Пам’ятаєте старі фільми про ковбоїв, яки ганяли одне одного по скелястих теренах середь сігаровидних кактусів з “руками”-гілками, піднесеними догори? Ото-ж... Аби знайти ту “країну Мальборо” доведется їхати у Аризону, де лежить пустеля Сонора. Вона є рідним домом для ціх дивовижних рослин, а вони у свою чергу – своєрідною “візитною карткою” цієї пустелі. Отож, як побачите, колись, навколо себе рукасті стовпи-кактуси – знайте, що ви в Сонорі, і більш ніде.
Від Біг Бенду дорога повела на Захід. Вже невдовзі виявилось, що треба пильнувати бензин. Відстань між містечками стала потроху збільшуватись, а заправки зустрічатись все гірше. Потемки я ледве встиг наповнити бак біля якоїсь ферми в степу, та зрозумів, що на відміну від великих міст, прості люди в глибінці Америки вночі йдуть по хатах спати, зачиняючи свої невеличкі крамнички. А значить, аби не кукурікати десь посеред степу без пального, треба заздалегідь видивлятись місце для ночівлі.
Так я собі міркував, виїзжаючи знову на швидкісне шосе. У світлі фар метнувся з дороги у степ сірий койот. О, про це я взагалі не подумав! Зараз розженусь, а воно вилетить десь на зустріч... Оно, минулого літа китаєць з роботи на відмідя налетів. З машини – млин, а ведмідь втік...
За роздумами я непомітно подолав наступних 200 міль, і коли, десь перед Ель Пасо, люмінісцентні смуги на шосе почали сплинатись в очах у одну криву лінію, зрозумів – що досить, то досить! На щасття, недалече була нічна парковка, куди я з витріщеними від втоми очима завернув, заглушив мотор, відкинув сидіння, відвалився назад та миттєво захропів.
Прокинувся рано вранці від холоду. В середині травня на Глибокому Півдні США вночі вже давно можна спати назовні в гамаку, але ще не туто. Помалу виліз з машини. Теплий подих перетворювався на пар. Еге, та зараз десь біля нуля... Я захлопнув двер, із хрускотом потягнувся... та так і залишився стояти з піднесеними руками та відкритим ротом. Прямо напроти мене, у ранковому тумані, розстилався марсіанський терен. Від мене, аж до обрію з каменистої земли росли дивні дерева... Власне, деревами то теж було важко назвати. Щось таке... Гладкий товстий стовбур-стовп, без гілок, з пучком довгих гострючих листів-багнетів на верхівці. І праворуч, з-за ламаної гряди сірих гір повільно сходив диск вогняно-червоного сонця. О-о, ма-ай... Це - юккі. Здаєтся, вони звутся “іспанський багнет”. Дуже схоже! І ріжуть теж до крови! Аби розігрітись я пожодив середь високих “стовпів багнетів”. Деяки з них, мали довги “сукні” з відмерлого сухого лисття, які вкривали стовбур. У такому “шалаші” із задоволенням ховались від нічного холоду дрібні пустельні пташкі. Оно, зараз вони роздивляются звідти мене...
Місто Ель Пасо нічим би не відрізнялось від решти американських міст, якби не відсутність дерев та трави. З кам’янистого грунту постали коробки домів, магазинів, автосервісів... Мене не полишало враження, що я весь час знаходжуся десь у карьєрі, де видобуваєтся граніт. Після зелених лісів та полів Сходу око пезпорадно шукало щось знайоме, якусь зелену траву, або кущі, та не знаходило. І зовсім печально-дивно бачились мені довжелезні патики пустельних пальм, уздовж доріг, прямо посереди “нічого”.
У магазинчику, де я купляв собі сніданок, молода пара попереду увіщувала свою дитину, яка лящала та топала ногами, бо їі щось хотілось. “O, c’mon, pumpkin, stop doing this to me… Ok, ok, you’ll get it, just don’t yell anymore…”. Господи, у мій час, вчини я ото таке на людях, то миттєво би почув тихе: “Ану, цить, бо зараз так блисну, що й юшка потече!”. І що-б ви думали, таки потекла би...
Сонце вже добряче гріло мені спину, коли я котився повз Нью Мексико. В оби боки від дороги стелилася чарівна весіння пустеля, всіяна маленькими жовтими-жовтими маками. Вдалині небосхил чітко окреслювали плоски щербаті верхи старих, зруйнованих вітрами та сонцем рудих гір. Фа-антастика... Де ще таке побачиш! На дорозі на мілі та мілі нікого. Шосе попереду стелилося смугою в синевату далину та щезало десь за недосяжним обрієм.
Завернув на заправку. У крамничці придивився “джентльменський” набір з маленьких симпатичних чарочок з кактусами на боці для чогось міцного, та капелюха a la Індіана Джонс. Попередній посіяв десь у лісі... Буде добре пригостити колись когось, та взагалі... спогад дощовими осінніми вечорами. А капелюха – того ось як вдягну вдома, всі дівки – мої... Біля каси стоїть типовий представник “тутейших”, теж у ковбойському капелюсі, та повідає з касиркою.

-Мені сьогодні вночі такий сон наснився, зараз розповім! Уяви собі, я у Нью Йорк Сіті, тікаю від “homosexual man”! Тікаю щосили, але чую, він мене наздоганяє, хватає за плече...
Касирка витріщила очі та замахала на нього руками:

-Так, вже досить! Далі вже не хочу знати!

Я реготів у свому кутку. Ковбої... Нащадки Джессі Джеймса та Уайятта Ерпа... Цікаво, а як би лунала ця історія, трапся вона із 100 років тому? А 200?
Я не помітив, як перетнув невидимий кордон з Аризоною. Мабуть, минув у тієї невеличкої піскової бурі, яка налетіла зненацька звідкісь, зашкрябала по склу, затулила світло, та також раптово зникла у горах. Але те, що я покинув Нью Мексико, не піддавалося сумніву. Від шосе, між рідкіми креозотовими кущиками, сторчали високи зелені колони рукастих кактусів-сагуаро. Ось воно!
За якійсь час я вже зупинився біля входу до чудового парку Сагуаро. У візітор-центру, як завжди придбав мапу та пару книжок. Дідусі та бабусі в рейнджерської уніформі розмовляли з якімось дивним, явно європейським акцентом. Я прислухався. Один з них повернувся, та почав мовити до інших німецькою! Еге, та в них туто своя поселенецька мафія...
Національний Парк Сагуаро – чи не єдине місце, де була збережена латка майже недоторканої пустелі Сонора. Навесні це взагалі чудове місце, бо нежива кам’яна почва вкрита килимом ярких духм’яних квітів. Морем квітів. Запах стоїть такий, що крутится голова. Середь моря жовтого, білого та червоного стоять десятки видів різнобарвих кактусів, що часто теж цвітуть у цей час. Справжним королем середь них є сагуаро, який колючою граненою сігарою навишуєтся на 10-15 метрів понад землею. По схилах гір зберігся кактусовий ліс з їжачків, ковбасочок, пиріжечків, ліпендиків та бозна ще якіх форм колючих рослин. Справжній ліс з кактусів, набагато вищих за тебе... Деяки з них можна їсти прямо так, або печеними на вогні. Колишні жителі ціх країв добре знали, як вижити в безводній пустелі. Тепер все простіше – сів на машину, та до найблищого супермаркету по страви. Де купиш собі кило гарної опунції на салат. Або шмат м’яса на барбекю. Йти у пустелю по їжу більш не треба...
На окремих верхівках велетнів сагуаро видно пучки великих квітів. В них із задоволеннням долубаются пустельні голуби. Іноді, жвавим моторчиком прилетить колібрі... Як не диво, але негостинний пустельний ліс є притулком для черепах, гремучої змії, кенгурової криси, ящериці-ядозуба, кабанів... Про птахів та комах я навіть не кажу. А у сезон дощів пустеля на короткий час оголошуєтся жаб’ячими криками...
Доречи, перша “рука-гілка” на кактусі сагуаро з’являєтся, коли він досягає віку 70 років. У Національному парку було чимало “багаторуких” сагуаро. А живе він 175-200 років. Ах, коли-б вони вміли розмовляти, яки дивні пригоди та істориї вони тоді-б розповіли... Звідси начебто лише вчора пішли кочові племена індейців. Ось, зараз, я знайду середь камінців втрачений кимось амулет... Начебто вчора середь ціх кактусів переховувались різноманітні “пістолєрос”. Ось-ось я знайду зараз ще тепле вугілля від вогню під скелею... Час застиг у ціх горах. Він без сліду поглинув тих, хто століття тому скакав по цих горах, він так само поглине і їх нащадків, яки пересіли на інших коней та зручно розташувались там, в долинах. О, ось і сонечко покотилось на схил. Пора й мені в долину. Ще до темряви я маю дістатись каліфорнійського кордону, де лежить нова земля. Земля, де росте ні на що не схоже дерево. Земля, яка зіскала сувору славу своєю негостинністью. Земля, яка звется пустеля Мохав.