На розі Бродвей стріт та 25-й авеню, раз на тиждень я займав столик під картиною маслом з життя якіхось чарівниць-русалок та молодих хлопців, що не зная броду, полізли у воду. Бродвей у невеликому місті був одним з чисельних “дітей лейтенанта Шмідта”, а русалки руки невідомого, нятого з мексиканців, Сікейроса, нагадували хвостаті булки з очима, що плавали навколо мачоподібних молодиків. Це було непогане місце, де після пари-трійки “Маргарит” мені добре вдавалось полагодити скособочену віру в людство, накласти свіжі стежки на луснувшу самооцінку, запхати узад вату, зрадницьки вилізлу з гонорового орла власного іміджу, після чого можна було знову виходити середь люди. Як казав мій колишній учитель, світла голова, магістр Коніг: “Жівот є бой! Мусіте биті тврді мужі! Але ви, вилупкове, можетє єн шпаціроват, а піво хластаті!”
А головне!.. Головне, через що я сунув сюди майже через ціле місто, у будь яку погоду, була Істота, з кучерявим волоссям кольору стиглого каштану, та очима, при погляді у яки, в мене в середині одразу переставала діяти якась важлива життєва функція, після чого приходилось часто-часто надихати та кашляти, щоби не вмерти... Ах, божечки, як вона мені подобалась! Істота сервірувала гостям вечерю та приносила напої.
Зазвичай, компанію мені складав старий знайомий. Він представлявся всім як магістр філософії, хоча насправді, провчився колись на філософському факультеті у Люцерні лише пів-року, після чого, з дочкою декана зник десь у Південній Франції. Потім зненацька він випирнув вже один, повний нових планів, пішов до університету, здаєтся, десь у Німеччині, вивчати фізику, у якої знову через пів-року розчарувався... Потім була лінгвистика у Римі, потім істория у Афінах... Я познайомився з ним на студентській п’ятничній “парті”, у замку під Віднем, де він з гарячністью Мартіна Лютера проповідував курс “Секс за часів відродження” прегарненької дівчинці з Середньої Азії – насправді жахливу епігонську суміш культурологиї та порнографії... Я вже не пам’ятую його тезисів – вже сильно тоді упився із німцем напару, але коли середь ночі збудився від звуку веселого гупання “венціанської” постілі через стіну, то справедливо оцінив його неабиякий талант та спеціфічну освіту... Потім ми загубились, а минулого року я зустрів його у центрі міста, вже трохи посивілого, але так само, як колись, повного молодої енергиї, де він посідав почесне місце гуру середь різнобарвних хіппі, нонконформістів, соціалістів, диваків-поетів, бомжів, колишніх професорів-алкоголиків та іншого перекотиполя, якого повно тусуєтся там, де існує система велферу.
Він заказував свій улюблений “Джангл джус” – пекельний коктейль з джину, фруктів та екстрактів з невідомих тропічних спецій, потім поглядом старого єврея-ювеліра дивився на приємні округлості Істоти, після чого зітхав, та нагадував мені: “Mon vieux, цей янголик не для тебе. Камінчик пречудовий, але у твоїх руках не заблещить. Мезальянс!”. Я із жалем погоджувався. Пан магістр розливав чарочку та продовжував: “Я ні на що не натякаю, але... Подивись на свій modus vivendi. Шукати романтики там, де їі природа не поклала... Ти просто невиправний. Ну подивись - це кошеня з провінціального смітнику. Мурчатиме тобі на початку, особливо поки ти скачеш, мов той Сірко. Але тільки-но ти схочеш перепочити у теплії та уютній стайні!.. Тільки-но вирішиш, що досить змагань, та схочеш втікти на тихий вигін – тут вона запросто розчавить твоє серце та залишить тебе, смертельно пораненого, стікати кровию у пилюці. Самотнього та безсильного. Мезальянс! Не носи додому кицьок зі смітнику – вони завжди крастимуть та кусатимуть!”. Я слухав його, потягував свою “Маргариту”, та лише частіше, вже без загрозливих перешкод в организмі дивився у бік Істоти, а вона мені відповідала теплим поглядом своїх чудових очей. Я посміхався у відповідь. Знаю, знаю... Це гірке знання, але мені інколи до вподоби ця спеція. А гірчить, бо знання примножує скорботу...
Колись я привіз йому презента – папіроси, яки той швидко перетворив на елемент шику, наловчившись смалити цей екзотичний для Заходу продукт під акомпанемент дорогого алкоголю, вінтажного портсігару, та ноткою гарного парфуму. Ефект справді, був вартий екранізації. Зараз він абсолютно природньо і між тим ефектно видув сизу тютюнову хмарку, помахав, розганяючи їі: “Ах, який в неї голос... Не диво, що ти так заліпився до неї” Та голосніше: “Душа моя, принеси нам ще парочку...”. Душа принесла, і ми продовжили розмову. Через декілька чарок я вже був цілком та беззаперечно певен, що хай йому сказится, але ії божественні очи варті жорстокого мезальянсу та закривавленого серця, про що намірився сказати Істоті. Я зазирнув у тії магічні озера, зібрався з духом, але тут мене зрадницьки облишили сили, і голова важко схилилась додолу. Останнє, що пам’ятаю, був голос мого приятеля: “Та що ви наробили місс! Навіщо його було так наливати... Хіба-ж можна так з людиною... Він тільки-но зібрався собі ребра посковородити вітряним млином... А тут ви з тою випивкою... Приміть оце! Хоча ні, постривайте, одну мені залиште...”