...........................................................

Щоразу, будучи в Одесі, знаходжу свого старого друга, з яким пройшов чорти-скільки життєвих доріг та з’їв чимало походної каши, витягую його на пиво, де після другого-третього кухлика завжди нагадуєтся стара істория з клейонкою.

Це було десь на початку дев’яностих, коли країну колотило від Великих Економічних Перетворень. Коли більшістью багато втрачалося а меншістью батато придбавалося. Втрачалося, всеж, істотно частіше. Мене щойно скоротили на роботі та я потроху проїдaв зосталі, якимось дивом, заощадження. Нова робота за фахом вперто не знаходилася, держава, на пропозиціі про наукові розробки, робила круглі очи, вдаючи з себе “нетутейшого”, гроши, яки вона інтенсивно друкувала, швидко знецінювалися... Карнавал був ще той.
Ось тоді й пролунав дзвінок від нього з пропозицією втікти на волю, в пампаси. Власне, зробити таке собі турне на велосипедах по мальовничої півночі Одещини. Так ось, люде, якщо хтось з вас ще не був у тих краях – негайно виправити недолік! Тому, хто потребує творчого натхнення, або, там, підправити карму, вилікувати зранену душу – це сюди. Відпочинок в ціх краях “на дико” – саме воно. Навесні, влітку і восені важко знайти красивіший край. Хіба, може, я це так кажу, бо мені він запав у око...
Того часу приятель мешкав біля Пересипського мосту. Пів ночи ми пакували необхідне, готували “техніку”, розробляли найкращій шлях. Грошей (яки тоді звалися купони) було обмаль у обох. У перервах виходили на балкон, де під торохтіння нічного трамваю тихо бесідували про майбутні пригоди, посміхаючись від задоволення. Його жінка, яку він теж “посадив” на велосипед, виносила нам міцний чай та шкодувала, що цього разу не може їхати з нами. Що за вечір то був тоді, в Одесі, в серпні...
Як не мостили ми середь багажу великого важкого намета, але все-ж були змушені залишити його вдома. Хоча ми й хлопці зуховаті, але мокнути десь вночі під дощем не хотілося. Треба було знайти якесь еврістичне рішення проблеми. Я вже не пам’ятаю, хто перший витяг величезне простирадло з поліетілену, яким намет вкривався від дощу. Але це був я, кого осінила ідея взяти його з собою. “Подиви-но, легкий класний теполізолятор, загорнемось – і не чичирк! Не мокнутемо та й не мерзнутемо!”. Приятель недовірливо дивився на мене.

-А як то знаєш?
-Ну ти що, фізику у школі не вивчав? Підстелемо плівку на землю, зверху якесь ганчір’я, плівкою-ж вкриємось... Чим погано? Точно кажу – вірна річ!
На тому й порішили.

Вранці ми запхалися в першу електричку на Котовськ. Мій “ровер” був гібридом “Спорту” та “Старт-Шосе” з колесами на трубках, що відстібувалися. Ластівка! “Miles crusher”! Так ми непогано дісталися до кінцевої, де пересіли на локальний дізель до Балти. І пригоди почалися. Одразу-ж виявилося, що для двох велосипедів, двох рюкзаків, лопат, ящиків з садовиною, лантухів з зерном, кози, двох гусей та нас місця немає. Нас спробували виштовхати з тамбуру назовні – чо лєзєтє са сваїмі вілсіпєдами!, - на що я пообіцяв тому, хто доторкнется мене, або мого коня, заштовхати лопату у... Начебто заспокоїлися, та невдовзі ми сунули з місця.
Стояти у духоті, стиснутим з усіх боків було страшно незручно. Я непомітно спер рюкзака на козу та увільнив руки. Трохи поволіло... Нещасна тварюка нічого не могла заперечити, лише безумно тріщила очи та сопіла. Так і доїхали.
На платформі дали до купи свої машини, приторочили рюкзаки, купили у бабок жовтих духм’яних грушок, та весело двинули по шосе у напрямку Пасіцел.
Пані та панове! Невдовзі від станції вашим очам відкриєтся чарівний край -лісостеп Півдня України. Довги відроги молдовських Кодр простяглись аж на Одещіну, де утворили унікальний терен, багатий на рослинність, тварин та людську історию. На відміну від північних лісів Київщини, верхів Карпат або Криму, ви не побачите туто хвойних дерев. Перед вами буде зразок давно зниклого обличчя природи ціх широт - шматочок південного широколистного лісу на прикордонні зі степом, майже зниклого ландшафту в Україні та Європі. Забираючись на круті горби, або летячи із свистом додолу, ви ані на хвилину не втратите з очей чаруючого краєвиду, від красот якого інколи хвататиме серце!
Зручна дорога протяглася уздовж колишнього русла Тілігула, де на одному з високих берегів стоїть ліс. Справжній ліс, з дібровами, красивющими полянями та романтичними розпадками. Навесні, після перших теплих гроз, в ньому голосно співають маленьки, ніжно-зелені древесні жабки - квакши. Спробуйте них знайти та сфотографувати – вони варті того! Їх найближчи родичи розповсюджени у теплих країнах, часто забарвлені у неймовірні кольри, і теж дуже співочи, інколи, навіть, співають краще за птахів. Подивітся у небо, та побачите, як поміж залісеними холмами, над степом, у теплих потоках, висітиме яструб, який зорко стереже здобич... Якщо пощастить, на сонячних полянах у ту-ж пору літатиме великий біло-чорний пухнастий метелик – чорний аполон. Страшна рідкість! Літає у сонячну і лише у сонячну погоду, а при першіх хмарах одразу пада в траву. В решті Європи вже майже зник...
А яки квіти бувають весною в тому лісі! Пройдіться у квітні-травні по верхах холмів, подивітся, яку сон-траву припасла для вас весна! Повірте, людина, що від осені сидить у кам’яному місті, їсить та дивится бозна що, спілкуєтся не з найкращими представниками роду людського, буде збуджена, очарована та приголомшена красою, що побачить. У розпадках, поміж полями, сховалися кріхітні хуторки, де ви зможете сісти та намалювати полотно, гідне бути виставленим будь де. Найкраще – вдома, від погляду на яке душа зігріватимется у будь яки хуртовини життєвих негараздів... Хутори майже спустили. Рiдко, коли побачиш людину у дворi. Але, коли знайдете когось, з вами радi побалакають. Я колись шукав на хуторi, в кого можна було розжитися хлiбом, бо наш вже дiйшов. На п’ять дворiв - одна стара баба.

-Добрий вечiр, мамо!
-Добрий вечiр, дитино...
-Чи не дасте трохи хлiба, бо в лавку занадто далеко бiгти?

Виносить пiв-коровая. Видно, що пекла сама...

В ціх місцях навіть старі хуторськи цвінтари, з заваленими хрестами даватимуть багату їжу фантазії. Колись я привозив сюди на практику школярів. Діти швидко знайшли хрести, та вирішили піти туди вночі, полускотати собі та мені нерви. Провокують мене, та дивлятся, як я на то... Я не реагую. Міськи, не відають, що аж сяде сонце, не бачитимуть пальців на витяженої руці... Далеко не підуть, бо нічого не побачать. Та ще я за вечерею “обмовився”, що за давних часів, коли туто ще була Туреччина, побили козаки, оно на тому верху, татар, кістки яких ніким не було поховано. Ось і туляются вони ночами й досі, а кого зустрінуть, навіки беруть з собою у полон. Звiдки немає вороття... Дівчата після того залізно залишилися в табору. Хлоп’яча “експедиція” повернулася через 15 хвилин, та нишком полізла по наметах. Я був спокоєн – відтепер ходитимуть спільно, та ніхто не загубится...
Влітку ліс з явору, дубу, грабу, ясеню та ще з десять-двадцять видив дерев запросто подарує вам інспірацію скласти життєву поему. Якщо ви в душі поет. Якщо ні – просто файно відпочинете, поблукаєте, послухаєте птахів, яких тут буде чимало.
Восені ліс горітиме червоним та жовтим вогнем, який бачити на тлі синючого неба за кілометри, а лісова підлога буде здиматись від хмар грибів. Якщо ви в тому петраєте – бог у поміч... Я завжди просто милуюся – мені щось здаєтся, що гриби таких чудернацьких форм та кольорів не можуть бути їстивними. Але тубільці них збирають. Що вони далі з ними роблять – невідомо. Може продають в Одесі..? А ще у цю пору легко побачиш косуль. Або диких кабанів. Знайомий мисливець розповів якось, що стрів кабана, який в шипшинових кущах заплутався в коров’ячому налигачі. Дай, думає, стрельну його зараз. Поки він возьгався з рушницею, кабан його почуяв, та спробував втікти. Дядько похапцем пальнув крізь кущі, не трафив, а переляканий кабан метнувся тікати на налигачі навкруги шипшинового куща. Дядько отетерив, не знає, що далі. Очманілий кабан носився навколо куща по колу, поки дозволював налигач. Аж той натягся, тварина вирішила, що їі впіймано, залящала несвійсько, та так смикнулася, що видерла той кущ з корінням, та погналася із ним прямо на дядька. Той так тікав, аж сумку з патронами десь втратив...
І головне – цим краєм ви можете вільно пересуватись та зупинятись на ніч де схочете. Бо поки жодному ще не спало на думку привласнити цю красу.

Перекусивши перед кріхітним сельпо сітром та бутербродами, ми звернули з шосе вбік, піднялися в гору та увійшли в ліс. Багатокилометрова траса лісом, де кожних 100-200 метрів зіскокуєш та хапаєся камери... Старий вірний “Зенит” ніколи не видавав, навіть, коли я з ним впав у річку... Жовтогарячими китайськими ліхтариками світить з трави фізаліс. Рослина є родичем картоплі та томату, з кисло-солодкими плодами. Спробуйте колись... Ось сліди по колишніх ніщивних водяних потоках, що зруйнували схил. Селу там, долу, не позаздриш... Я, колись давно, після липневих тижневих злив, пробував піднятись туто вгору. З подругою, яку потягнув тоді з собою, спокусивши їі показати, як цвіте королівський в’язель, якого окрім як туто, більше ніде не знайдеш. Злітав зі схилу декілька разів, з нею напару, по слизької глині, в тепле каламутне озерце під горою...
Через поле, прямо посередь лісу, перебираємося пішки, тягнучи “коней” та рюкзаки на собі. Ага, ось лісовий кордон. Хата, криниця, собака... Гайничий підозріло нас роздивляєтся, але дозволяє заночувати в повітці. Ми презирливо дуємо гемби та йдемо шукати ліпшого місця на ніч. Влаштовуємось у невеликому овражку, подалі від лісу, наносимо трави, багаття, розводимо вогонь та готуємо вечерю. “Роздушуємо” пляшечку червоненького, що везли з собою. Красота! Ось і вечір, засвірчали нічні голоси. Але, як, охолонуло... На ніч ліземо у великий “кульок” та зморені, засинаємо.
Прокидуюся вночі від собачого холоду. З чорного неба світять ярки зірки. Зверху на голову капле конденсована волога. Одяг просяк нею наскрізь. Курник, здаєтся, не вгадав... Поруч крупно трясется приятель. Вже не спить. “Так ти кажеш, тепло ізолює?”, - недобро питаєтся він. “Не мокнутемо та не мерзнутемо, га?” Щось ще далі про фізику... Мені невесело. Скидуємо плівку, витягуємо з рюкзаків все ганчір’я, яке маємо... Розтрушуємо зверху сіно, тулимось спинами одне до одного та у напівспанку чекаємо ранку... З першими променями сонця, клацаючи зубами, розводимо вогонь, гріємо воду... Фу-у, поволило...
Сідаємо на своїх коней та крутимо педалі далі. Через пару днів переходу винурюємо з лісів біля станції Котовськ. Колеса – геть, майно на себе – і у потяг. Пройдено неслабо. Після лісу, степу та сільских стежок трубки виробництва Харківського Велозаводу сидять, начебто нічого й не було. Пробиваюсь вже в місті, біля дома, наразивши на шипатий облаток каштану...

Набираю номер коханої:

-Привіт, я вже повернувся...
-Да? Мог би і нє торопіться. Послушай, я хочу тєбє сказать... Ти знаєш, еті твої виходкі... В твоєм возрастє... Что за дєтство – умчаться черті куда, с такім же нєнормальним прідурком, на вєлосіпєде! Другіє, вон, в Польшу мотаются, дєньгі зарабативают, а ти... Не звоні мнє больше! Прощай!

Слухавка коротко загуділа... Добре, більше не подзвоню... Прощавай...