Частина перша

Cayo Hueso, або Острiв Кiсток - так назвали iспанцi цей острiв на початку 1500-х рокiв, коли на чолi з Хуан Понсе де Леоном вперше ступили на його землю. Анi до сього дню нiкому не вiдомо, котрим бiдолахам належали цi кiстки, якими було засiяно острiв, але через наступних 500 рокiв лише спотворена назва "Кi Уест" нагадуе ту пiвтисячелiтню загадку. Хоча, iсторики та етнографи кажуть, що вони могли належати свирепим людям племенi Калуса, яки колись давно населяли цi територii. Або комусь з iх заклятих друзiв... Iспанцi, як завжди прийшли сюди за золотом. Золота у Флоридi не виявилось, зате знайшлися чисельнi iндейцi, яким iспанцi не сподобалися... Зараз лише мiсцевi топонiми нагадують колишню присутнiсть Великоi Iспанii у цiх мiсцях.

Острiвки Кiс, яки розтяглися на 100 мiль вiд пiвостровy Флорида у Мексиканськoi Затоцi сьогоднi - одне з найбiльш вiдвiдуемих курортних мiсць в США. Починаючи останнiм (або першим, кому як довподоби), вже згаданим маленьким Кi Уест, вони закiнчуются великим Кi Ларго. Iх ланцюжок лежить лише трохи пiвнiчнiше тропику Рака, через що тутейший клiмат практично не вiдрiзняется вид клiмату сусiдньоi Куби. На островах Кiс бiльшy частину року спекотно, в комбiнации з вiсокою вологiстью повiтря. Щоправда, дощiв туто пада менше, анiж на континенту. Тому, ти, хто приiхав сюди з зими, опиняются середь яркого сонця, блакитного неба, кокосових пальм, у оточенни якоiсь карибськоi атмосфери, яку доповнюе латинська музика на всiх каналах радио в машинi.

Острiвки з'еднанi помiж собою довгими мостами, тому, коли подорожуеш на континент, часто iдеш просто через сине море. На островах вже давно немае жодних скелетiв, замiсць них багато вiдпочиваючих тiл в купальниках. Ничого, так, тiла... iнколи бувають... Пляжiв на островах небагато i вони якись не дуже... Власне, часто просто поганi. Вузька смуга пiску мiж морем та землею, яку дотого-ж часто заносить мулом, водоростями, медузами, та ще якоюсь капосттю.

Обабiч дороги втопають у яркоi тропiчнои зеленi хатки-готелики та крамнички. Там можна залишитись на декiлька днiв, хоча, крiм вiзиту на кораловий риф, екзотичного рибалення, та творчоi релаксацii пiд пальмами, на мiй смак, там бiльш нема чого робити. Хоча, любителям рослин буде цiкаво подивитись на здоровенни вiяла дерева мандрiвникiв, королiвську пальму, бiли та червони грони квiтiв бугенвiлеи, морський вiноград... Любителiв природи катер вiдвезе на маленький островочок, де можна побачити, як виглядали колись острови перед початком людськоi колонiзацii. Середь густих мангрових хащiв пробиваются на пiску паростки кокосових пальм... Репелент з собою мати обовязково! У маленьких солоних озерцях можна побачити рибку-гамбузiю, яка плюется водою у комах. На островах е ендемичний вид пальми - срiбна пальма, якоi в США бiльш нема нiде. Середь побережних заростiв у крихiтному парку на Баiя Хонда Кi та на Кi Маратон, завдяки неi, справдi почуваеш себе, наче на островах Карибського архiпелагу, де у пiдлiску можна побачити багатьох ii родичiв з листями-вiялами.

Накупивши сувенирiв, та оглянувши острови, можно iхати далi на континент. Найближче мiсто, де можна завiтати - Майами, або, як кажуть мiсцевi, Мiамi. Велике, рушне мiсто, з автомобильними мостами-розв'язками, готелями та рекреацiйно-розважальною iндустриею. Гроши легко витратятся, анiжби ви встигли побачити як. Одна нiч екскурсiй по розважальним установам мiста коштувала менi... Е-хе-хе... Коштувала, коротiше. Кубинська кухня у Маленькоi Гаванi е цiлком непоганою. Добре пропечене м'ясо, салати з авокадо, смаженi банани - plantanas, соуси з тропiчних фруктiв, гарно зварена кава, "Маргарита", латинська обслуга... Е також "русские" ресторанчики. Я пiшов раз з цiкавiсти. Думав, що вже щасливо забув цi спецiфичнi обличчя, але депак... Ось вони, рiднесеньки... Кушають туто...

У мiстi новачковi легко заблукати, навiть iз мапою. Подорожуючи найчастiше за все зупиняются у готелях пiвострову Майами-Бiч. Прямо на березi моря. Довжеленна смуга непоганих пляжiв тягнется уздовж цiлого схiдного узбережжя Флориди аж до Палм Бiч. Кокосовi пальми на березi, чистий жовтий пiсочок, пелiкани та чайки... Можна навiть рибалити прямо вiд берегу. Вода лише якась каламутна. Та цiни за кiмнату у сезон, мов собаки кусючи...

У Майами взимку вже вiдчутно прохолоднiше, нiж на островах Кiс. Ввечерi краще вдягати якись светр. Хоча я iз задоволенням купався в океанi у груднi, коли нiхто з мiсцевих туди не лiзе. Лiто довге, вологе та гаряче. Просто non-stop гаряче. На з знайoмство iз мiстом та купання у морi можна витратити два-три днi, писля чого починае вiдверто нудити. Аби цього не сталося, сунемо на захiд у величезний нацiональний парк Еверглейдс, який займае всю пiвденну частину територii Флориди. Колишню землю войовничих Семiнолив, яких вже майже не зосталося. Край Оцеоли - людини-легенди. Семiноли були переселени сюди з Алабами на початку 18 столiття i виявилися для бiлих поселенцiв справжньою колькою у сiдницi. Двi кровопролитнi вiйни, 1817-1818 та 1835 рокiв були справжнею нiчною мурою для колонiальноi адмiнiстрацii. Вояки не могли, та й дуже боялись переслiдувати iндейцив у болотяних джунглях Еверглейдс, яки в ти часи густо вкривали його терени.

Вода з озера Окiчобi на пiвночi парку тече по рiчках та каналах на пiвдень, де розливаючись, перетворюе на бажину величезну територiю. Дорогою, яка звется Тамiамi Трейл можна неспiшно перетнути парк, роздивляючись з вiкна екзотичнi краевиди. А вони дiйсно вартi уваги. Парк Еверглейдс е продовженням Карибськоi флори на континент. З суто континентальними видами в ньому сусiдять види з тропiчнои Америки. На пiвдни парку, посередь безкрайньоi трав'яноi ровини, вони утворюють невелички вiдокремленi купки лiсочкiв - так звани "гамаки". Залiзне дерево, отруйне дерево, гамбо-лiмбо, махоганi, лимон, дика кава, еверглрйдська пальма, бразильский перець... По стовбурах, нагору до свiтла дерутся лiани фiкусiв-душителiв, з гiлок дерев сторчать дивнi рослини-епiфiти, яки нагадують чiiсь дикi зачiски, або кущi алое, що з горщику перебрались на дерево. Це - бромелiйовi, яких у парку iз десяток видiв. У сплетенi гiлок нишпорять ярко-зеленi гекони, iнколи можна побачити тропiчних птахiв парокитiв, схожих на папуг. Затиненими стежками нечутно, легко порхають чорно-жовтi смугастi метелики-геликонiди. Десь у чащах ховаются невеликi флоридськи пантери. Квiти, звисаючи з дерев, притягують увагу людей i чисельних колiбрi. I комари, вiд яких спасу нема...

Крайний пiвдень парку, де вiн виходить у море - царина мангрiв. Човном годинами можна мандрувати середь тисячи островкiв дивних рослин на коренях-ходулях, яки ростуть у солонiй водi. У цих мiсцях живе рiдка тварюка - крокодил. На плутати з алiгатором, якого можна побачити по цiлому пiвдню США! Вiн вiдрiзняется вiд алiгатора кiлькiстью зубiв, здiбнiстью переносити солону воду, та бiльш агресивною повагою. Пiвдень Еверглейдс - найпiвнiчнiший ареал крокодила, який е поширеним у тропiчноi Америцi. Бiльш небезпечний хижак - людина, обрав цi края мiсцем перехову наркотикiв на континент. Тому у мангрових джунглях iнколи влаштовуются рейди проти наркотрафiкантес...

Як я вже казав, Еверглейдс - краiна бажин. Озерки води, в яких вiдбивается небо, де плавають товстi риби, черепахи, стоять довгоноги чаплi, чигають якись курiпки, шаленого ярко-синього кольору... Безкрайне море трав з шапками пальм Сабаль на обрii, з якого виглядують прекраснi снiгово-бiлi зiрки лилей, нiжно-жовти квiточки ванiли, свiчки стрiлолисту, вогнянi грамофони "Морнинг Глорi".. Якщо хтось схоче пройтися тим травяним морем, то мае порозмислити, а чи оте йому насправдi треба. Бо одразу-ж ноги будуть облiпленi вогняними мурашами, вкуси яких не лише добряче печуть, але й довго сверблять, та ще й залишаются кровяними болячками на добрi 3 тижнi. Дехто занадто алергiчний може навiть потрапити до лiкарнi. Якщо ви вважаете, що з мурашами дасте раду, треба лише дивитися, куди ступати, бо натрапити на змiю, яких у цiх краях чимало, дуже просто. Або алiгатора, який зранку може бути не в гуморi. Або, взагалi, провалитись зненацька по пояс у воду, де хто зна, чи е дно... Колись у Еверглейдс влучив пасажирський лiтак, так поки його шукали, болото встигло затягнути уламки майже цiлком.

Пiвнiч парку е iншим. На пiвночi панують болотянi кипариси. Напевно, нiде у свiтi нема так казково-абсурдного i так красивого лiсу з кипарисiв, увiшаних епiфiтами... Подивитись цей лiс можна не лише з дороги, але й у мiстечку Факахатчи, до якого веде поганенька грунтова дорога. Там можна знайти справжнi ботанiчнi дива. Може вже нiде у свiтi не побачиш лiс з дикоростучоi королiвськои пальми, чиi точени стовбури стоять у водi середь кипарисового лiсу, увiшаного бромелийовими, а у його присмерку, на деревах ростуть казковоi, просто неземноi краси орхiдеи. Щоправда, за орхiдеями треба лiзти з рейнджером по вологоi спецi далеко у болото, по пояс у водi, вiдбиваючись вiд хмар зшаленiлих комарiв, яких не бере жоден репелент. Пишучи цi рядки, жваво нагадую iх вкуси - i шкирою пробiга хвиля болючоi судороги... Колись тендiтних бiлих орхiдей в цих краях було так багато, що вiд iх запаху у сезон цвитiння запросто могла закрутитись голова. Орхiдеi у 20-30-тi роки вивозилися до квiткових лавок та приватних збiрок сотнями ящикiв, аж поки одного дню вони майже щезли. Аж тодi влада пiдхопилася i почала робити якись кроки по зберiганню та охоронi унiкальноi природноi спадщини. Подорожувати по Еверглейдс краще за все навеснi. Пiзнiше влiтку на пiвостровi встановлюется банний сезон. Восенi взагалi краще сидiти вдома, через сезон ураганiв. Грозовi дощi пiсля обiду майже щодня, перетворюють болото на море. Тодi парком найлiпше буде пересуватись аерочовном, який летить по озерах, заповнених лiлеями... А вже коли в парку потрапляеш у грозу... День раптово згасае i небо пада на землю. Куди iхати - просто не бачиш. Доводится помалу пересуватись вузьким шляхом у суцiльному водоспадi, ризикуючи потопитись из машиною. Блискавки з обох бокiв лупцюють гладину болота та верхи кипарисiв. I грима так, що вуха закладa. Одного разу, коли злива трохи вщухла, та мало розвиднiлося, я зупинився на краю дороги, почекати, аж з неi зiйде вода, та вилiз з машини назовнi. Раптом недалекo вiд мене у болото вцiлила довжеленна слiп'яче-бiла мотузка... У ротi одразу стало кисло... I через секунду так бабахнуло, аж здригнулася земля. Якись час я не мiг прийти до тями. Потiм вирiшив не чекати на ту воду, стрибнув у машину та натиснув на газ.

Нiч в парку Еверглейдс наповнена такими звуками, що важко описати. Я пробував пару разiв заночувати в парку, аби мати можливiсть iз лiхтариком пройтись нiчними стежками, подивитись, чи зустринется менi пантера. Але важка волога духота ночi i комарi не давали шансiв вiдпочити. Тому, пiсля невдалих мучительних спроб заснути у вологих субтропиках, я завжди, iз тихим гарчанням, вмикав у машинi мотор i вiдправлявся далi, уздовж захiдного берегу пiвострову, нa пiвнiч...

Частина друга

Подорожувати Флоридою з Пiвдню на Пiвнiч можна уздовж схiдного, захiдного узбережжя, або навпростець вiд Майамi до Талахасi, спецiальною швидкiсною дорогою iменi Рональда Рейгана, яка мае назву "тернпайк". Менi завжди подобалася подорож захiдним узбережжям, уздовж Мексиканськоi Затоки. Пiсля Еверглейдс я часто зупинявся у маленькому заповiднику поближ мiста Сарасота, де помiж заливних лугiв мляво тече мiлка рiчка Маякка (Myakka River). Його терiтория належить до частини пiвострову, званою "heartland" - серцевина. Bci подорожуючi цiм краем завжди звертають увагу на незвичайну рiч. Середина пiвострову вкрита сосновими борами з дуже пухнастоi, ярко-зеленоi сосни. З густого соснового килиму виглядають круглi "шапки" пальм Сабаль. Сосни i пальми. Де ще побачиш таке... Звертають, також, на себе увагу екзотичнi назви мiстечок. Частина з них - индейськи, частина - бозна чиi, але обидвi оригiнальнi. Менi особливо подобается назва мiст Кiссiмi (Kissimmee) та Зефiрiлли (Zephyrhills). На певних мiсцях, особливо поближ рiчок, сосни вiдступають, замiнюючись дубом, i тодi, з вiкна машини, вже бачиш не менш дивну пальмову дiброву. Iнодi пальми починають домiнувати над рештою дерев та утворюють власний лiс. Долина рiчки Маякки е як раз таким мiсцем, де можна пройтись 100-вiдсотково пальмовим лiсом.

Я завжди потрапляв до заповiднику рано вранцi, перед сходом сонця, коли у повiтрi ще висiли шмати густого липкого туману. Завжди були одни й тиж почуття: у наших широтах туман асоцiюется iз ранковою прохолодою, i тому, виходячи з машини, пiдсвiдомо очикуеш свiжiсть. Жодноi прохолоди! Замiсть неi опиняеся у мокроi розiгритоi духотi.

Нiчнi птахи ще не встигли поховатись, деннi ще не прокинулись повнiстью, так що у такому безчассi завжди зустричается те найцiкавiше. Сови, соколи, iбiси, випи, чаплi... Кого лише не зустрiнеш вранцi на луговинi. Пальми виступують з туману, з мокрого лисття капле додолу... Можна дiйти до рiчки, зробити пару непоганих знимкив на спам'я... Ой, що це таке?! У кущах хтось важко ворушився. Пiдкрадаюсь, обережно вiдгинаю гiлки... Броньоносець! Iз собаку завбiльшки! По вуха у свiжоi землi, долубается в неi, смачно чвака черваками. Снiдае... На пальцях пiдкрадаюсь iз фотокамерою на вiдстань витяженоi руки... Можна не боятись - вин мене не побачить. Справжне "Соколовe Око" - з вiдстанi пiвметри не розiзнае людину вiд дерева. Зате нюхае i чуе добре. Але й на те можна не зважати, бо зараз його нiс залiплен свiжою ароматною землею. Я безшумно зробив пару кадрiв, спробував пiдсунутись ближче, тa пiд ногою трiснула гiлка. Броньоносець зненацька пiдстрибнув, наче ужалений та витрiщив малесеньки очiчка: "Хто тутo?" Я не ворушився, але утриматись вiд смiху було важко. Тварина запрядала смiшнючими вушками-трубочками, втягнула повiтря, мене не знайшла, але все-ж розвернулася i потрусила у хащi, подалi вид очей, волоча за собою костяний хвiст...

По рiчцi ходить великий, на три десятки пасажирiв аерочовен. За якихось пару доларiв вас можуть вiдвезти показати гнiзда алiгаторiв, розповiсти щось з iх приватного життя, просто показати красивi мiсця, куди пiшки важко дiстатись. Так я дiзнався про сувору заборону годування алiгаторiв, бо невдовзi тi втрачають страх i можуть напасти на людину. Колись нiхто не мiг зрозумiти, чого перед вiдправкою аерочовна, молодi алiгатори збиралися купами лише по один бiк борту. Рiшення загадки було абсолютно несподiваним - маленьки дiти, iз своiми мамцями, кидали тваринам з одного борту шматочки "маршмалоу" (щось накшалт зефiру). Алiгаторам дуже подобалося. Цiрк був веселим, аждопоки одного дню древня потвора не напала на чиесь мале дiвчатко прямо на березi. Алiгатора було застрелено, а дiвчинку вiдвезено до шпиталю. В пiвденнiй Флоридi алiгатори з Еверглейдс iнколи заповзають до людського двору у басейн, та жеруть собак. Люблять вони iх чогось дуже...

З алiгаторами ми ще зустрiнемось, а зараз iдемо далi. На пiвнiч вiд Сарасоти, на березi одноiменнои бухти лежить велике мiсто Темпа. Iнтерстейт 75, навколо мiста, перетворюется на справжнiй ранвей для лiтакiв, i тому там вiльно летиш, мов на крилах, особливо вночi. Це мiсто е своерiдним кордоном, де екзотичний субтропiчний терен змiнюется бiльш звичайним. Пальмово-сосновi бори швидко стають просто сосновими, що вказуе на наближення до Пiвничноi Флориди. Вони тягнутcя довгою зеленою смугою вiд Оцали аж до Пенсаколи, i дали у Алабаму i Мiсiсипi. Клiмат пiвнiчноi та пiвнiчно-захiдноi частини пiвострову, яку ще звуть ручкою вiд пательнi (panhandle) взимку буде холоднiшим, нiж у рештi Флориди. Iз два тижнi узимку туто бувають заморозки, а раз на 10 рокiв, у особливо холодний рiк, впаде трохи снiгу. Ви можете дрижати рано вранцi вiд холоду, натягувати теплу куртку та перчатки у столицi Флорiди - Талахаси (Tallahassee), (0 градусiв вночi та вранцi - звичайна рiч). I в той самий час, у декiлька годинах пiвденнiше, в Орландо, ходитиме лише у сорочцi. Може це так завдяки ландшафту, бo ця частина Флориди помiтно пiднесена над рiвнем моря - самi горби, вкрити лiсом. Зате лiто туто як всюди на пiвостровi - спекотне, з дуже вологим повiтрям i частими грозами.

На пiвдень вiд Талахасi знаходится заповiдничок Уейкалла Спрiнгс (Waikulla Springs). З самого дна чистоi прозороi рiчки Уейкалла, з глибоченних дiрок-шпарин б'ють мiцнi джерела. Iнколи в рiчку з Затоки заходять товстi, як корови, тюленеподiбнi ламантiни, або манатi. Береги рiчки вкривають джунглi з болотяного кiпарису, увiшаного своерiдними бородами - iспанським мохом. Насправдi, жоден мох це не е (власне, це також своерiдна рослина-епiфiт з родини бромелiйових). У цiх мiсцях колись знимали один з перших фiльмiв про Тарзана. Його дерево (якась кривенька пальмочка у темнiй протоцi) вам iз задоволенням покажуть. Незважаючи на безлiч алiгаторiв, в рiчцi можна цiлком спокiйно купатись. Я це iз задоволенням робив, i, як бачте, живий та неушкоджений розповiдаю зараз цю iсторiю. У заповiдничку можна залишитись на будь якийй час - обладненi кемпiнги дуже зручнi. Рибалити там неможна, але можна орендувати каное i спостерiгати у протоках життя ризноманитного дикoгo птацтва. I фотографувати, фотографувати... Пiсля року роботи з людьми це буде дуже лiкуюче заняття, повiрте... Останне мiсто пiвнично-захiдноi Флориди, яке користуется особливою славою e Пенсакола. Мiсто паломництва студентiв на весняних канiкулах. Якщо ти опинився там у цей час - забудь про те, що ти кудись поспiшав. Вузьки вулицi забити транспортом, який повзе, мов шнек, всюди молодi хлопцi та дiвчата, всi гудуть, вiтають одне одного... Майже всi дiвчата ходять вулицями лише в купальниках. У без того напрудженоi ситуацii на дорозi це може спровокувати зайву небезпеку для водiiв. Точно кажу. Пенсакола розташована на березi бухти Пенсакoла, через яку веде довгий мiст. Один з попередних ураганiв, Iван Грiзний, зруйнував одну частину мосту, зупинивши рух через бухту на тривалий час. Одразу-ж бiля мiста бачиш купи бiлого рафiнаду, який блищить на сонцi. Це морський пiсок. Бiле сяйво снiжно-бiлого пiску у сонячний день рiже очi. Ним вкрити всi пляжи. Пальми, кришталево-прозора вода, бiли яхти, краби, риби... Провести там час самому, з компанiею, або влаштувати романтичну вiдпустку удвох - саме те. Особливо рекомендую плавання з маскою, багато чого можна побачити. Я, так, колись, вловив невеличкого ската. Запримiтив, де той залiг, вилiз на берег, пiдiйшов до якоiсь мамцi з дитиною, яка сумлiнно будувала замки з пiску та позичив в них цеберко. Чемна дитина дядьковi не вiдмовила. Обидва уважно спостерiгали, як я заганяв ската у те цеберко. Вловив таки. Дивлюся потiм на свiй вловок, i щось менi здается у тому скатовi не те. Спочатку не мiг збагнути, що саме, але придивився - i... Езусмарiя... Pибина моргае очима! Справа в тому, що скати вмiють натягувати на очi спецiальну шкiряну складку...

Дорогою з Флориди до Алабами бачиш лiсовi ставочки та озерка, у яких плавають кувшинки i лилеи. Красота! Так би iхав i iхав без кiнця, тиснучи на газ. I душа пiсню просить... О-го... а хто це сiв менi на хвiст та блима мiгалкою..? Добридень, офicер... Драйвер лайсенс? Ага... Швидко iхав? Дев'яносто мiль за годину? Та ви що, правда? Та нi, я не придурююсь, це в мене лице таке вiд народження... Сто вiсiмдесят доларiв штрафу? Йе-е...

Так от, не iдьте швидко там, де не дуже треба. Бо попереду ще довга дорога. Пiвдень е великий...

Частина третя

Ось і все. Останній раз мій жура-журавель покружляв у синяві південного неба, пролетів над так добре знайомими кипарисово-магнолійовими лісами, тросниковими полями, крикнув над чубатими пальмами над затокою, берегами Великої Ріки... Лишати край, в який встиг закохатися, завжди шкода. Їхати кудись на нове місце, завжди трохи нервозно. Ну та вже побачимо, як воно то піде, в горах теж бува непогано. Інколи...

Після сонячних, по-літньому теплих субтропиків, Оклахома, здалося, ледь-ледь продерла очі від зимнього спанку. І неймовірно скидалась на Цінтральну Україну ранньою весною. Лани, лани, лани, тополі та верби, лісочки у тоненькому зеленому серпанку, знову лани, калюжки-ставочки, річечки... Така собі Україна у Новому Світі. Ранковий туман затяг паствину з коровами аж до обрію. Корови, наче привіди, темною тушою-купою неспішно з’являются з туману, неспішно чухаются, неспішно пересувають ратицями, неспішно ремигають... Шляхом через цей штат-колгосп встигаю читати рекламу: “Продаємо найкращі трактори”... Бар “Шлях бізонів”... “Супер-молоко”... “Джізаз назавжди із тобою”... По радіо лунають або нескінечні хіти з “кантрі”, або так само нескінечні духовні проповеді. Зпочатку була забава, але пак швидко втомився. Пісні були всі на один зразок. Таке собі швиденьке на банджо: “...Йо-ой! Від мене пішла жінка, потім я втратив свій трак, і ти можеш забрати мій останній долар, але не смієш чіпати мої шкіряни черевики...”. Або: “Еге-ей..! Хоча я й не ношу моднячі шати, зате ладно впораюсь і з дітьми, і з кіньми, з траком і з коханим, бо я така собі моторна сіляночка...”. Після чергової істориї про коня, віскі, черевики та гітару, я теж розвеселився, та вирішив подарувати цьому краєві наше кантрі. Таке собі легеньке на цімбалах:

...На вечірки легінику
В нові гачі вбрався
Як побачив дівчиноньку
На дорозі вср...

Проповіді були довгими та нудними. На різній спосіб обговорювалась повсякденна присутність Джізаса поза твоїми плечима, важливість християнських стосунків між людьми та християнських норм у вихованні дітей, порядністі ведення бізнесу та бережливого відношення до землі, яка дана нам Господом нашім лише у дочасне користування...
У магазинчику біля дороги продають футболки. Йду ближче, чи може сподобится щось. Одразу бачу три з малюнком – на першої п’яний в дудку ковбой звісився з коня, що везе його додому, а перед ним, за повод’ям сидить його пес, який керує конякою. І надпис: “Відповідальний водій”. Купив шефові. На другої – гурт індєйців у бойовому вбранні, зі зброєю, на конях. Надпис: “Найперша антітерористична організація батьківщіни з 1500 року”. А ось третя... Всім, мабуть, відомі здоров’яцьки обличчя президентів США, викарбовані у десь скелях Гранд Каньону. “Батьки нації”. На третій футболці, на тлі тих далеких кам’яних облич стояли трийко старезних індейців, з грубими, виразнми обличчями. І підпис: “Найперші батьки цієї землі”...
Зате за Оклахома-сіті, або як туто кажуть, Ома-сіті, почалися індєйські землі. Резервації. У типовому індєйському магазинчику “Трейдінг пост”, стилізованому під островерхе тіпі, який власнили навахо, я негайно розжився замшевими чобітками-мокасинами ручної роботи, яки із задоволенням натягнув замість фабричних туфель. Зручні - страх як! Взагалі, купа саморобних люльок, шкіряних сумок, глечіків та горнечків, прикрас із каміння та срібла вразила. Я досі шкодую, що не купив тоді пречудові орлине пір’я, що має заплітатится у волосся... Хіба що довги коси не маю, заплетати нема чого.
Індєйці справжні. Темношкірі, чорноволосі, з виразно монголоїдними обличчями. Між собою розмовляють своєю мовою, з іншими – пречудовою англійською. Діти теж цікаві. Хлопчики – вузькооки, стржені під ноль та капловухи. Дівчатка – теж вузькооки, у простеньких платтячках. Дуже люблять цукерки. Вийшов з лавки, бачу – одне стоїть біля моєї машини, долубаєтся в носику та дивится на щось в середині. Підійшов – вона роздивляєтся коробочку із шоколадом, яку я колись придбав... Відкриваю кабіну, простягаю шоколад їі – не бере. Ага, я, мабуть, бліднолицій. Підійшла їі бабця, подивилась на мене, щось сказала дівчинці. Та одразу запосміхалась: “Thank you…”.
А пізніше, у апачів, після нетривалих роздумів я придбав собі “дрімкетчер”. Ага, таку симпатичну штуку, у вигляді плетеної круглої мережі з діркою посередині та пір’ям, що звисає додолу. Має висіти над тим місцем, де спиш. Всі сни, що приходять до тебе у ночі, через дірку потрапляють у мережу. Ті погані плутаются в неї, немов у павутинні, а ті гарні збираются у пір’ях, з яких потім приходять до тебе. Я довго дивився на різні красиві дрімкетчери, шукаючи лише свій. Якось знав, що впізнаю той, який пасує лише мені. І знайшов. Того-ж самого вечора, перший раз за довги місяці мучительного безсоння, наслідку стресу та кризи, я провалився у пречудовий спокійний кольоровий сон. “Двадцать пять лет, клянусь богом, профессор, ничего подобного. Последний раз в 1899-м году в Париже на Рю де ла Пэ...”.:)

Якось одразу, прямо на кордоні із Нью Мексико степ защітинився низькорослим пустельним кедром, що в нас звуть “туя”, загорбився, та став дуже нагадувати терен, який знати уздовж берегів Хаждибейського ліману на Одещині. Та чим далі на захід, тим суворіша та негостинніша ставала земля. Іноді рідка рослинність зовсім зникала, і очам являлася гола камениста гірська пустеля. Цього року дощів було замало, і велетенськи плешини виглядали теренами з Марсу. З ночі до опівдня температура ледь сягла +5. На окремих місцях пустельний кедр зовсім щезав, а замість нього до обрію сторчали колючи ковбаски стрибаючого кактусу. Негостинно тут якось.

Сильний вітер, який почався ще в Нью Мексико, став ще сильнішим в Аризоні, та мало не зносив легку машину з дороги. Просто ураган якийсь. Я скинув швидкість, яку туто офіційно дозволялось тримати до 75 міль за голину. Начебто став краще чіплятись за асфальт, бо вжемайже злітав...

У Арізоні шлях привів мене у місце, яке хотів колись побачити. Стежкою через неживі мальовані горби, що так і звуть “Painted Desert” я дістався на місце, яке майже з 300 мільонів років тому було спекотним, вологим тропічним лісом, з деревами-велетнями, середь яких вештали дінозаври. Якісь неймовірні катаклізми змахнули з обличчя землі ту подивугідну епоху, з якої сьогодні не залишилось ані слідочку. Майже не залишилось... На поверху кам’яної, випраженої шаленим сонцем пекельної пательні, сплять у повал вічним сном колишні дерева-велетні. Тисячоліття тому їх дерев’яні тіла поступово замістив камінь, і зараз вони, скаменілим лісом лежать у суворої пустелі, завіяні сухим вітром, осмажені гарячим сонцем. Одне з тих місць так і звется – “Крістал Форест”... Нда. Tempora і справді mutantur…

Ось і вечір. Вітер принишк, одразу істотно потеплішало, і довкілля засвірчало хором сверчків. Біля кордону з Каліфорнією я від’їхав наскільки то йшло у пустелю, зупинився в ночі, розігрів вечерю, а коли на небі з’явився срібний серп, витяг свій оберіг-дрімкетчер, кинув на землю підстилку, замотався на індєйський спосіб у вишиту теплу ковдру, насунув на чоло шляпу, привалився до каменя і міцно заснув під нічну музику пустелі...

Частина четверта

Велика руда кішка, що завивала поперед мене на камені, зненацька несамовито залящала, ощерила гострі ікли, стала як надмутий хутровий шар та блискавично вдарила мене лапою по обличчю. Я ледве встиг заплющити очи, але почув, як гострий когіть пробив мені віко та увійшов у око... Я крикнув, хапанувся долонями за очі та збудився. Пустельний вітер, який ще більш підсилився зранку, зірвав мого капелюха та накидав у обличчя гострого піску, якій потрапив у око. Він торопленно ганяв по широких просторах, низько настилав креозотові кущі та злою кішкою волав середь потрощених кам’яних зубів старих гір. Я потрусив головою, виліз з під теплої вовняної похідної ковдри, намацав пляшку з водою, вилив на очи та та поліз у наплічника за пальничкою. Через такий вітер про вогнище ані помислити було неможна, не те що його розпалювати. Колись я придбав собі легеньку спиртову “Трангію”, яка тепер вірою-правдою служила мені у походах. Газові пальнички, може й кращі, та з ними не пустять у літак, а вже як виглядає багажник машини після вибуху в ньому газового балончику, і згадувати не хочется. Вода у банячку швидко забулькала, і вже невдовзі я сьорбав чай із чабрецем...

“Там де ві-ітер буйний віє...
Де коли-ись була вода...
Лише ка-амінь бовваніє...
Сонце жа-аром обпіка...

Синє не-ебо – вся роди-ина...
Кущ креозо-отовий йому брат...”.

Я тепер розумію, звідки взявся вираз “що бачу, то й співаю”. В пустелі Мохаві, що почалася від кордону Арізони з Каліфорнією, безпорадне око весь час намагалося зачіпитись за будь яку відмінність від дзвеняще-одноманітного терену. Була весна, спекоти ще не було чути, лише сухий вітер переганяв порохняву пилюку та розтопирене перекотиполе з одного куту безкрайньої негостинної країни у другий. Вітер, всюди вітер... Вирішивши щось дістати з кофру багажнику, я ледь не побив машину, бо проклятенний вітер нагло змінив напрямок, вирвав з рук легке віко та щосили гупнув ним догори. Ах, щоб йому повилазило... та й мені разом!.. Гори навколо виглядають начебто навмисно кимось насипані. Чиїсь велетенськи самоскиди колись вигорнули купи щербатих бовванів та кам’яної тирси навколо. Із пару сотін мільонів років тому Матір-Природа, після втілення свого чергового “лендскейп-дизайну” мабуть, забула прийняти будівельне сміття. А може, все так і було замислено. Цікаво, а що так перетнути колись Мохаві з наплічником самотужки? Та ну його... Влітку перетворитись на шкварку туто буде можна вже на відлік “раз”. Я уявив свої ребра, як вони сторчатимуть туто середь камінців, та остаточно вирішив пошукати для майбутнього походу щось інше.

Вдалині щось біліє, начебто молоко розлито. Ніяк не збагну, що це може бути. Виявилось – сіль. Товста корка соли на місці давно щезнувшого озера... Якщо походити його берегами, то можна знайти “пустельну троянду” – великий кристал гіпсу у вигляді квітки...

На всіх радіохвилях – прогнози погоди для всіх, хто перетинає “високу пустелю”. Увімкнув свого GPS’а – альтиметр показує 900 метрів над рівнем моря. Їхати ще години зо дві. Маю сьогодні дістатись національного парку, де був із пару років тому. По пустельних долинах розкидані самотні поселення. Дивлюсь на будиночки, що ховаются у кущах посередь нічого, та пробую зрозуміти, що примушує людей селитись у ціх умовах. Так нічого раціонального й не надумав. А що, хіба в нас таких самих “екстремістів” немає? Теж колись поховалися у своїх хижах по Карпатах...

Ой, піду я межі гори
Там де жиють лемки,
Там немають чим світити
Та й сидять потемки...

Ой, піду я межі гори,
Там де жиють бойки
Там музика дрібно грає,
Скачуть полегойки...

Ой ти, бойку, ой ти, бойку,
Ой ти, вража сила
Твоя жона у суботу солонину їла
А ти, лемку, а ти, лемку,
А твоя ще гірша,
Твоя їла у п’ятницю,
А п’ятниця – більша!..

Ось і знайомий поворот. Перед будкой-в’їздом до національного парку плачу “в’їздне” молоденькому рейнджерові у випрасованої як до параду, зеленої уніформі та широкополому капелюсі. Він неймовірно чемно та старанно інформує мене про погоду, вільні місця для ночівлі, та бажає гарного дня. По серпантину дороги некваплячись забираюсь угору. Від перепадів висоти вуха знову починає закладати. Ось воно, заради чого я сюди так довго добирався. Кам’яні схили, що заросли деревом Ієшуа, або по-тутейшому “Джошуа трі”. Візитна картка пустелі Мохаві. Цілий ліс з предивних рослин, яки вразили колись набожних переселенців, чи то з Німеччини, чи то з Голандії так, що ті завважали них за св’ятий божий витвір...
Я по першому разі теж колись роззявив рота. Вже занадто нічого звичного у порівнянні з побаченим не спадало на думку. Насправді це дерева – один з видів юккі, що росте лише на висоті від 900-1200 метрів. Рослина продукує великі білі грони квітів, що використовувались в їжу поколіннями індейців, яки колись жили у ціх краях. По них залишилися чисельні антропологичні артефакти, яки і досі можна знайти – накінечники із стріл, глиняні черепки, дерев’яні вироби. У сухому повітрі древні речі чудово зберігаются. Останнє з індейських поселень у парку існувало біля оазису “29 Пальм” ще із 200 років тому, але ніхто не знає, де вони потім поділось...

Цього разу хочу потрапити до найвищої точки парку – хребту Кіс, що на висоті майже 1600 м. Там вже нічого не росте, саме каміння. В наплічник йде додаткова пляшка з водою, мокасини перевзуваю у гірськи боти, і по скалах та осипу помалу чимчикую вгору, вгору...

Погода на верховині щось швидко почала псуватись. Вже стоячи на хребті, бачу, як над сусідніми плешатими верхами якось негарно заклубилось, синцево засиніло, та з різаних каньонів рванувся різкий холодний вітер. О-о, здаєтся шляхом назад мене очікує бонус... Дощ із снігом, чи що то... Щонайскоріше починаю зіступ у долину. Гей, а ось рейнджер їде! Стрибаю до нього у кузов і ще перед негодою зачиняюсь у себе в машині...

В низинної пустелі набагато тепліше. Це вже не Мохаві, а північний кордон Сонори. Похилені, немов верби, стоять деревця мескіту та паловерде. Піднесло до неба сухі та колючи руки-вудки безлисте окотільо. Та й юкки зустрічаются вже інші. Я пам’ятав, як колись, із пару років тому, у цю пору року, живий квітучий килим вкривав цю землю. Цього року не було дощів – і самі гострі суккуленти сторчать з лисої землі.

Вже потемки шукаю мотель. Після ночівель у пустелі від мене, мабуть, вже тхне як від індейця... На узбіччі бачу велику вивеску: “Найкраща ціна – гарних $35 за ніч!”. Ага, зараз побачимо. Пиряю у боковий виїзд зі шляху, та невдовзі зупиняюсь перед тим самим мотелем. Зараз гратимется комедія. Дивлюся на паркінг – машин небагато, значить, місця є. Захожу у хол, вітаюся. На рецепції – хлопець-латиноамериканець. Роблю байдуже обличчя: “Мені кімнату на одну ніч, будь ласка...”. Той із серьозним видом присовує до себе монітор: “Та-а-ак, поподивимось... Ага, є! Як раз залишився ще один номер – “Queen”, за $59.00...”. Я здивовано дивлюся йому у вічі: “Це вкупі з королевою, чі що?”. Той кліпнув очима: “З якою королевою?..”. Я нахиляюсь над столиком: “Так “Queen” же-ж!..” Той не второпає. Я позіхаю: “Це я про цю твою ціну... Мені той Queen непотрібен”. Хлопець хитає головою: “А-а... Ну так в нас іншіх і немає...”. Я про себе: “А, маю тя!” Потім “дуже дивуюся” та голосно, на цілий хол питаю: “Та невже?! А де-ж поділись ті кімнати за гарних $35, що я бачив з дороги? Чи то лише брехня?” Упс! Бідний хлопака не чекав такого виверту. Брехні у бізнесі не мусить бути. Принаймні такої кондової. “Та маємо, маємо, але як раз перед вами приїхалі якісь хлопці, та всі ті кімнати позймали...”. Е-е, котику-братику, ні, вже не вислизнеш! “То я-ж і кажу, якщо кімнат вже немає, навіщо людей в оману вводити тою рекламою? Чого-ж ії не прибрати, коли місць вже немає?”. Втомлені люди у черзі за мною починають посміхатись. Обличчя хлопця стає геть нещасне. Обманювати безсовістною рекламою ажніяк неможна. Він хапаєтся за клавіатуру, бормоче: “А ну, ось зараз... може щось...”, потім присуває калькулятора, тицяє щось у кнопочки, та повертає до мене дісплей так, щоб з черги не було знати. Я дивлюся: $44. Ну, якщо взяти обіцяних 35, плюс 3,50 податку... То вийде невелика різниця. Я киваю хлопцеві: “Беру”. Той з видимим полегшенням починає виписувати мені квітанцію...