Колись давно-давно, у якоїсь книзі, прочитав страшенно романтичну та нескінченно далеку назву, яка закарбувалася мені у пам’яти на довги роки. Еспіріту Санту... Господи, якими далекими вітрами віяло звідти.
Невдовзі, після приїзду до Сполучених Штатів, в однієї з бібліотек, я натрапив на збірку старих географічних мап часів колонізації континенту, де на однієї, розсеченою широкою жилою могутньої ріки, чорним на білому стояло: Espiritu Santu. Еге-е... Та це-ж річка Місісіпі! От і приїхали. Вітер далекіх мандрів зненацька повернувся з напівзабутих спогадів, влетів у вікно, приніс з собою запахи дивовижних трав, загортав сторінками книжок на столі, шепотнув: “Еспіріту Санту”... Треба збиратись у експедицію...
На півдні Луїзіани, у нижньої течії Місісіпі, береги вкрива низинний ліс, не схожий на жоден на континенті. Я вже напланував розсяглий маршрут, коли по цілому півдні почався сезон дощів, який надовго залишив мене вдома.
Декiлька тижднiв лило без устанку. Минули довгi днi, анiж тропiчнi зливи вщухли i погода покращилася. За ту добу я встиг розгрести деяки термiнови справи на роботi i, нарештi, мав час на своє хобі. У вихідний сів в машину та видався у країну креолів, що інакше ще звется “кейджун кантрі”. Крім відомої всім Місісіпі, в тих краях довжеленною мотузкою плутаєтся їі приток – Ачафалайя. З мосту, що простягнувся на довги милі над залісеними південними болотами, відкриваєтся фантастичний вигляд на басейн обох річок. Свічки болотянх кипарисів на мілі синьої води... Я вирішив почати з Байю Сорель, що лежить приблизно у двох годинах на захiд вiд Нового Орлеану, що на Ачафалаїі. Невдовзі за Батон Руж з'явилися пошарпанi халупи луїзiанського "кантрi". Поближ самої рiчки лiпились рибарськи будиночки-вагони з невеличким обiйсттям, у якому сохли мережи i якесь старе ганчip’я. Цi господарства були так мальовничо вбоги i так нагадували стару бабину повiтку, де колись жила корова з телям, що я не витримав, вилiз з машини i зробив декілька кадрiв на пам'ять. Поміж тим, цi реалiї геть не псували життя тутейших дiтей, яки весело гуляли iз собаками у пилюці навколо своїх хат, i привiтно кричали усiм, хто їхав навколо "Хай!". Майже бiля кожної оселi стояв хоча-б один пошарпаний довгим нелегким життям автомобiль, без якого жодна економiчна чиннiсть у цьому регiони була-б неможлива.
Мене зустрiв веселий гiд iспанського походження. Рiзнi поради, запитання та розповiдi сипалися з нього як горох з лантуху; дядько був балакучий, жах! Некваплячись навантажив у човен свої речi, сiв на зручне сидiння, i вж-ж-ж! - за мить прудко стартували. По боках у райдужних бризках летiли густо залiсенi береги, за якими виднiлася зелена темрява. Ось туди мені й треба. Iнакше, нiж човном, всередину не дiстатись. У лiсi скрiзь стоiть велика вода, i пересуватися пiшки неможливо. В продовж року рiвень води в лісі коливаєтся, але там ніколи не буває сухо. Таки місця ше звуть "свoмпс", або бажини. На відміну від північних болот “свомпс” виглядає як затоплений ліс, де домінує лише один вид дерев – болотяний кипарис. До того-ж, цей тип болота не продукує торфа...
“Свомпс” - справжній рай для алiгаторів, черепах, птахів, раків та iнших водяних створінь, яких у цiх краях є безлiч. Широко-далеко звiснi луїзiанськи "свoмпс", які завдяки своєї екзотичної природi, послужили виникненню спецiфiчного мiсцевого фолклору про страхiтних напiв-людей, напiв-тварин, що живуть у бажинах, а вночi вилазяють з болот i тягнуть заблукалих з собою у темряву. Або про акул-людожерiв, яки потрапляють до рiчки з Мексиканської затоки. Не диво, бо i справдi, середь лiсу, який по колюшки стоїть у зеленiй водi, затяженої килимом ряски, або водяного гіацінту, легко повiрити будь чому.
Тiльки-но повернули з головного русла до лiсу, як провiдник вимкнув мотора i почав розповiдь. Слухати йoго, сидючи у човнi середь останнього дикого терену, колишнього минулого цього краю, було саме задоволення. Товсті, гладки стовбури болотяних кипарисів, яки дивно розширюются донизу, надають стійке враження, що цей ліс не належить до нашої епохи. Його місце - у якомусь юрському парку... З гiлок навколо, додолу звiшуются космати бороди "iспанського моху", який насправдi взагалi не мох, але своєрiдна рослина-сапрофiт з родини бромелiйових. З напівзатоплених острiвків сторчать розчепирені долоні карлікового пальметто. По першому разу я просто тихо сидів у човні з кругліми очима та напівроззявленим ротом. Гід не заважав...
Незважаючи на праiсторичну казковiсть лiсу, вiн є досить молодий. Старi кiлькасотлiтнi дерева, яки сягали пiд небеса, i були так товстi, що булo треба 5-6 душ аби обняти стовбур, виявились вийнятковою суровиною на експорт. З початку колонізації Луїзіани французами, почалося інтенсивне вивезення кипарисового лісу до Європи. Почався лісорубський бум. Велетенський лісовий терен було нарешті зведено на нiвець у 30-40 роки. Як спогад по тисячолітніх колосах, яки народилися задовго до Колумба, де-нiде сторчать з води велетенськи трухлявi пеньки. Лише на декiлькa мiсцях штату, у глушi, окремі дерева випадково зберiглися, i зараз, з превеликим запiзненням, узяти пiд охорону нацiональних паркiв. Одне з місць, де можна побачити свідків доколумбової епохи Північної Америки є Кет Айленд – кріхітний парк поблизу кордону штатів Луїзіана та Місісіпі.
Повiльно рухаємось допереду. Показую гiдові якісь мотузки, що ведуть у воду вiд окремих дерев, та ще й помiченi кольоровими стрiчками. Провiдник витягує одну з них. На кiнцi з'является металева сумка-мережка з дохлою рибиною i парою невеличких ракiв. Ага, пастки. А кольоровi стрiчки на мотузках потрiбнi, аби власники впiзнавали де чиї. Поки вiн дивився що вловилося, я сперся рукою o кипарис. Тильки-но торкнувся кори, як з пiд долонi несподiвано вистрибнув величезний сiрий павук i дременув кудись yгору. Йoй, курник, це не було добре! Павук був чималий i хто зна, що було-б, притисни я йoго. Питаю гiда, чи знає вiн павука.
-Великий? Сiрий? Знаю, це павук-рибалка. Малькiв ловить!
-Та йдiть!
-Святий хрест!- регоче той.
“А ще влiтку туто повно великих чорних коникiв, яки з'являются хто зна звiдки, та лiзуть всюди”. Про коникiв була правда. В липнi-серпнi, дiйсно, починався сезон виплоду великої, страхiтного виду вугільно-чорної сарани. Вiд 7 до 9 сантиметрiв завдовжки i товста, мов огiрок-пуп'янок, вона некваплячись пересувается по вiдкритих мiсцях. Той самий вид, але зеленого кольору, розповсюджен у Флориді, особливо в парку Еверглейдс...
Повільно пливемо далi по чисельних каналах, яки прорiзають лiс. У руслі рiчок часто утворюются рукави з повiльною течією. Таки рукави звуть "байю", що на на мовi колишніх тутейших iндейцiв значить "повiльна вода". Раптом гід насторожуєтся i вказує кудись на протилежний берег:
-Бачиш?!
Я витягую шию, придивляюсь.. о, точно! - на одному з дерев бачу щось чорне i довге. Змiя! Гiд питае: “Ану, вловимо!?” Шо за питання! Товсту велику змiю? Та який натуралiст вiдмовится вiд корiди! Тільки ловитимеш ти! Похапцем готую камеру, гiд обережно гребе до місця: "Та тихише, бо втече!.. Вона, доречи, не отруйна, це лише "кур'яча змiя"- "chicken snake"!"
Потiм обережно підводится у човнi, примiрюется, i - хоп! - змiя у йoго руцi! Я клацаю камерою, гiд задоволено позує із вловком i розповiдає, що цi потвори їдять дрiбних пташок, та крадуть яйця. Геть зовсiм як нашi гадюки. Потiм прудко вкидає змiю назад у рiчку, i поки та сполошено тiкає, ретельно миє руки. Еге-ж, як воно смердить! То наша бранка випустила нестерпно смердючий секрет з ароматом гнилої риби, який вже добре рознiсся у повiтрi...
В затопленому лiсі є багато мисць, де вiд несподiванної чарiвної краси навколо, стоятимеш, забувши про все. Враження неперевершене. Сидючи у човнi посереді квiтучого “лугу” з водяного гiацинту, бачиш бiлих та голубих чапель, що некваплячись копирсаются у водоростях. Зграйки рибинок та черепашок грають у поверху теплої води, великi хижи птахи простягли крила i висять високо у небi. Самотнi, в сивих космах, наче старезни чаклуни, стоять у водi високи кiпариси, зачарованi та покинутi столiття тому велетнi. Казки Нового Свiту, та й годi! А вже як лунають звуки байю, так це треба чути. Неповіриш, що дикий регiт в кущах, хрипле рипiння та буботiння у болотi, або жахливий крик грiшника перед страшним судом десь у лiсi, може належати гарненьким пташкам. Я був вражен, коли поперше почув крик красної голубої чаплі – грубе утробне “ригання”. Але, чаплицям, здаєтся, подобаєтся...
Iнодi,на островах, на можна побачити сторожких диких гиндикiв, або дзьобаючих падлину грифiв, броньоносцiв, видру, бобра, опосума або нутрiю. Остання була завазена з Аргентини в 30-х роках, та спільно з водяним гiацинтом, розплодилася, мов чума. Чнасто нутрії перебираются жити у ставки до міст, де звикають до людей, вилазять до відпочиваючих на березі, та на задних ногах, виставивши жовті зуби, жебрають о ласощі. Але нутрiя - це не так незвичайно. Більш цікавим виявляєтся поведінка єнотів, яки, інколи об’єднуются у справжні генгі та тероризують туристів. Крадуть все, до чого дотягнутся. Не встигнеш побачити, як. Пам’ятяю розповідь одного німця, який зупинявся на ніч на природі у кемпінгу. Знаючи про те, що навколо орудують шайки ціх полосатих потвор, він повісів торбу з провізією високо на гілку. У якусь мить, відірвавшись від господарення біля вогню, він встиг лише побачити, як торба швидко-швидко йде кудись угору. Єноти, яки не могли дістатись до харчів з землі, вилізли на дерево, та один з них спритно вибирав мотузку, підтягуючи здобич. Та ще й сперичались, не пускаючи мотузку узад, сичали, гарчали та блискали очима з гілок. Ну, і скажіть після цього, що тварюки нерозумні...
Якщо запастися часом та грести потиху, побачиш ше одного мешканця тутейших вод - американського алiгатора. Йoго ареал розтягнувся по цiлому пiвдню, починаючись вiд болотистого узбережжя Пiвденноi Каролiни на сходi, продовжуючись до крайнього пiвдню Флориди, i далi на захiд уздовж Мексиканськоi затоки аж до дельти Рiо Гранде. Живе алігатор у озерах, рiчках та болотах. Попри стереотипу та плутанини з крокодилом, алiгатор є набагато меньш агресивний i уникає контактiв з людиною. Але у багатьох нацiональних парках е попередження: “Нiколи не наближуйтесь до алiгатора ближче 5 метрiв, а якшо бачите йoго з роззявленим ротом, вiдсунтесь ще далi!” Щоправда, я наближувався колись. Навесні, коли ще прохолодно, та вони малоактивні. Десь, навіть, є фото, де я тримаю молодого алігаторчика у руках... Неможна також годувати цiх тварин, бо тодi вони швидко втрачають страх перед людиною, яку невдовзi починають сприймати за здобич. Найбильший алiгатор, шо був знайдений колись в Луiзiанi, сягнув аж 5.8 метрiв завдовжки. Їдять алігатори майже все, за вийнятком рослин. До їх меню входять комахи, раки, краби, равлики, риба, жаби, черепахи, змiї, птахи, єноти, оленi, та iнши алiгатори. Не нехтують вони також здохлиною. У поганi часи алiгатори здiбнi обходитися по декiлька мiсяцiв без їжи. Хто би лише подумав, що у них також є ворог! Коли менi показали тендiтну снiжно-бiлу чапельку, я не повiрив, що це небесне створiння може бути вбивцею. Пiзнiше я переконався, що це саме так. Чаплi дуже охоче видивляются у водi маленьких алiгаторiв i своїм довгим дзьобом швидко вбивають малят. Iнший звiр - величезна та важкеленна черепаха, чiї шелепи перетворились на страхiтнi дзьобoклiщi. Така потвора лежiть на днi каламутної рiчки, вiдкривши рота та висторчивши язика, немов черв’яка. Риба, або молодi алiгатори, яки зацiкавлятся тим язиком будуть миттево перерубанi навпiв. Як i нога пловця... Пізніше менi доводилось плавати там, де водились ті створiння. Скажу вам, враження незабутнi…
Поза байю, де вода не досягає далеко в ліс, та лише надовго залишаєтся після злив, опиняєся у іншої казці. Цю казку утворює листвяне дерево з дивною для нашого вуха місцевою назвою “тупело”, але більш красивою латинською – нісса акватіка. Ліси такого типу звутся низинними. Вiд Нового Орлеану на захід, до містечка Лафайет, на схід, до Пірл Рівер, та на південь, до Морган Сіті, тягнyтся їх густi хащi, що високим зеленим муром стоять уздовж шляхiв. Крiзь той мур сторчить гостре лисття маленьких пальмочок Сабаль. Навiть зблизька такий лiс часто виглядає неначе добре cплетений тин. Дрібні потоки, ставочки, річечки та річки протинають той ліс, розливаются навесні, міняють русла, перетворюются на болотця, всихають, з’являются знов... Деяки види дерев добре пристосувались до сталого надлишку води та погано дренованого грунту. Там, всерединi, панує присмерк, духота, багно, а влітку ще й комарi. Нi, навить тaк: КОМАРI, падлючи СЛIПНI та КЛІЩІ, вiд яких без репеленту не вiдбитися. Якщо не зважати на брак свiтла, високу вологисть, та скажених кусючих комах, всередині лiс є дуже екзотичним. Симпатичне пальмето Сабаль, яке в Луїзіані дрібніше за флоридське, утворюе нижчий ярус. Землю вкривае товстий шар сумiши гнилого лисття та трухлявих гилок. По стовбурах дерев тягнутся нагору до свiтлa довги мотузки лiан. Стовпчиками-конусами сторчать з калюж конуси дихальних коренів болотяних кипарисів та тупело. Поміж гілками швидко ганяють ярко-зелені гекони та інші ящерки – коричньові товстеньки сцінки. Досить легко побачити декілька видів змій. З півтори десятки видів змій, що живуть у ціх місцях, справді небезпечними є 2-3. Вони часто дають про себе знати шипінням, тріщанням, або ярким кольором чорно-жовтих колець, як, наприклад, у коралової змії. Унікальний біотоп...
Наприкiнцi лiта простiр мiж деревами бува затягнутий жовтуватим павутiнням, на якому сидять великi, з дві фаланги пальцю, червоно-жовтi павуки. Треба уважно дивитись, куди сунеш, або ше краше, зрiзати гiлку i частiше розмахувати нею попереду. В iншому разi потрапиш обличчям у липке мiцне павутиння, вiд чого завжди наскочує гусяча шкiра, бо не знаєш, звiдки потiм cкидати роздратованого власника. Інше - червонi вогнянi мурашi. У 30-х роках вони проникли в США з Пiвденної Америки i швидко розповсюдилися у мiсцевому теплому клiматi. Купки їх земляних хаток є всюди. Цей вид є агресивний хижак, вiд якого страждають навiть великi тварини. Незважаючи на дрiбний розмір, вони здiбнi завдати неприємнощів будь кому. Iх вкуси не болючіші за вкуси європейських родичiв, але постраждале мiсце довго свербiть та пече, а пізніше з’являются червони болячки, яки не cxодять із 2-3 тижднi. Дехто бува так чутливим до мурашиної отрути, що може знепритомнити. Треба також, дивитись, чого торкатись, бо як ухватиш отруйну лiану “пойзон айві”, якої туто море, наслiдки можуть бути гiршими, зa мурашiв. Алергічна реакція від неї виглядає дуже неприємно. Наче гниєш живцем... Всi частини лiани отруйнi, але отрута дiє вибiрково. Сила ефекту залежить вiд iндивiдуальної алергичної чутливiстi людини i, можливо, вiку рослини. Дехто не має жодних наслiдкiв пiсля контакту з лiаною дехто дістає опiки, яки не сходять мiсяцi, i, навiть, поширюются далi по тiлу.
У низинному лiсi легко потрапити у липке багно та провалитись по колiна, тому йти доводится обережно. Лiс часто прорiзають байю. Якшо, обливнись репелентом, нерухомо сидiти на березi, побачиш багато цiкавого. У зеленiй каламутнiй водi граются риби, якись тоненьки змiйки плавають помiж рослинним смiттям, льопаются жаби, iнколи з’являются водянi черепахи. Деяки з них можуть бути за футбольний м’яч завбiльшки, деяки навiть бiльшi.
Низиннi лiси можна зустріти по цілому півдню, вiд східного узбережжя Техасу до Пiвденної Каролiни, рештки колишніх могутніх джунглів, та уявити, якою, ще не так давно, була дика природа ціх країв. Навесні вони кишать перелітними птахами, яки повертаются на північ з тропіків, влітку – квітами та комахами, навіть взимку, у сухій період, лісове життя не перестає вірувати. У цей час там повно мисливців, яки з арбалетами, луками, або гвинтівками з оптикою влаштовують “Дике полювання короля Стаха” на гиндиків та оленів.
На пiвдень по Мiсiсiпi, у iї дельті, з лiсiв потрапляеш у приморськи прериї, яки зараз перетворено на поля цукрового троснику. Прериї тягнутся уздовж узбережжя Мексиканськоi затоки аж у Теxас, до кордону з Мексикою. Коли перши бiлi переселенцi досягли цiх земель, територiя прерий нараховувала 2.5 мiлiонiв акрiв в Луїзiанi та 6.6 мiлiонiв у Теxасу. Зараз ситуацiя з ними такаж сама, як з колишним украiнським степом – крихітні шматочки залишилися лише у мiсцях, непридатних для землеробства. Зникнення прерій зіграло не останню роль у зміні клімату Півдня. Але це вже буде окрема iстория…

Колись давно-давно, у якоїсь книзі, прочитав страшенно романтичну та нескінченно далеку назву, яка закарбувалася мені у пам’яти на довги роки. Еспіріту Санту... Господи, якими далекими вітрами віяло звідти.
Невдовзі, після приїзду до Сполучених Штатів, в однієї з бібліотек, я натрапив на збірку старих географічних мап часів колонізації континенту, де на однієї, розсеченою широкою жилою могутньої ріки, чорним на білому стояло: Espiritu Santu. Еге-е... Та це-ж річка Місісіпі! От і приїхали. Вітер далекіх мандрів зненацька повернувся з напівзабутих спогадів, влетів у вікно, приніс з собою запахи дивовижних трав, загортав сторінками книжок на столі, шепотнув: “Еспіріту Санту”... Треба збиратись у експедицію...
На півдні Луїзіани, у нижньої течії Місісіпі, береги вкрива низинний ліс, не схожий на жоден на континенті. Я вже напланував розсяглий маршрут, коли по цілому півдні почався сезон дощів, який надовго залишив мене вдома.
Декiлька тижднiв лило без устанку. Минули довгi днi, анiж тропiчнi зливи вщухли i погода покращилася. За ту добу я встиг розгрести деяки термiнови справи на роботi i, нарештi, мав час на своє хобі. У вихідний сів в машину та видався у країну креолів, що інакше ще звется “кейджун кантрі”. Крім відомої всім Місісіпі, в тих краях довжеленною мотузкою плутаєтся їі приток – Ачафалайя. З мосту, що простягнувся на довги милі над залісеними південними болотами, відкриваєтся фантастичний вигляд на басейн обох річок. Свічки болотянх кипарисів на мілі синьої води... Я вирішив почати з Байю Сорель, що лежить приблизно у двох годинах на захiд вiд Нового Орлеану, що на Ачафалаїі. Невдовзі за Батон Руж з'явилися пошарпанi халупи луїзiанського "кантрi". Поближ самої рiчки лiпились рибарськи будиночки-вагони з невеличким обiйсттям, у якому сохли мережи i якесь старе ганчip’я. Цi господарства були так мальовничо вбоги i так нагадували стару бабину повiтку, де колись жила корова з телям, що я не витримав, вилiз з машини i зробив декілька кадрiв на пам'ять. Поміж тим, цi реалiї геть не псували життя тутейших дiтей, яки весело гуляли iз собаками у пилюці навколо своїх хат, i привiтно кричали усiм, хто їхав навколо "Хай!". Майже бiля кожної оселi стояв хоча-б один пошарпаний довгим нелегким життям автомобiль, без якого жодна економiчна чиннiсть у цьому регiони була-б неможлива.
Мене зустрiв веселий гiд iспанського походження. Рiзнi поради, запитання та розповiдi сипалися з нього як горох з лантуху; дядько був балакучий, жах! Некваплячись навантажив у човен свої речi, сiв на зручне сидiння, i вж-ж-ж! - за мить прудко стартували. По боках у райдужних бризках летiли густо залiсенi береги, за якими виднiлася зелена темрява. Ось туди мені й треба. Iнакше, нiж човном, всередину не дiстатись. У лiсi скрiзь стоiть велика вода, i пересуватися пiшки неможливо. В продовж року рiвень води в лісі коливаєтся, але там ніколи не буває сухо. Таки місця ше звуть "свoмпс", або бажини. На відміну від північних болот “свомпс” виглядає як затоплений ліс, де домінує лише один вид дерев – болотяний кипарис. До того-ж, цей тип болота не продукує торфа...
“Свомпс” - справжній рай для алiгаторів, черепах, птахів, раків та iнших водяних створінь, яких у цiх краях є безлiч. Широко-далеко звiснi луїзiанськи "свoмпс", які завдяки своєї екзотичної природi, послужили виникненню спецiфiчного мiсцевого фолклору про страхiтних напiв-людей, напiв-тварин, що живуть у бажинах, а вночi вилазяють з болот i тягнуть заблукалих з собою у темряву. Або про акул-людожерiв, яки потрапляють до рiчки з Мексиканської затоки. Не диво, бо i справдi, середь лiсу, який по колюшки стоїть у зеленiй водi, затяженої килимом ряски, або водяного гіацінту, легко повiрити будь чому.
Тiльки-но повернули з головного русла до лiсу, як провiдник вимкнув мотора i почав розповiдь. Слухати йoго, сидючи у човнi середь останнього дикого терену, колишнього минулого цього краю, було саме задоволення. Товсті, гладки стовбури болотяних кипарисів, яки дивно розширюются донизу, надають стійке враження, що цей ліс не належить до нашої епохи. Його місце - у якомусь юрському парку... З гiлок навколо, додолу звiшуются космати бороди "iспанського моху", який насправдi взагалi не мох, але своєрiдна рослина-сапрофiт з родини бромелiйових. З напівзатоплених острiвків сторчать розчепирені долоні карлікового пальметто. По першому разу я просто тихо сидів у човні з кругліми очима та напівроззявленим ротом. Гід не заважав...
Незважаючи на праiсторичну казковiсть лiсу, вiн є досить молодий. Старi кiлькасотлiтнi дерева, яки сягали пiд небеса, i були так товстi, що булo треба 5-6 душ аби обняти стовбур, виявились вийнятковою суровиною на експорт. З початку колонізації Луїзіани французами, почалося інтенсивне вивезення кипарисового лісу до Європи. Почався лісорубський бум. Велетенський лісовий терен було нарешті зведено на нiвець у 30-40 роки. Як спогад по тисячолітніх колосах, яки народилися задовго до Колумба, де-нiде сторчать з води велетенськи трухлявi пеньки. Лише на декiлькa мiсцях штату, у глушi, окремі дерева випадково зберiглися, i зараз, з превеликим запiзненням, узяти пiд охорону нацiональних паркiв. Одне з місць, де можна побачити свідків доколумбової епохи Північної Америки є Кет Айленд – кріхітний парк поблизу кордону штатів Луїзіана та Місісіпі.
Повiльно рухаємось допереду. Показую гiдові якісь мотузки, що ведуть у воду вiд окремих дерев, та ще й помiченi кольоровими стрiчками. Провiдник витягує одну з них. На кiнцi з'является металева сумка-мережка з дохлою рибиною i парою невеличких ракiв. Ага, пастки. А кольоровi стрiчки на мотузках потрiбнi, аби власники впiзнавали де чиї. Поки вiн дивився що вловилося, я сперся рукою o кипарис. Тильки-но торкнувся кори, як з пiд долонi несподiвано вистрибнув величезний сiрий павук i дременув кудись yгору. Йoй, курник, це не було добре! Павук був чималий i хто зна, що було-б, притисни я йoго. Питаю гiда, чи знає вiн павука.
-Великий? Сiрий? Знаю, це павук-рибалка. Малькiв ловить!
-Та йдiть!
-Святий хрест!- регоче той.
“А ще влiтку туто повно великих чорних коникiв, яки з'являются хто зна звiдки, та лiзуть всюди”. Про коникiв була правда. В липнi-серпнi, дiйсно, починався сезон виплоду великої, страхiтного виду вугільно-чорної сарани. Вiд 7 до 9 сантиметрiв завдовжки i товста, мов огiрок-пуп'янок, вона некваплячись пересувается по вiдкритих мiсцях. Той самий вид, але зеленого кольору, розповсюджен у Флориді, особливо в парку Еверглейдс...
Повільно пливемо далi по чисельних каналах, яки прорiзають лiс. У руслі рiчок часто утворюются рукави з повiльною течією. Таки рукави звуть "байю", що на на мовi колишніх тутейших iндейцiв значить "повiльна вода". Раптом гід насторожуєтся i вказує кудись на протилежний берег:
-Бачиш?!
Я витягую шию, придивляюсь.. о, точно! - на одному з дерев бачу щось чорне i довге. Змiя! Гiд питае: “Ану, вловимо!?” Шо за питання! Товсту велику змiю? Та який натуралiст вiдмовится вiд корiди! Тільки ловитимеш ти! Похапцем готую камеру, гiд обережно гребе до місця: "Та тихише, бо втече!.. Вона, доречи, не отруйна, це лише "кур'яча змiя"- "chicken snake"!"
Потiм обережно підводится у човнi, примiрюется, i - хоп! - змiя у йoго руцi! Я клацаю камерою, гiд задоволено позує із вловком i розповiдає, що цi потвори їдять дрiбних пташок, та крадуть яйця. Геть зовсiм як нашi гадюки. Потiм прудко вкидає змiю назад у рiчку, i поки та сполошено тiкає, ретельно миє руки. Еге-ж, як воно смердить! То наша бранка випустила нестерпно смердючий секрет з ароматом гнилої риби, який вже добре рознiсся у повiтрi...
В затопленому лiсі є багато мисць, де вiд несподiванної чарiвної краси навколо, стоятимеш, забувши про все. Враження неперевершене. Сидючи у човнi посереді квiтучого “лугу” з водяного гiацинту, бачиш бiлих та голубих чапель, що некваплячись копирсаются у водоростях. Зграйки рибинок та черепашок грають у поверху теплої води, великi хижи птахи простягли крила i висять високо у небi. Самотнi, в сивих космах, наче старезни чаклуни, стоять у водi високи кiпариси, зачарованi та покинутi столiття тому велетнi. Казки Нового Свiту, та й годi! А вже як лунають звуки байю, так це треба чути. Неповіриш, що дикий регiт в кущах, хрипле рипiння та буботiння у болотi, або жахливий крик грiшника перед страшним судом десь у лiсi, може належати гарненьким пташкам. Я був вражен, коли поперше почув крик красної голубої чаплі – грубе утробне “ригання”. Але, чаплицям, здаєтся, подобаєтся...
Iнодi,на островах, на можна побачити сторожких диких гиндикiв, або дзьобаючих падлину грифiв, броньоносцiв, видру, бобра, опосума або нутрiю. Остання була завазена з Аргентини в 30-х роках, та спільно з водяним гiацинтом, розплодилася, мов чума. Чнасто нутрії перебираются жити у ставки до міст, де звикають до людей, вилазять до відпочиваючих на березі, та на задних ногах, виставивши жовті зуби, жебрають о ласощі. Але нутрiя - це не так незвичайно. Більш цікавим виявляєтся поведінка єнотів, яки, інколи об’єднуются у справжні генгі та тероризують туристів. Крадуть все, до чого дотягнутся. Не встигнеш побачити, як. Пам’ятяю розповідь одного німця, який зупинявся на ніч на природі у кемпінгу. Знаючи про те, що навколо орудують шайки ціх полосатих потвор, він повісів торбу з провізією високо на гілку. У якусь мить, відірвавшись від господарення біля вогню, він встиг лише побачити, як торба швидко-швидко йде кудись угору. Єноти, яки не могли дістатись до харчів з землі, вилізли на дерево, та один з них спритно вибирав мотузку, підтягуючи здобич. Та ще й сперичались, не пускаючи мотузку узад, сичали, гарчали та блискали очима з гілок. Ну, і скажіть після цього, що тварюки нерозумні...
Якщо запастися часом та грести потиху, побачиш ше одного мешканця тутейших вод - американського алiгатора. Йoго ареал розтягнувся по цiлому пiвдню, починаючись вiд болотистого узбережжя Пiвденноi Каролiни на сходi, продовжуючись до крайнього пiвдню Флориди, i далi на захiд уздовж Мексиканськоi затоки аж до дельти Рiо Гранде. Живе алігатор у озерах, рiчках та болотах. Попри стереотипу та плутанини з крокодилом, алiгатор є набагато меньш агресивний i уникає контактiв з людиною. Але у багатьох нацiональних парках е попередження: “Нiколи не наближуйтесь до алiгатора ближче 5 метрiв, а якшо бачите йoго з роззявленим ротом, вiдсунтесь ще далi!” Щоправда, я наближувався колись. Навесні, коли ще прохолодно, та вони малоактивні. Десь, навіть, є фото, де я тримаю молодого алігаторчика у руках... Неможна також годувати цiх тварин, бо тодi вони швидко втрачають страх перед людиною, яку невдовзi починають сприймати за здобич. Найбильший алiгатор, шо був знайдений колись в Луiзiанi, сягнув аж 5.8 метрiв завдовжки. Їдять алігатори майже все, за вийнятком рослин. До їх меню входять комахи, раки, краби, равлики, риба, жаби, черепахи, змiї, птахи, єноти, оленi, та iнши алiгатори. Не нехтують вони також здохлиною. У поганi часи алiгатори здiбнi обходитися по декiлька мiсяцiв без їжи. Хто би лише подумав, що у них також є ворог! Коли менi показали тендiтну снiжно-бiлу чапельку, я не повiрив, що це небесне створiння може бути вбивцею. Пiзнiше я переконався, що це саме так. Чаплi дуже охоче видивляются у водi маленьких алiгаторiв i своїм довгим дзьобом швидко вбивають малят. Iнший звiр - величезна та важкеленна черепаха, чiї шелепи перетворились на страхiтнi дзьобoклiщi. Така потвора лежiть на днi каламутної рiчки, вiдкривши рота та висторчивши язика, немов черв’яка. Риба, або молодi алiгатори, яки зацiкавлятся тим язиком будуть миттево перерубанi навпiв. Як i нога пловця... Пізніше менi доводилось плавати там, де водились ті створiння. Скажу вам, враження незабутнi…
Поза байю, де вода не досягає далеко в ліс, та лише надовго залишаєтся після злив, опиняєся у іншої казці. Цю казку утворює листвяне дерево з дивною для нашого вуха місцевою назвою “тупело”, але більш красивою латинською – нісса акватіка. Ліси такого типу звутся низинними. Вiд Нового Орлеану на захід, до містечка Лафайет, на схід, до Пірл Рівер, та на південь, до Морган Сіті, тягнyтся їх густi хащi, що високим зеленим муром стоять уздовж шляхiв. Крiзь той мур сторчить гостре лисття маленьких пальмочок Сабаль. Навiть зблизька такий лiс часто виглядає неначе добре cплетений тин. Дрібні потоки, ставочки, річечки та річки протинають той ліс, розливаются навесні, міняють русла, перетворюются на болотця, всихають, з’являются знов... Деяки види дерев добре пристосувались до сталого надлишку води та погано дренованого грунту. Там, всерединi, панує присмерк, духота, багно, а влітку ще й комарi. Нi, навить тaк: КОМАРI, падлючи СЛIПНI та КЛІЩІ, вiд яких без репеленту не вiдбитися. Якщо не зважати на брак свiтла, високу вологисть, та скажених кусючих комах, всередині лiс є дуже екзотичним. Симпатичне пальмето Сабаль, яке в Луїзіані дрібніше за флоридське, утворюе нижчий ярус. Землю вкривае товстий шар сумiши гнилого лисття та трухлявих гилок. По стовбурах дерев тягнутся нагору до свiтлa довги мотузки лiан. Стовпчиками-конусами сторчать з калюж конуси дихальних коренів болотяних кипарисів та тупело. Поміж гілками швидко ганяють ярко-зелені гекони та інші ящерки – коричньові товстеньки сцінки. Досить легко побачити декілька видів змій. З півтори десятки видів змій, що живуть у ціх місцях, справді небезпечними є 2-3. Вони часто дають про себе знати шипінням, тріщанням, або ярким кольором чорно-жовтих колець, як, наприклад, у коралової змії. Унікальний біотоп...
Наприкiнцi лiта простiр мiж деревами бува затягнутий жовтуватим павутiнням, на якому сидять великi, з дві фаланги пальцю, червоно-жовтi павуки. Треба уважно дивитись, куди сунеш, або ше краше, зрiзати гiлку i частiше розмахувати нею попереду. В iншому разi потрапиш обличчям у липке мiцне павутиння, вiд чого завжди наскочує гусяча шкiра, бо не знаєш, звiдки потiм cкидати роздратованого власника. Інше - червонi вогнянi мурашi. У 30-х роках вони проникли в США з Пiвденної Америки i швидко розповсюдилися у мiсцевому теплому клiматi. Купки їх земляних хаток є всюди. Цей вид є агресивний хижак, вiд якого страждають навiть великi тварини. Незважаючи на дрiбний розмір, вони здiбнi завдати неприємнощів будь кому. Iх вкуси не болючіші за вкуси європейських родичiв, але постраждале мiсце довго свербiть та пече, а пізніше з’являются червони болячки, яки не cxодять із 2-3 тижднi. Дехто бува так чутливим до мурашиної отрути, що може знепритомнити. Треба також, дивитись, чого торкатись, бо як ухватиш отруйну лiану “пойзон айві”, якої туто море, наслiдки можуть бути гiршими, зa мурашiв. Алергічна реакція від неї виглядає дуже неприємно. Наче гниєш живцем... Всi частини лiани отруйнi, але отрута дiє вибiрково. Сила ефекту залежить вiд iндивiдуальної алергичної чутливiстi людини i, можливо, вiку рослини. Дехто не має жодних наслiдкiв пiсля контакту з лiаною дехто дістає опiки, яки не сходять мiсяцi, i, навiть, поширюются далi по тiлу.
У низинному лiсi легко потрапити у липке багно та провалитись по колiна, тому йти доводится обережно. Лiс часто прорiзають байю. Якшо, обливнись репелентом, нерухомо сидiти на березi, побачиш багато цiкавого. У зеленiй каламутнiй водi граются риби, якись тоненьки змiйки плавають помiж рослинним смiттям, льопаются жаби, iнколи з’являются водянi черепахи. Деяки з них можуть бути за футбольний м’яч завбiльшки, деяки навiть бiльшi.
Низиннi лiси можна зустріти по цілому півдню, вiд східного узбережжя Техасу до Пiвденної Каролiни, рештки колишніх могутніх джунглів, та уявити, якою, ще не так давно, була дика природа ціх країв. Навесні вони кишать перелітними птахами, яки повертаются на північ з тропіків, влітку – квітами та комахами, навіть взимку, у сухій період, лісове життя не перестає вірувати. У цей час там повно мисливців, яки з арбалетами, луками, або гвинтівками з оптикою влаштовують “Дике полювання короля Стаха” на гиндиків та оленів.
На пiвдень по Мiсiсiпi, у iї дельті, з лiсiв потрапляеш у приморськи прериї, яки зараз перетворено на поля цукрового троснику. Прериї тягнутся уздовж узбережжя Мексиканськоi затоки аж у Теxас, до кордону з Мексикою. Коли перши бiлi переселенцi досягли цiх земель, територiя прерий нараховувала 2.5 мiлiонiв акрiв в Луїзiанi та 6.6 мiлiонiв у Теxасу. Зараз ситуацiя з ними такаж сама, як з колишним украiнським степом – крихітні шматочки залишилися лише у мiсцях, непридатних для землеробства. Зникнення прерій зіграло не останню роль у зміні клімату Півдня. Але це вже буде окрема iстория…

Tags: незабутнi&hellip  вловимо!?&rdquo  напівзатоплених  iндивiдуальної  американського