Якось теплої ранньої осені мене було запрошено до невеликого містечка в Бескідах на святкування якоїсь подїі, яку за давністью вже ніхто не пам’ятав, але з приводу якої щороку проводились веселі громадськи гульні. Запросила добра знайома. В тих краях в неї була чи то якась рідня, чи то чергова сердечна драма... На велику лужайку перед старим замком стеклося багато люду. Всі вони гомонили, сміялись, співали, сиділи на теплій землі, або просто качались у м’який траві. Діти весело лящали та гасали між столами, дорослі щось жували, курили, попивали винко... Загалом, всяк собі приємно проводив час.
Я дивився на веселий натовп та старався уявити собі, що-ж воно таке було на початку, з чого все почалось? Якихось правил проведення свята начебто не спостерігалось, але певний ритуал всеж-таки існував. Ніхто не міг пояснити, навіщо він існує, всі брали це наче якусь особливу родзинку цього дня.
Місцеві дядьки, перевдягнуті в старовинну уніформу вояків якогось давно минулого століття, в панчохах, завитих париках, дивних високих шапках, з неймовірними фузеями на плечах, до яких були приторочени довги багнети, промарширували мимо нас, та вишикувались поперед замком у два ряди... Рушниці – до ноги, гострі багнети блещать на сонці, горять кокарди... Біля них, на лафеті, заздалегідь вже була наладена справжня маленька гарматка, яка у свій час палила ядрами. Офіцер витяг шаблю, щось крикнув, гармата різко хлопнула та виплюнула плотний білий дим. Нарід на поляні у захваті засвистів, заплескав у долоні. Офіцер знову крикнув, два десятки вояків гримнули зброєю, виставили перед собою багнети... Змах шаблі, і – баба-а-ах!!! Перший залп віднес у бік публіки їдкий дим. Перша шеренга впала на коліно, задня одразу-ж підняла свої рушниці, та знову – баба-а-ах!!! Поляна ревіла та скакала від задоволення.
Між тим вояки знову вишикувались та маршем сунули у бік алеї, де замість дерев стояли кам’яні скульптури. Треба сказати, що я звернув на них увагу одразу по приїзду до замку. Це не були романтичні терпсіхори у води, або товстеньки задасті янголики з луками. Ні. Ціла алея була уставлена людьми, що страждали. На кам’яних обличчях застиг вираз муки, кам’яні руки тяглися за полегшенням, кам’яні очи молили за пробачення, кам’яні рти нечутно стогнали... Скульптури були божевільно реалістичні та лякали, але у той самий час абсолютно не псували загального враження від замку. Вони дуже органічно були на своєму місці. Кажуть, що колись давно вони стояли у замку, але один з власників наказав чогось винести них на двір.
Так от, коли вояки проходили алеєю, кожен свій крок вони супроводжували ударом кованого прикладу по бруківці. І при кожному ударі кам’яні страждальці непомітно здригалися та відсторонялися від маршируючого маленького війська...
Я некваплячись міркував про все побачене за день, лежачі під зоряним небом перед замком, на купі духм’яного сіна, з великим кухлем медовухи. Бозна вже яким за вечір. Десь збоку возилась моя знайома із... здаєтся, вона представила мені його як Петра... Або то був Стефан? Здаєтся, їі вкотре розбите серце, буде знову вилікуване. На якійсь час.
З думок мене вивів легкий поштовх: “Диви, бачиш оно ті два вікна у правому крилі замку? Там колись було таке...”. Знайома зашаруділа сіном, присунулась ближче, лускотно задихала в ухо. Я відклав кухля та трохи через силу сфокусовав очи у вказаному мені напрямку. З першого разу було важко щось роздивитись у темряві, але потім з ночи виступили обриси високих вузьких вікон. В їх глибині мерехтіло якесь слабке світло, начебто там хтось палив свічку. Я сказав про це всім присутнім. “Нікого там немає”, - пролунало у відповідь, - “вже роки у замку є музей, вночі всі двері зачиняются. В замку живуть лише містечковий художник та його жінка, яки туто працюють та доглядають за порядком. Але їхні вікна оно – на протилежному боці, бач, де світить? Доречи, вони мої давнішні друзі, і сьогодні ми спимо в них! Чув, Петре?” Ага, все-ж таки Петро...
Я спитався про сьогодніше свято, звідки воно походить. “А ніхто не знає. Якась стара традиція. Три, чи чотирі століття вже відзначають, рік щорік. Тут, кажуть, у давнину жив на замку пан. Знахар, або чаклун був. Боялися його всі. Є легенда, що він людськи души виймав та збирав для себе... Так от, коли я показувала ті вікна, то там була його кімната, а зараз в неї знаходится бібліотека, яка залишилась після нього, та ще різний аптекарский мотлох. Скляночки там різні, рідини висохлі, порошочки... Взавтра підемо, подивимось”.
Ми посиділи ще трохи, прикінчили рештки медовухи, та підвелись йти до замку. Підтримуючи одне одного, сунули помалу у бік вікон художника. Перейшли, ставший зненацька вузьким, місток, ввалились у якісь криві ворота, пройшли нескінченним напівтемним коридором... А ось і наша кімната. Кам’яні мури, кам’яна стеля, високи замережені вікна, довги дерев’яні полаті... Господарі запалили для нас камін – восені ночі в горах відчутно прохолодні. Ми гуртом полізли на полаті, встелені якоюсь кожушиною, в мене ще раз перед очима з черева каміну моргнув пломінь, та я без сновидінь одразу-ж полетів у чорну бездонну криницю...
“Не спи... Не спи... НЕ СПИ!!!”, - голос з ніде сильно штовхнув мене з середини. Я підштовхнувся та сів. “Не спи...”, - тихим шепотом замерло десь далеко-далеко у голові. В кімнаті, підсвіченої червоним вугіллям, я був сам. Ані знайомої, ані їі приятеля не було. Ну звісно, моя компанія ним зараз ніяк не вгодна... А де наші речи? Спати більше зовсім не хотілось. Хм... Дивно, стільки медовухи було випито, ледь до ліжка доліз, а зараз свіженький, що твоя рибічка!
Я зліз з полатів та вийшов в коридор. Чогось одразу пригадались ті довги вузьки вікна та блимання світла в них. Видіння було дуже сильне. Щось цікаве було в ньому, я лише не розумів, чого. “Нікого там немає... Души з людей виймає...”, - прошепотіло невидиме відлуння в стінах. “Піди, подивись... Свою душу теж побачиш...”. Я затрусив головою. Ні, здаєтся, я зарано радів. Медовухи в мені ще повно... Але видіння не щезло. Вікна весь час стояли перед очима. Піти, справді подивитись, чи що... Чи може вже взавтри? “Піди, лише подивись... Нікого там немає!”, - одразу зашурхотіло по кутках. Добре, я лише на хвильку. Туди й назад! Я зимно повів плечима та пішов коридором. Ось винтові металеві сходи з дерев’яними щаблями. Запах... Старих речей, старого дерева... З великих портретів по стінах мене супроводжували очи колишніх панів, яки володіли цим замком. У розшитих мундірах вони манірно дивилися на того, хто йшов зараз їх маєтком. Дивіться, дивіться... Ви всі вже давно мертві. Вашмості в камзолах з глибини століть холодно роздивлялись мене. Лише на коротюсеньку мить мені здалося, що вони дійсно мене бачать та повільно повертають голови за мною. “Ду-у-ши-и...” Що це??? Ні, здалося... Це художник так ним очи намалював... Ось, мають бути й ті двері. Що вона казала, бібліотека там, скляночки, порошочки..? Я обережно притиснув ручку дверів. Вони безшумно відхилилися, наче провалилися у кімнату, і я, дійсно, побачив в середині світло! Ага, так я тоді мав рацію, там хтось є! Я переступив поріг і увійшов. З глибини коридору за спиною загуло як з труби, і поки я обертався, начебто щось махнуло дверима плотно прибило ними за мною. Я посмикав ручку. Двери не ворухнулись. Сильно надавив – ані трохи. Ну що за...!!! Пішов подивитись! Не сиділося мені на полатях! Я повернувся, хотів ще щось додати, але одразу-ж забув що. Я був не сам. Напроти мене, у кріслі, хтось сидів.
“Я дуже вибачаюсь, я лише хотів подивитись, а двери...”, - почав я, чудово розуміючи, як глупацьки вигладає моє виправдання вночи у чужій кімнаті. Навіть, коли все це було самісенькою правдою.
Я замовчав. Той, хто сидів в кріслі зненацька втртив форму. “Души з людей виймає!”, знайомо та страшно шепотнув він. “Душі, душі!”, - забилось впійманою птицею, заплакало на різні голоси у кімнаті. Ось тоді я злякався.
“Це я, мабуть, вмер”, - пронеслося в мене у голові. “Точно, вмер! Таке нормальні люди не бачать. Я вщипнув себе за ногу. Не болить! А-а-а, к-курва, не треба було стільки пити! Шкода, якщо я провалився у річку десь під тим містком, або зараз валяюсь десь у полі перед замком, завдам лише людям клопоту... Хоча ні, я мав померти на тих полатях. Завтра мене будитимуть, а я... Господи, аби лише не заблювався наостаннє”.
Той, що сидів передо мною знову прийняв людську форму. “Ходи ближче!” Він клацнув кудись у темряву пальцями. Звідти вийшов сутулий дід. Що за наряд в нього... Суто маскарад... А чого це з ним? Дідова голова була дуже дивно вивернута, через що сильно витріщені очи дивились на мене начебто через силу. Дід підійшов, подивився на мене, та зненацька йому з рота випав великий чорний язик. Мене підкинуло. Він поставив свічку, та почав руками заштовхувати язика назад. Розбухлий язик довго не хотів вміщуватись в роті.
“А-а...”, - пролунало з крісла, - “познайомся, це старий Йозеф. Його повісили, відвдячивши так за його майстерну роботу. Гарний служка був, чесний, навіщо добру пропадати...”. Йозеф впорався з язиком, та відійшов. “Що поробиш, гарно померлих туто немає. В мені раніше був інший... Але недовго. Йому було стято голову за зраду, і він мав до скінчання Світу проживати це раз щораз. Вдень він прислужує мені, ввечері його хапають, ведуть у певність до в’язниці, він лящить від страху, відбиваєтся... Кричить “Мене помилувано, мене помилувано!” Його зв’язують, тягнуть у підвали, на нього, напівзбожеволівшого навалюются, кладуть йому голову на плаху... Кат підіймає здоровенну сокиру – і тільки - чоп! Потім беруть за волосся ще моргаючу голову і нагадують часи, коли він з власної доброї волі зраджував близьких на смерть та страждання. Вранці він збуджуєтся в камері, йому повідомлюють, що його пробачено, він радіє, плаче від щасття. Потім його приводять до мене... І головне, що він пам’ятає всі свої попередні страти, свій дикий страх та біль. І не здатний повірити, що все це повторюватимется кожного разу. Вічно... Ось він і тремтів у мене, завжди з рук все валилось. Так я його відіслав назад”.
Той, хто сидів в кріслі нарешті підвівся, і я зміг його роздивитись. Важкий, старого крою одяг, схожий на той, що я бачив на картинах. Тільки ще старіший. А обличчя... Як я не намагався, не міг утримати його в пам’яти. Начебто бракувало йому щось такого, без чого це не було лицем.
“Всі мають бути відомі своїх чинів. І бажань. Аби не виставити задешево те, що немає ціну, на алею страждань”. Я навіть не побачив, як ми опинились на тій самій алеї, де вдень бачив скульптури. Але цього разу замість них були живі люди. Чи мабуть не живі..?
“Ось дивись, цей обманював довіру людську, забирав кровно нажите, залюбки ввергав людей у скруту та скорботу, а зараз вічно по-вовчи голодний, просить у своєї матері шматик хліба, який та тримає для нього в подолі. Вона ласково кличе його, він радісно підбигає, простягує руку... Матір у останню мить скидує хліб на землю, топче його у болоті, та щосили відштовхує свою дитину. Потім знову підбирає хліб і все починаєтся зпочатку...

Ось ця любила влаштувати ближньому з життя персональне пекло, а зараз смакує подвійне життя. Вдень своє власне, заради диявольського задоволення, вночі – своїх колишніх жертв, заради божого покарання. І не може вона зупинитись, і чим більше страждає вона вночі, тим більше вона помстить сама собі удень...

Ось ця псувала людськи життя через надмірне почуття власної цінности, а зараз безутішно благає благовоління у кожного, хто його не гідний...

Ось цей вирішив, що благословен був сяйвом мудрости, що було дано йому навчати людей через душевний біль, який він завдавав ним навмисно, щедро та безоглядно, приговарюючи, що робить найвище благо для ничемних істот, бо немає для них іншого шляху для витворення себе. Не розумів лише, розумче, кому справді дано благо навчати, та як. А так, йде зараз свій безжалісний шлях, розтерзує себе до м’яся у питаннях, яки дістає від тих, кого не знає, на яки не існує відповідей...”

Алея була довга. Передо мною у муках звивались душі померлих хитраків, брехунів, розумників, пройдисвітів... Я йшов за старим паном та понуро чекав на те, що в решті решт буде вготоване мені. За пияцтво. Або за страсть до жінок. Або за те й за те одразу. Ну, може ще за те, що з’їсти можу надмірно... На думку приходили найбільш нерадісні варіанти. Ось вже кінець алеї. Мій провідник обернувся, підняв руку, немов збирався вказати на мене. “Бум-м-м!”, - долетіло щось наче крізь вату. Той якось суєтне засовався, забормотів розгублено: “Як же, як же... Хіба вже час..?” “Бум-м-м!”, - загуло знову. “Адже, ми ще зустрінемось!”, - сказав він, та махнув навколо себе рукою. Налетів різкий вітер, кинув в очи піску... “Бум-м-м!”, - вдарило потретє. В очах заколовертило, щось засвистіло, і... Я почуяв, що просто куревськи змерз. Помалу поверталась свідомість. Це що було..? Сон! Я із стогном розплющив очи. Сів. У вікно глядів сизий ранок. Вогонь в камину давно згас. Мої вчорашні компаньони замотались з головою в кожушину, міцно притиснувшись одне до одного. Голова боліла так, начебто була розколота на дрібні кавалки. Медовуха...

Після обіду повертались додому. Впіймали на трасі стареньку “Шкоду”. У якусь мить з вікна машини відкрився чудовий вид на замок. “Я згадала, з чого почалися всі ці щорічні святкування. Мені колись розповідали про це в дитинстві, та я просто забула. Як я вже казала, є легенда. Колишній пан був чи то знахар, чи то чаклун. Вмів лікувати різні хвороби. Ніколи нічого з паціентів не брав. Була в того пана також галерея чудових, але дивних скульптур. Ну, ти бачив вже. Всі спочатку раділи, пан – лікар. Але потім хтось звернув увагу, що тих скульптур стає все більше. Як хтось вмре, так додаєтся нова скульптура. І одного разу в них впізнали тих померлих. А головне, що ті кам’яні зображення були таки, якими них насправді знали у житті. Він примусив страждати них у камені”. Дядько, який нас віз, трохи повернувся у наш бік та додав: “Тоді обивателі зібрались, озброїлись та штурмом взяли замок. Пану-лікарю було розтрощено голову, його скульптора повішено, кам’яні скульптури розбито... Зберіглася лише мала частина, яки пан встиг сховати в лісі. Після війни них знайшли та відновили. З тих пір в день штурму замку стали проводитись ці свята. А аби дух чаклуна не приходив з того світу, не бродив зайво по замку, та не чіплявся до людей, наступного рана дають три постріли з гармати, та відганяють його знову у світ тінів”. Я згадав власника замку без обличчя, потім старого Йозефа... Уявив свою скульптуру у алеї... Потім нагадав три рятівні гарматних удари. Ні-і... Чорта з два, в ці края з власної волі я більше не ногой. Хоча, старий пан і обіцяв продовжити мою едукацію, я буду старатись віддалити цю зустріч щонайдалі.

Tags: зустрінемось!&rdquo  напівзбожеволівшого  помилувано!&rdquo  подивимось&rdquo  Класику)smiling