Вона приходить вночі, коли без снів, о самоті дивися у темряву, яку вона враз розцвічує кольорами спогадів. І ніч стає живою, і вітер-примара приносить давно відлуналі звуки, давно розталі запахи...
Вона з’являєтся сірим та розбитим грунтовим шляхом, що веде через соняшники у ватяні хмари за обрієм. Вона обертаєтся височенними гостроверхими тополями, що порізали навпів безкрайне море ланів. Вона зтікає з губ приторним соком чорної та білої шовковиці, яку ти їсиш з дерева немитою. Вона пахне ягодами червоної та білої малини, яку ти назбирав у жменю. У літню спеку їі шепіт добре чути середь поля у рівному, тихому тріскоті житнього колосся. Вона обертаєтся велетенською грозовою хмарою та періщить по тобі, схованому середь верб у посадці, тугим струмінням липневого дощу.
Вона посміхаєтся та дзвонить з трави блакитними дзвониками сокирок, а з міських клумб вона розливає гіркуватий запах чорнобрівців та календули. Майже з кожного двору вона моргає тобі пелехатими рожевими квітками матіоли, чиї довги вудки сторчать з густого, притрусеного пилюкою килиму калачиків та споришу. Духм’яними смугастими яблуками вона розкотилась по дорозі від тину поза хатою, і ти поки не усвідомлюєш, що це покотилась твоя доля...
Глечиком, наповненим до краю свіжім молоком, вона стоїть біля теплої порізаної хлібини у літній кухні. Росою вона іскрится та холодить ноги вранці на косовиці. Вона обертаєтся молодим батьком, який косить густий берег та юною мамою, яка приносить йому холодну воду з криниці. Вона лежить на ряднині оберемками пшениці, яку гучно молотять цепами. Вкрита у деці старим рушничком, вона здимаєтся горою страшенно смачних пиріжків з яблуками, що напекла бабця. На верхівці груші вона гуде ввечері здоровими жуками-оленями, а у нічному полі, підсвіченому через все небо чумацьким шляхом, вона голосно дзвенить хором коників. Вона приймає тебе в свої теплі обійми, коли ти качаєся в густій траві в старому яру. У пахнучої глиною та вечерею хаті, вона тихо розповідає тобі про твоє нескінченне чудове життя:

“Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська бьє...
Говорить Київ. На хвилі радіостанції “Промінь” слухайте радіопостанову”...

Вона біліє рушниками, розвішаними по кутках, та зручно розлягаєтся вишитими півниками та калиною подушками. Вона глядить на тебе з вицвітшої картини, де парубок у вишиваної сорочці обережно переводить через поточок так само молоду дівчину в черевиках. Вона дивится на тебе у твої парубоцьки роки чиїмось чарівними очима, від яких ти не взмозі відірвати погляд, та від яких солодко-боляче ниє у грудях.
Вона залишаєтся з тобою незмінною та молодою на ціле життя, навіть коли насправді вона вже давно не така. Навіть, коли їі такої вже давно нема. Але ти раптом безпохибно впізнаєш їі там, де вона ніколи не може бути. У чужому краю вона зненацька зупинить тебе полем, яке так само, як колись давно-давно, зливаєтся з небом, срібним кружалом ставку, який підпирає стара гребля, цікавими квітками соняшників, яки звішуются через паркан чужого двору... І добре знайомий, тихий милий голос знову гукне тебе здалека. Заболить тоді серце, зупинися ти у дорозі, стоятимеш та дивитимеся крізь сльозину в оку на Неї. А потім, застогнавши тихо, сядеш у пилюку, та покаєся у котре: “Пробач, Ненько...”