозотовий кущ! Це він видає спеціальну речовину, яка пахне, хвоєю. Кожен кущ відокремлен одне від одного приблизьно на равну відстань – 3-4 кроки. Для більш ефективного збору вологи, коли нарешті дощі... Поміж ними – гола земля, ані травиночки. Все ефективно виметено фітонцідами.
Піднявшись вище, у гори, я опинився в царині кактусів-опунцій. Туто них буде добрячих десять видів, а може й більше. Велики та маленьки, як подушочки або деревця, вони цвітуть навесні великими білими, червоними та жовтими квітами. Повірте, коли бачиш це не в якомусь жалкому горщику, а на велетенської площі, залишаєтся з нічим не зрівняне враження. Людині з помірних широт може здаватись, що так не буває...
Я побродив кактусовим лісом, подивився на велетенськи юки, алое та дивни кущі без гілок – окотійо. З жувальної гумки, гілочки та нитки зробив “вудку”, та витяг з нори здоров’яцького (11 сантиметрів!) тарантула. Поміж кактусів метнувся сірий птах - “roadrunner”, або дорожний бігун. Ця пташка нагадує велику трясогузку на довгих ногах та з хохолком на голові. Ніколи не пьє, ані не вміє. Вона блискавично носится по пустелі, майже не користуючись крилами, вишукуючи ящериць та змій. Що вона потім з ними робить – це краще один раз побачити. Але видовище буде малоприємне...
Інший мешканець кактусових лісів – маленьке дике свинятко пекарі. Ото дійсно, свинюка. Смердить як скунс (хто знає – розуміє). Має цікаву звичку – коли бачить людину, може прийти, поцікавитись, що робите. Не треба їі відганяти – подивится, та піде собі. Інакше, сильно шкодуватимете. Смороду зі свинячих залоз не збавитися дуже довго.
Біг Бенд – це грандіозний комплекс гір та пустелі, що розкинувся на площі більшою за 3000 квадратних километрів. Від Мексики його відділяє Ріо Гранде, яка за тисячоліття прорізала у гранитних скелях велетенськи каньони. Один з них – каньон Санта Елена – вражаюче красивий. У дощовий сезон, коли у річці є вода, це одне з улюбленіших місць для рафтінгу. Машиною можна дістатися на всі перевали верхів Чісос, побачити зверху пустельні долини, далекі гори, полазити по схилах, постояти на самому піку... Ярко-сине небо, гарячий сухий вітер, далекі сизо-сині кам’яні гребні... Що сказати – грандіозно! А колись, нещотак давно, ці гори належали войовнчим індейцям “мескалєро апачес”, племені воїнів, про яких я так любив дивитись фільми у літньому кінотеатрі колись давно-давно... Якби мені тоді хтось сказав, що через роки я сам гасатиму по тих горах..! Про ті бурхливі часи свідчать осамотнені руїни колишніх іспанських місій та фортів, мури-скелети яких давно-давно занесено піском... У 1700-ті роки вони панували в Біг Бенді, де були справжніми хазяями. Фізично сильні та обізнани в битвах, вони раз за разом наганяли будь кого, в першу чергу іспанців з цих гір. Інші пустельні жителі – індейці команчі, що пасли буйволів на ровинах, теж увійшли в історию тутейших війн з “бліднолиціми братами”...
На початку 1800-х, після війни з Мексикою, за індейців взялося регулярне військо США. Війна за всіх часів була паскудною справою. Особливо, коли за 13 долярів у місяць, ти змушений у нескінченної дичавіні, спеці, спразі, їдючої пилюці гасати по верхах, печерах та каньонах за невловимим неприятелем. Із ризиком злетіти в каньон, чи вловити стрілу або кульку. На відміну від них, індейці були вдома, та добре вміли використовивати гори, щоби здобути собі воду, багаття та розвагу. Але під стало підсилюючимся тиском, відстежені аж у ті далекі найсекретніші схови, вони помалу щезали. Сьогодні вже ніщо не нагадує їх колишню могутність, крім декількох невеликих резервацій...
Хто лише не проходив тетейшими шляхями! Індейці, білі фермери, золотошукателі, бандітос, революсіонаріос, яки у вільний час були непроти знову побути бандітос... Де вони всі зараз... Біг Бенд пережив всіх та продовжує спокійно дивитись на нас згори.
Через перевал я дістався в долину, повз старий покинутий кордон пройшов до річки, зійшов до води. Береги були вкриті густим тамариском, білий пісочок, тепла водичка, спекотний південь. Щоправда, глибина була у найглибшому місці по колюшки. Я сполоснувся, посидів в тіні, дивлячись на височенний гранит протилежного берегу. Пора їхати далі. Попереду лежить пустеля Сонора, не менш сувора і не менш красива земля.