Щопятниці, одразу після роботи, починався святий вечір. Святий у тому сенсі, що майже всі чоловіки у віці, коли вони вже здатні ладно впоратись як із господарством, так із жінкою, сходилися з окресних сіл до бару на Троймежі. Хоча, власне, назва “бар” була трохи претенціозною для колишнього клубу, який нещодавно, якісь спритники з міста, викупили у сільради, відремонтували трохи, підфарбували, встановили всередині телевізора, намалювали на вікнах кактуси та згори приліпили назву “У бридкого койота”, що світилася вночі. Всім сподобалося, хоча, яки туто до бісу койоти? Так, хіба чиясь Каштанка увірвется з ланцюгу, та з гавкітом носитимется по вулицях вночі.
По пятницях ним полагалось не заважати. Жінками зберігався мовчазний нейтралітет щодо п’ятничних “панських” вечорниць. Коли вже так свербить, то хай, собі краще сидять у цівілізованому місці, як люде, а не надихують перебільшено важко у хаті та не тиняются, наче три рублі втратили, по дворі.
Дядьки сходилися у файній кумпанії нахилити кухлик-другий-третій, та поліпшити пошарпану непростим життям ауру. Хоча, правду кажучи, не лише за цим, а ще за тим, щоби обстойно обговорити з товариством найважливіші життєві справи. Як вже завелося колись, на Троймежі, де збігалися три кордони, платилося тим, що маєш. Поруч з українською гривнею клалися білоруськи “рубелі” та російськи рублі. Напевно, це було хіба не єдине місце, де люди не морочилися з обміном та конвертацією. Торгівля йшла хутко. Всі були задоволені.
А цього разу обговорити було що. Ой, як було... Минулого тиждня було завершено чергове коло великих змагань, що за останній рік набули ознак нової національної забави. Цього разу знову обирали. На цей раз Раду.
Дядьки некваплячись дудлили пиво, дивились у екран на розмальовану у веселі кольори політичних преференцій мапу країни, виставену у якоїсь аналітичної передачі, чухали чуби та пробували збагнути, що-ж то вони знову наробили.
-Дык што, сябры, знова у вас якась хлюсня вышла? – пролунав перший “іноземний” коментар. -Вось пачакайце, буде вам зараз, аж тє малойцы засядуць у парламенте, всё згадаютць, и то як вы до Киева неслися, и як горла дерли “нас багата”... А крычали-та як – мы найлепши..!
-Та ти вже там собі сьорбай, - відкрилася політична діскусія. Коли вже ви самі нічого в тому не тямите, нема чого радити. Теж мені, вічного колгоспника з тракторної бригади собою керувати посадили, та радієте, дурники. А-а-а... падлючі души, просерли все... Що не дай до рук, все на лайно переведуть... Серденько, принеси ще два кухлики!
-А ваш-та, якийсь инший, ци што? Такий самий калхозник...
-Наш – відомий у світі банкір! А ваш – “с мужикамі жил”... Я сам чув, як він це у вашої телевізії казав...
-Гэта, наш хоч знае, што ён з калхозу, чесна пра то гавариць, ды никуды не пнется. А той ваш банкир - учетник з вёски... Чмелей личиу.
-Не джмілів, а бджіл...
-А зараз всех павчае, як жыць, калі ратоватись трэба...
Від іншого столу обізвалися:
-Та яких бджіл, хлопці, він старовинні речи збирає... Та кумів... Калєкція в нього, кажуть, як в тому музеї... Ну, як його... Де ще того гарабурдя понапіхано...

Шум посилювався. Виступи ставали все більш гарячішими, дядьки емоційно махали руками, звертаючись одне до одного. Дівчина-офіціантка весь час порхала від столів до пивного пульту та узад, носячи кухлі та змахуючи у кишеню на фартусі барвисті купюри трьох слов’янських держав.

-Ды ты хоч думай, штой мелеш, бо як нормальна людина з савка за личены годы може банкиром стать? Ты, вось, став? Не, як долубався в гамнє, так и робиш то дале...
-Я трактора купив, та поле орендував! Та не шкодую!
-А штой-то на поле весь час кидаш – цукор, ци што? Пахне то всё-ж як гной... А вось ён не смярдить, як не нюхай... Ну тай што, збагатеу зи сваго трактара? А як то ён збагатеу так хутко, з чего? Не тады-ль, на початку 90-х, кали партейцы несли всё, як на змаганнях, што тольки видели... Где тваи заашчадження, га? Я скажу – у тех ваших банкирау! А у цябе – дуля... Так што, не трэба... Банкир ён... Памяць коротка стала, якбы и не было таго жицця перед тим... Я ище памятяю часы, кали никого не трэба было ни ад чаго ратовать, а зараз стольки ратоуникоу знайшлося...

-Ну, вот, я же тогда говорил, не надо было того Ющенко выбирать... Ну какой он президєнт? А баба эта всё никак не угомонится, - вступив в розмову оратор від великого північного сусіда.
-Та іде-ж ми без вас, холера вас забирай! – хлопнув по столі долонею один з дядьків. Прийдеш пива напитися – ви вже тутай! Сядеш с...ти, тільки-но новини спокійно розгорнеш, зосередися, ди-но - і там ви...
-Лізете всюди із своїм коханням...- загарчав хтось у клубах тютюнового туману.
-Ти свою бабу уговтай спочатку, а потім з нашими ради даватимеш...
-Да ты за меня не переживай, я еще тебя с твоей поучу...
Столи якось небезпечно засовались і бармен, почуявши, як наелектризувалось повітря, вигукнув: “Ось я вже бачу, комусь занадто пива! Або мені вже зачинитись? ”
Трохи притихли. Одного з діскусантів штусанули ногою під столом. Десь, за столом, біля вікна, почулось тихе: “А что ето за пиво такое – “занадто”? И чё это он чинить будет?” В барі почали реготіти. Розрядилось...

-А я ось нікуди не ходив. Викашляв на ті вибори. Задерло все...
-Ну й дарма. Вибори як раз для того, щоб щось міняти.
-Ага, це точно. Вибирати лише доведется як завжди, між коров’ячим гімном та свинячим. Обидва смердять, лише одне трохи слабше, але менше гімна від того вибору не стає...
-А як там твій син себе має? Повертатися збираєтся?
-А на холеру йому повертатись? Чого йому туто робити? Стільки років вгатити в карьєру, здобути щось, та заради чогось покинути все, та сюди? То би подивився, як із своїм красивим дипломом пішов ганчір’я продавати... Ні, хай вже як у людей буде. Якщо вже поїхав якісь... як він то казав... мамотех... чи ті... нанотехнології розробляти – хай зробить у житті щось путяще...
-Ну вот, я и говорю, бардак там у вас. Пусть к нам, в Россию перебирается, у нас, хоть платить будут.
Дядьки помовчали. Потім пролунало:
-Ось, дивлюся я на вас та не розумію... Чого ви всі так влаштовані... Що за люде... Як лише людина занеможе, так ви наче на запах злітаєтесь... І, начебто, справді допомогу надаєте, але у той самий час сили забираєте. Це як настудену людину годувати аспірином, та у той самий час тримати їі голою на морозі...
Літри випитого пива повернуло діскусію у хаотичні балачки.
-А че, наш президент подписал указ...
-А ваш президент не президент...
-А ось Юля прийде, та всім...
-А йдіть ви всі з вашими вилупками до дідька, я по людськи дотягти до смерти хочу...
Дядьки пересварились. Я підійшов до вікна, штовхнув половинку та впустив в середину свіже повітря. Чи прийде колись на цю землю час, коли отаки дядьки, збираючись на пиво, обговорюватимуть нормальне життя, а не благатимуть дотягти до смерти як людина?