Я не дуже цікавлюсь рибаленням. Ну, не так, щоби був зовсім байдужий, але вже не як у дитинстві, коли майже щодня ганяв, наче на екскурсію, у лавку в райцентрі до відділу спорттоварів. Там, крізь скло прилавку, довго придивлявся собі різні гачки та леску, жмакаючи у вологій долоні жовтого карбованця... Треба було вирішити дуже складне питання: що-ж воно буде краще – оці маленьки за 15 копійок, чи оті великi за 45? Якщо купити за 45 – вже не вистачить на леску до перемету, якщо за 15, то є ризико швидко втратити гачки в ставку, де відякжива було повно коряг...
Різні “щасливі” вудки з горіху, ліщини та верби, перемети-“комбайни” обладнені дефіцітнішою гумкою-“венгеркою”, саморобні грузила, поплавки з гусячого пір’я – все це був безцінний арсенал, з яким не соромно було з’явитися на ставку середь інших. І все це - заради якихось карасів, смажениця від яких завжди тхла мулом, але була тоді найкращою... Вловити рибину порядного розміру, або просто спритно натягати карасиків за короткий час, вважалось дуже гоноровим вмінням, такою собі ознакою хлопського статусу. Звісно, замість цього можна було спробувати розквасити носа набагато здоровішому Наливайкові, або Очеретяному, але ця справа була занадто клопотна, та не гарантувала, що одного чудового дня тебе самого десь не вловлять, та жорстоко не натовчуть писка. Розквашений ніс ровесників не рахувався – не той рівень. Зазвичай після соплів та ниття: “Що, боксер великий? Побив, га?”, побитий відскакував на безпечну відстань і здаля починав грозитись всіма карами та перекривлювати: “Боксер-сер-сер, в штані насер!”
Жодних “Адідасів”, “Арманів” або інших “статусних” речей у нас в той час не було. Статусні речи доводилось виробляти з підручного матеріалу...
Я згадав все це під час останньої зустрічи із знайомим любителем-рибалкою. Ми сиділи на веранді дерев’яної хатки, десь у лісі за містом, потягували пиво, балакали та слухали різні пригоди.
Знайомий був колоритною особою. Закохавшись колись у поїдання всього занадто калорийного, він з роками набрав нехристіянську надвагу, і у свої 35 нагадував великий балон. Справжній перегодований Вінні Пух. Особливо, коли ще вдягне свої улюблені шорти... Його жінка вже давно вела непримириму боротьбу проти чоловічої страсті їсти все, що жуєтся, але поки що без помітних результатів. Зараз, поки вона відволіклася на бесіду з подругами, він присунув до себе казан з макаронами, озирнувся сторожко, вивалив в нього пачку масла, рятельно перемішав, щасливо надихнув та відправив у рот першу порцію. Його предки були звідкісь з Лемковини. Від них він отримав у спадок незвичайну говірку, яка не щезла з роками проживання у російськомовному оточенні. Коли жінка з дочкою занадто діставали його чимось, він ображено викочував губу, та тягнув: “Дівкы-ы, ану, цитьте мені, бо зараз піду, та ле-ешу (лишу)!”. Він був гарним оратором. Його улюбленими “кониками” були риба та політика, особливо остання, про яку він вмів говорити годинами. Своїми аматорськими пасажами на тему “кацапізм як східнослов’янське соціокультурне явлення”, або “роль України в формуванні новітньої істориї Європи та Росії” він міг довести до піни будь якого опонента. Сам при тому залишався щіро незворушним.
Знаючи, що настане після того, як макаронів в казані не залишится, я почав підводити його до “рибної” тематики, бо останнім часом я не маю на політику шлунок, та від тих розмов мені швидко стає зле. І справді, коли виделка зашкрябала по донечку, він із жалем подивився в казан (господи, скільки-ж в нього влізе?), блаженно облизнувся, та почав “про рибу”.
За роки життя на Півдні він впіймав все, що живе у ставках, річках та морі. Йому вистачало лише короткого опису рибини, що ти колись бачив, і він міг точно відповісти, що це було. Якось я розповів, як бачив у потоці посередь міста якихось довгих, з носом-лопатою рибин. Він прочитав мені цілу лекцію про лопатоносів, та помітив, що мені дуже пощастило, бо зазвичай ця риба не живе в потоках.

- Гей, а тобі доводилося ловити тутейших щук?
- Всіх, що лише існують на Півдні. А особливо – так алігаторову щуку. Знаєш, таку геть закуту у кістяний панцір. Як танк. Ножем їі не почистиш, не пробьєш – відскакує. Сокирою якось рубали... Та й те, заморилися всі. А м’ясо в неї таке біленьке, і кісток майже немає...
- Я ще чув, що з черепах щось гарне роблять...
- Йо... Роблять, але там нема що їсти. Дасить то багато праці витягти то м’ясо, а задоволення з того невелике. Воно то не так просто ту черепаху видолубати з панциру, особливо ще коли вона велика та дужа... Я зараз тобі повім... Трілер. Не до столу буде сказано. Вловив я, колись давно, таку з одним американцем, от два тих казани завбільшки. Ми їі витягли з води, а вона від нас втекла в ліс. Дременула так, що ледве знову впіймали. Сидимо потім, гадаємо, як їі приготувати. Вона втяглася у панцір, затулилася лапами... Пластини в неї таки – як ото металокерамика. Той американець однею рукою тримав мачете, а іншою пробував сторкати їі пальця у задницю – чув десь, що черепаха після цього витягує голову, але депак. Вона йому прищемила того пальця хвостом аж до крови. Нема чого сторкати, де не треба... Той від злости почав їі тим мачете рубати. Метал аж дзвенить, але відскакує. Волочилися ми з тою черепахою півдня, відтяли лише хвоста та лапу... Черепаха все рівно не здаєтся. Заквецялися ми у глині та крови з голови до ніг. Плюнули потім, вкинули в казан, та просто почали їі варити. Прямо з тим панцірем. Ну, так от. Через пару годин того варіння вирішуємо – все, готово... Витягли ми їі звідти, порубали. Розтяли той панцір, дивимо – а там всередині жодного м’яса немає. Лише там, де лапи, та шія. А головне – дивимо, а в неї, вже вареної, серце продовжує ворушитися...

Я відчув, як до горла підступив комок. Вхопив швиденько пляшку з пивом, відігнав від себе видіння вареної черепахи з серцем, що бьєтся...

- З тих пір я черепах ігнорую.
- Ну і слава богу!

Скоренько підсовую йому салат, аби не чути якоїсь нової деталі приготування черепахового супу. Той благодарно захрупав капустою. Його жінка тривожно озирнулась, побачила його із салатом, посміхнулась йому, мов дитині, та заспокоєно знову повернулась до перерваної розмови з подругами. Пізно. Макарони пішли першими...

- Нда... А я ось, лише рибу... У нас в селі був старий ставок із греблею. Карасі там водилися, вьюни, явдошки... Сидиш собі з вудкою, або змайструєш “хватку” з рогулі, на яку мережа нашита. Я з бабиної старої тюлі робив... Перегородиш поток тою хваткою, а хтось інший трохи вище по течії почне гамселити по воді граблями, каламутити їі. Потім швиденько підіймаєш той “сачок” – гоп! – а там повно вьюнів! Одного разу впіймали ото такого, як моя рука завтовшки. Приніс я його додому, а ввечері падлючий кіт вкрав його з ведра та погнався з ним кудись у поля. Так я й досі не знаю, як вьюни смакують...

Було мені років 11-12. Не ловилося мені, хоч ти трісни. І не в той рибі річ, а в репутації. В той самий час останнім хлопцям таланило – кожний мав за раз декілька великих рибин. Що вже я не робив, яки вудки та гачки не пробував, яку лише макуху не сипав – не йшло. І сміются хлопці, кривляться з мене, а особливо один був, пройти не давав... Ну, добре, думаю, посмієся ти ще. Якось ввечері, наловили вони тих карасів, гарних таких. Наловили, полишили низку на березі, а самі пішли на греблю, цігарки палити. Я це все бачив з хованки у кукурудзі, та вужем проповз по траві, попід верби, до самої води. Поцупив тихенько тую низку, та так само, по-котячи – назад. Але у останню мить, побачив мене хтось з хлопців. Пізно – за мною лише лисття кукурудзяне заколихалось...
Ех, здавалося мені тоді, що я зробив щось геройське! Наступного тиждня сидю я на ставку, рибалю. Прибігає мій брат.

- Чи ти знаєш, в кого ти ту рибу вкрав?
- Звісно, в Зеленька...
- Дзуськи! В Очеретяного!

О-о... Мені закололо в животі. Помилочка вийшла! З Очеретяним зайво сваритися не хотілось. А ось і він сам, сидить на іншому березі, побачив вже мене, озиваєтся: “Я тебе вловлю – ноги повисмикую!” Я маю показати, що не злякався, та відповідаю: “Та йди, спробуй! Але-ж в тебе обидві ноги – ліві, бігти буде погано!”. Е-ех, навіщо я це... Він зірвався з місця та пораненим туром понісся берегом до мене. Втекти ще встигну... Передаю братові вудки, перемета, та тікаю в людськи садки. Довго сиджу в хащах. Здаєтся, небезпека минула. Можна повертатись. Тихо вилізаю з малини, йду стежкою на своє місце. Щось але не те. Якось дуже тихо, брата не чути. У останню мить встигаю побачити його перелякане обличчя на березі, та здогадуюсь – засідка! На мене чекали! Зриваюсь зі стежки у бік, ледве не опинившись в очеретянових обіймах, та щосили несусь у городи. Мій переслідувач не відстає. Сопить та соває як паровоз. Я пронісся кукурудзою, ламаючи бадилля, влетів у агрус, перескочив його на літу, як у бігу з перешкодами, та понісся у верхів’я ставку у рятівний очерет... Па дорозі замотався у гарбузині, полетів коміть, гепнувся, набравши в рота пилюки. Підхопився одразу-ж, та немов заяць, якого переслідує коршун, залетів у воду у тростяник де й причаївся. Мій переслідувач втратив мене і зараз ходив по березі, обіцяючи смертельну кару, як тільки я звідти вилізу. Потім зручно всівся на траві, та став чекати.
От чорт. Вляпався зле... Ще зараз п’явок присмокчется повно... І не вилізеш ніяк – перебрести став у цьому місці не вийде – топке болото. Я скис. Може, побалакати з ним, пояснити, що помилився я тоді? Коли раптом чую – якесь тупотіння. Той мій неприятель також здивовано підвів голову та почав озиратись. Разом бачу – на берег вилітає моя тітка. Роззлючена на вухналь: “Де та паскуда, що Ніколу зачіпає? Задавлю, кур-рву, мокрого місця не збуде!!!” Побачила Очеретяного – та до нього – “Задавлю!!!”. Наче твій бойовий слон. Той спочатку розгубився, потім підскочив, та як дремене в городи, аж закурилося... Я спостерігаю це все з очарету, роззявивши рота. Тітка ще трохи погнала його, потім повертаєтся, гукає мене: “Сину, ти де, дитино, виходь вже, нічого не бійся!”. Бачу – на березі з’явилися захекані батько та мати – тітка випередила них, та прийшла на допомогу першою. Виявилось, що брат, побачивши мій спрінт, понісся додому, увірвався до хати, де спокійно собі обідала родина, та з порога: “Рятуйте, там на ставку Ніколу бьють!!!”. Нарід як був – покинув все, та ламанувся рятувати...
Не чекаючи, аж туто з’явится пів-села, я потиху виліз із ставка: “Та не кричить вже, туто я, нічого не сталося”. По дорозі додому тітка, яка йшла позаду зненацька питає: “Сину, а чого це в тебе з заду штані мокрі?” Я засопів та долонями прикрив свої шорти: “Чого, чого... у воді сидів!”.
Ми посміялись, посиділи ще. Вечоріло. Напроти, попід лісом, у великої копанці почали гучно льопатися соми. Пару хвилин ми спостерігали за їхніми вечірніми гулянками, потім подивилися одне на одного: “Там, у задній кімнаті є спіннінги... То що, ходім?”.

 

 

Tags: повисмикую!&rdquo  Задавлю!!!&rdquo  російськомовному  східнослов&rsquo  венгеркою&rdquo