В літопису мого життя невпросний час намалював ще один нолик, і захована десь у глибині підсвідомість, знепокоєно завозилась, засовалась, та почала підкидувати мені якісь дивні думки про прожите минуле. Осягти, так би мовити, розміри шкоди, завданої цьому світові одразу після набуття розуму. Коли, ще звісно, якійсь набувся. Та середь уламків незавдалих життєвих проєктів витягти щось корисне, щось путяще, котрим мабуть і не дуже здивуєш світ, але яке вижило. Котре, може, ще знадобится, чи недайбо, колись покладется на шальку Терез Справедливісті, де проти ним, на іншої, висітиме щіра шкода... Ох, йо-о... Щось гарний настрій одразу десь пішов...

Вечірнє шосе вилося-завивалося у дальню далечінь, мотор гудів собі, а перед очима листалася, ставша вже товстенькою, книжочка, складена з прожитих та прошитих суворими нитками аркушів-днів. Ну-мо, скільки там всього накопичилось? Фу ти, скільки пилюки... Та-ак, чим то починаєтся?
Малим я часто мучився спробою уявити, чи то “згадати”, що я відчував тоді, коли мене ще не було, а ще тоді, коли я розвивався у матинчиному череві, а потім, коли я лише-но народився. Даремно. Не пам’ятав я геть нічого, крім чорної темряви, яка тяглася сном може вічність, а може й секунду... В яку, як пізніше з’ясувалось, умістилися Народження Всесвіту, формування Сонячної системи, розквіт ери одноклітинних, потім динозаврів, потім непорозуміле з’явлення Homo sapiens, Єгипет, Афіни, Священня Римська Імперия, Аттіла, Князь Володимір, Пан Цісар Йозеф, декілька світових війн, та взагалі ще багато чого. Але всього цього, як я не потів, “нагадати” не міг. Ось і глава “Existencia Prenatal” суцільно залита якимось чорнилом, яке за довгу добу виїло все, про що там йшлося. Шкода.
Зате далі – “Existencia Postnatal. Первинне Познання Світу”. Йо, то вже пам’ятаю краще. Здоровенний дощатий млин каруселі-одоробала у дворі, яку треба було порядно розкрутити, а потім весело лящати із усіма, тримаючись за приварені залізні боки... Приклеену до морозного заліза губу та наступне “море крови”... Широчезну, як на мене тоді, північну річку, до якої в жодному разі не можна було лізти, бо враз знесе течією... Я й сам те бачив, бо вкидав з параходика у воду наловлених на березі жуків-слоників, та дивився, якїх спритно несе вода... Літаки Ан-2, та Лі-2, що сідали на трав’яний аеродром. Ось я дочекався, аж сяде черговий Ан, підібрав якусь довгу палюгу, та пішов попід крутящий пропелер, намагаючись встромити його у віхор винтів. Цікаво було, що сі стане. Бачу дикі очи пілота, його роззавленого рота та кулака у вікно. Так і не наважився, кинув все, та втік... Дужих оводів, яким у зад встромлялась соломина, в очи плювалося, після чого вони з низьким гудінням вертикально злітали у небо. Сліпу курку, яку я дуже любив, та яка дзьобала в мене з рук пшоно, а коли їі зарізали, то довго давився сльозами, та відмовився від борщів... Дохлого білого горностая, якого я знайшов у лісі, та приніс за пазухою додому... П’ять копійок на сеанс “Синовья большой Медведіци” або “Апачі”. Зліплені у грудку кругляшки вологих карамельок з “пояском” та повидлом всередині, яки чомусь звались “Онега”...
Дитячий садок, де вдень треба було спати, а я не любив, і товариша, з яким ми налили дівчинці (вона нам страх як обом подобалася) у гаманець передничку киселя, який перед тим навмисно гучно сьорбали всім на потіху. Обидва потім замурзалися у пластилині, а коли нас поставили у кут, ми реготіли там до корчів, придумуючи прізвища для виховательки, яки нам здавалися веселими... Ох і навішали нам потім батьки... Велосипед з твердими шинами, на якому я в селі гнався без ланцюгу з гори, та влетів у кизяки... Предмет чорної заздрісті у дворі – триколка-біговий кінь з повозкою, на педалях. Ти сидиш у візочку, жмеш на педалі, воно їде, а кінь попереду ще перебира ногами... Мінявся у пацанів на педальну машину, яка мені подобалася краще...
Музей. Ось воно. Краєзнавчий музей, де працювала мамця. Саме він радікально визначив мої подальші інтереси та неймовірно сильно вплинув на інтелектуальний розвиток. Серьозно. Середь опудал ведмедів, кабанів, росомах та рогатих оленів, у довгих рядях попід склом, зберігалось дещо загадкове. Там я вперше побачив експозицію якіхось шалених комах, підсвічену сліпеньким жовтим світлом музейних ламп. Їх чисельність, різнобарвність та різноманітність так вразила та приголомшила мене, що я часами міг сидіти біля них, роздивлюючись небачених істот та пробуючи розібрати написи на етікетках. Читати мене навчили вже у 5 років, але латинь, якою користувалась наука, була мені невідома, і неможливість прочитати назву невідомого створіння лише сильніше розпалювала зацікавленність. Надивившись, я потім міг нерухомо сидіти десь у кропиві, полюючи на прудких “адміралів” або ярке “павоче око”, бродити по полянах, шукаючи у траві жуків, або лазити у ставок за великою дзигою-“коромислом”. В хаті завелися гусениці, коники, ще якісь невідомі потвори, яки спливали з кишень моїх штанців у пральній машині. Батьки все швидко збагнули та не заважали... Пізніше до гусениць та жуків додалися склянки з реактивами, принесеними з хімічної лабораториї. Мене почав цікавити хімічний склад мамчиних кремів, помад, пудр та лосьонів. У хаті з’явились нові запахи. Не завжди приємні... Не витримавши, мати одного дня згорнула всю мою лабораторию в унітаз, звідки одразу грізно засичало та полізла синя піна. Більше вона моїх склянок ніколи не зачіпала... Після вибуху у смітниковому контейнері брізантної речовини, яку я виробив власноруч, отримав прізвище “Алхімік”, нечуваний респект у пацанви та довгий зацікавленний погляд однієї брюнетки, на яку я вже давно задивлявся...

“Освіта”... З нею, здаєтся, все більш-менш ясно... Колишнє дитяче захоплення природничими науками вилилося у відповідну професію, яка із часом все більш модернизувалась, аж поки не виявилося, що нічого іншого, крім свого спеціфічного хоббі, не вмію... Ні, подивимося на це інакше. За роки професійної діяльности нагатилося чимало матеріалу, який гарно послужить комусь ще, кого очарують сакральні формули Матери Природи. Йо. Так гарніше. І що цікаве, правда. А то, не вмію, не вмію...
Вручення диплому “Доктор Філософії” у Бетлемській Каплі... З усіх – лише 2 чужинці – я, та якійсь німець-фізик. Дізнаюсь, що для німця гратиме гимн Німеччини, а для мене... Одразу спалахнув – “Не втямив?! Так німець, виходе, людина, а я вам що, Ванька з мильного заводу?” Панство в академічних мантіях дуже засоромилося і у годину “Ч”, коли я підіймався сходами за привітанням до ректора, з динамиків гримало “Ще не вмерла в Україні ні Слава, ні Воля...”. Хоча на ту добу, Україні до мене не було жодного діла. Як, власне, й зараз...
А що це туто таке, дрібним текстом?.. Ага, “Дісклаймер”... Ось: “Гроші, витрачені батьками та суспільством на освіту, було конвертовано у подальшій розвиток науки. Казенні кошти, що були змарновани гульнею та вимушеним безробіттям, в порівнянні з цілковим корисним економічним ефектом, вважати неістотними, та не вимагати повернення...”. Я-ж казав, що тут все більш-менш...

Що там далі в тих скріжалях?.. Сторінки зліпились... “Побіті всЬх ворогоу княжіх”... “Відігнати турка, ляха та москаля”... “За вЬру, царя і отЬчество”... Шозах..? Ага, це застаріла редакція... Ажось сучасна: “Пробачити ворога, хай йому в горлі кістка стане” - done… “Служба в Вооруженних Сілах – священний долг каждого” – done… Кажуть, що кожен, хто пав, захищаючи свою землю, потрапляє прямо в рай. Незважаючи на попередні гріхи. Брешуть, мабуть. Але перевіряти не хотілось ані тоді, ані зараз нецікаво... Гортаємо далі: “Посадити дерево” - done. Садок, який я колись посадив, рік щорік гарно родить вишнею, сливами, абрикосами... “Побудувати хату”... Мл..., з ціми цінами хіба що собачу буду без утепління поставиш, а не хату... Далі: “Виростити си...” Стоп! З аркушів старих днів на мене вивалився непрохідний завал, як після урагану в лісі, а лівий бік негайно опалила серцева печія. Паскудно. Інфаркт, мабуть, був, а я й не відаю... Колишні проєкти “Happy Family” не лише не підлягають реконструкції, та ще й згадка про них безпосередньо “завдає серьозної шкоди здоров’ю та небезпечно впливає на здатність управління машинами та механізмами”. Параходами, там різними, паравозами... Ах ти, як пече... Ще один такий раз – і все. Та ну його... Собі дорожче. Незважаючи на. Як посіяти, зростити та виплекати, так то ти сам. Без групи підтримки. “Настоящій мущщіна должен содєржать женщіну”... А де-ж поділася друга частина: “... яка його кохає та підтримує”? F-f-fuck! Розквіт соціальної патологиї. Такщо, мораль: “Єслі хочешь бить счастлівим – єшь одін і в тємнотє!” Done.

В моторі легкої Тойоти, прямо посереді швідкісного шосе щось зловісно загарчало, закалаталось, рипнуло, після чого стрілочка спідометру різво хильнулась з 75 міль за годину до 50, 40, 30... Я ледве встиг перешикуватись у крайню праву смугу та викотився на безпечне узбіччя. Все, приїхали...

Проблема була більш ніж серьозна. Через невідому технічну заваду мотор зхарчив всю олію, після чого його заклинило всмерть. Торба. Спеціальної рятівної страховки, як я розумів, дивлячись на власника, що сидів біля мене, не було...
Я відійшов від померлого авто, біля якого змарніло товкся колега, та тихо, але від серця видав у світ “курву” всіми мовами, що знаю... От пощастило так пощастило! Влетіли у халепу попід ніч, посереді селюцької рівьєри, дуже далеко від дому. Класична задниця у параметрах “3D”. Така собі тройрозмірна срака. З усіх боків облегла, навіть помацати можна...

Хвилин із двадцять колега відчайдуше тиснув на кнопки мобільного телефону, зв’язуючись із усіма знайомими, волаючи о допомогу. Даремно. Жоден з компанії містеров, та міс, яких завжди бува повно на веселих вечірках, не виказав ентузіазму побути добрим самаритянином. Повально всіх постигли різноманітні невідкладні, просто негайні справи...

Темне шосе щезало десь за поворотом у ночі. Бліц-порада, і ми вирішуємо йти на розвідку до найближчої бензинки. На наше щасття, згідно указателів, вона мала бути десь не дуже далеко. Якась нещасна миля. Може, півтори. Он, повз ту косодеревину, де в темряві шарудять гостролисті пальми. Де вештають вічно голодні койоти та блещить з ночи очима пума...

На заправці працювали чорні тітки. Питаю, чи є в містечку автостанція. Автостанція? Yeah, honey!.. Але зараз вона зачинена, та ми вам не радимо лізти туди поночі... Краще вже взавтри. Готелі? Ось, через то шосе (слава тобі, Господи!)... Вам, напевне, буде краще викликати таксі... Це буде коштувати лише якіхось 15 доларів...
П’ятнадцять доларів? Аж цілих п’ятнадцять доларів? З потайної кишені сорочки негайно вилізла ріднесенька жаба, міцно стиснула мені груди та почала душити. Я гордо відмовився від таксі. Туто їхати три хвилини, та ще й 15 доларів за це... Ні, підемо самі...

Сьогодні, звісно, вже все, гаплик, треба десь кидати на ніч кістки, але взавтри буде необхідно продовжувати рятуватись. До готелю вирішуємо прикупити якоїсь їжі та “пального”... Щоб життя не здавалось так кисле...
Напроти великої будови “Холідей Інн” бачу малесеньку крамничку з світлячим надписом “Лікери”. Yes! Те, що доктор прописав. Прямуємо туди.

- How you do’!
- Hi...

За прилавком стоїть товстий дядько моїх років у витертому тенісному картузі та розтяженої футболці – універсальної одежі обох Америк... Ми побродили рядами, заставленими різноманітними пляшками...

- Даруйте... Ми ось, поламались серьозно, та, скоріше за все, нам буде треба евакуатор, забрати машину з дороги...

Дядько дивится на нас здивовано. І я раптом бачу, що він має фантастичні, зеленого кольору, очи. Ні в кого в житті я не бачив таких очей. Мені, навіть, здалося на мить, що вони не справжні, а замість них іскрятся камінчики блискучих смарагдів.

- Поламались?

Я моргнув очима, та перестав тріщитись на того чоловіка.

- Ага. Впень.

Дядько почухав потилицю.

- Во, лайно... Ситуація класу “3D”… Ніч, незнайома місцевість, всі, як на гріх, всі дуже зайняті, страховки у “Тріпл Ей” теж нема...

Я здивовано подивився на нього:

- Holly cow… Точно...
- Кажете, треба евакуатор...
- Нам би ще якійсь гараж знайти, де-б подивились та оцінили шкоду...
- А ви звідки будете?
- З України.
- Ого!.. А з яких міст?

Я здивовано дивлюся на нього та називаю міста, звідки ми походимо. Дядько виглядає дуже зацікавленим.

- Ти ди-но... Ото заїхали!.. Добре, спробуємо щось зробити. Звіть мене Джей Даб’ю... Просто Джей Даб’ю, бо інакше моє ім’я не вимовиш.

Я простягаю через прилавок свою руку, та потискую його: “Nice to meet you, man!” Ну де ще зустрінеся з доброю душею, як не посередь глухого куту, в лавці горілчаних виробів... Але далі на нас чекав сурприз. На питання про готель Джей Даб’ю посміхнувся, та подивився жалісно:

- Та готелі ще є... Хіба що ціна в них вам не сподобится.

Колись я подорожував цім краєм та зупинявся в готелику за симпатичних 25 доларів, тому не зрозумів, чім така ціна не буде гарна.

- Останній ураган розваляв майже всі готелі, залишилося лише 2... І коштуватиме це вам 150 доларів за ніч...

Він вгадав. Ця новина нам дійсно, не сподобилась. Геть. Але певно у цей час над нашими головами билися янголи добра та лиха, які по черзі отримували перемогу. Зараз знову була черга того доброго. Джей Даб’ю зітхнув, посміхнувся, блиснув зеленим оком, та промовив, дивлячись на наші обличчя:

- Та вже... What a heck… Зараз...

Він витяг із заднього гаманця джинсів товстого полинялого нотатника та почав натискати на кнопочки свого мобільника. Злий янгол опустив свого меча та роздратовано відлетів... Дядько дивився на нас свома дивними очима та добрацьки посміхався. Добрий янгол обтріпався, пара пір’ячок з його крил впала на наші плечи, і я відчув як на мене зійшла божа благодать. Пір’ячка були ніжного зеленого кольору. Такого зі мною ще не ставало. Отримати реальну складну допомогу вночі, буквально посередь степу широкого...

За деякий час ми вже сиділі в його фургончику. Джей Даб’ю потурбував когось із своїх приятелів, що власнили евакуатор, толково пояснив ситуацію, та домовився із ним допроводити нас додому за мінімальнішим тарифом. Я не міг цьому всьому повірити.

- Як це можливо, що ми отримали від вас допомогу... Саме зараз. Середь ночи... Це не хайвей No66, ге-ж ні?

Весела посмішка у відповідь.

- Після останнього урагану, коли люди навчились втрачати, вони навчились і допомагати. Коли-б раніше – то фігу. Душа без болісти втрат чорствіє швидко... Стріє та слизне як цвілий сухар. Коли минулого року зненацька прийшла велика вода, та вітер, ніхто не чекав що з його господарства стане руїна. Вдарило по всім. Часу не залишилось на ніщо, чоловіки вхопили жінок, дітей, зброю та хто чим сунули десь де сухіше. Якось налагодили табір, харчування, побут, охорону. Знадобилось лише 2 постріли, після чого ніхто з чужих вже не наважився влізти у кинуте господарство. Чергували із зброєю на бензинках, щоби люди не робили лиха. Почали допомагати спочатку сусідам, потім сусідам сусідів... Потім геть чужім... Помалу гуртом більш-менш і виборсалися. Зараз, вже навчені, мають “тривожну валізу” вдома та хованки у лісі з води, палива, патронів, інструментів, сухпаїв...

Він помовчав, а потім додав:

- Загалом, за ціле життя я зустрічав чимало незнайомих людей, яки допомогали мені... Просто так, від щірого серця... По-християнськи. Не жадаючи, ані не чекаючи від мене плати. Просто, проходячи мимо. Тож, було-б просто неправильно, якби я не робив так само. Неправильно та й годі. Коли у скрутну годину від щірого серця допомагли тобі, мусиш так само допомогти комусь іншому. Просто взяти, та зробити добру справу. Світ на тому стоїть. Природний баланс якійсь... Воно потім весь час знову повертаєтся до тебе. Розумієш?

Я розумів. І приголомшено, мовчки дивився у вікно на чорноту дерев. Те, про що я чув колись давно та далеко, обернулося у величезному кільці часу та раптово з’єднало ту далеку мить із сьогоденням. Те, що було добре відоме та звичне у якомусь не моєму житті, у поколіннях, що щезли, те, що забулося чи не задалося за моїх часів, прилетіло та дихнуло чарівним незнайомим вітром. А я гадав, що воно існує лише у Біблії. Господи, як же-ж я помилявся! Чи то подих, чи то вітерець легенько торкнувся із-заду моєї щоки. Я подивився у дзеркальце, що висіло передо мною в кабині. За моїми плечима, мало розвинувши крила, стояв та посміхався янгол. В нього були блискучі зелені очи. Поруч, на задньому сидінні, дрімав мій колега, також посміхаючись у сні, немов мала дитина...

На розлучення я попросив у Джей Даб’ю телефона. Мовляв, приїду, та зателефоную. Той блиснув на мене своїми неймовірними очима, кивнув та простягнув візитну картку. Коли надійшло чергове свято, я згадав про неї, розшукав у кишені куртки, та набрав довгий номер. Спочатку у слухавці нічого не було чути, а потім механічний голос автоматичної операторки повідомив, що такого номеру не існує. Я набрав ще раз, потім ще... Марно. Може, не та картка? Я знову пошарудів у кишені. Пальці намацали щось м’яке. На світ витяглось довге зелене пір’ячко. Хмикнувши, я згасив у коридорі лампочку, вийшов на денне світло на балкон, та умістив пір’я проти очей. Дивне яке. Різкий вітер, що вирвався з крон пальм напроти, висмикнув мою знахідку з пальців та закинув їі високо-високо у небо, де вона й пропала...