Закортіло мені якось ввечері випити, аж у вухах засурміло. Аж спотів зненацька. Накотило, мов татарва. Від однієї думки про чарчину гарної сливовиці у старого Лакатоша в корчмі, трапилася зі мною якась падлюча нервова неміч. В носі нестерпно закрутило, в очах похмарилося, з рук все почало валитися... Йо, сливовиця в нього завжди була найкращою. Він палив ії зі слив-угорок, дерева яких привіз колись з Балкан ще його батько. Ті сливи родять, як попівська дуля завбільшки, а вже кнедліки з ними, а штрудлі, а свиняча нога, а наливка... Ох... От вже мені, розпроклятенної душі думки, немає на них св’ятої п’ятниці... Ще більше в очах потемніло, наче на дощ... Все, треба по ліки йти, бо до ранку не дожію. Я сторожко озирнувся на жінку, яка сопіла у куті на ліжку під лежанкою, намацав потиху чоботі, накинув кожуха та тихенько підняв клямку на дверях. Добре намастений металевий затвір м’яко калатнув, двер відчинилася, та одразу-ж зрадницьки зарипіла. Жінка завозилася та сонним голосом спитала з темного куту:

- Хто це там?
- Та спи вже, Дарино, серце, спи... Це я... Ось, піду до Франти ненадовго... Тютюна позичу...
- Ти дивись-но мені, щоб не скінчилося все як завше...
- Та я... Та я недовго, златічко... Раз-два, раз-два...

Останні слова я вже промовляв надворі, стрибаючи на однієї нозі, взуваючи другу у чобіт. Йо, доречі... Він мені винен... Сам вже, мабуть, вже, давно с хлопцями гицяє у Лакатоша. Я перейшов греблю, обігнув старий панський ставок, та вийшов на стежку попід вербами. Швидко вечоріло та холодніло. Над темним блискучим дзеркалом води почав збиратися туман. Я придав на крок. Берег був довгий. Ніхто не любив ввечері лазити коло ставка. Навіть рибалки, і ті не сиділи до ночі. Все старались піти звідси ще до сутінок. Колись давно, ніхто вже не пам’ятає точно, в нему втопилася панська дочка. Той перешкодив їі зустрічам з якимось циганчуком. Розсердився вашмость. Зачинив їі у замку. Дурна дівка втікла, пригналася на ставок, кинулася з високої греблі у воду та одразу й пішла каменем на дно. Панну шукали декілька днів, шаруділи у воді довгими палями, але не знайшли. Баби кажуть, Водяний ії узяв до себе у служки. От, дурні.... За коріння десь під вербами зачепилась, та так і залишилася під водою. Того й не знайшли. Наказав тоді пан поставити під греблею кам’яного янгола, що розкинув крила, наче злетіти хоче, але не може. Трохи пізніше репнуло щось панові у макитрі. Чудний став. По решту життя приходив на цей ставок. Стане на греблі, та стоїть мовчки, у воду дивится. А одного дня зник зовсім, знайти не змогли. Мабуть, також у ставку втопився... Але з тих пір, вечорами з’являєтся на березі молода дівчина, яка шукає якогось хлопця. Кажуть, що це та сама панна виходить з води, бо коли ії хтось з хлопців візьме, Водяний звільнить ії зі служби, та пустить на землю... Зустріне його, зачарує, а потім затягне з собою під воду. Принаймні так пояснювали випадки, коли у ставку топились хлопці. Кажуть, що не сподобалися панні. Не були, як той ії циганчук... На землі вона, начебто не може роздивитись хлопця, бо не бачить, а ось у воді вже роздивится, побачить, що нетакий, та кидає його. Потім вода тіло виносить... От же-ж, холєра з тими бабами... Намеле якась своїм язиком, а решта рознесе... Скоріше би вже на місце дістатись, а то всі кишки в животі зібрались у неприємну холодну кулю.
Ану, що це таке чути, чи це не в корчмі грають? Точно! Здалека було чути Франту, який д’ябельськи вмів грати на скрипці. Старий Штефан у повстяних постолах, зуховато колотив по цімбалах, а ціла кумпанія весело виводила стару військову:

...Скоро рано, з пондзєлічка,
Одобралі Янічка,
Нікдо го так недарієкал,
Ако єго мамічка...

...Плаче оцец, плаче маці,
Плаче цела родзіна,
Нікдо го так недарієкал,
Ако єго розміла...

Слухати

Під цінкання кухлів та скляничок я влетів у корчму, перехопив подих, та привітався до всіх. Зараз лікуватимуся. Помахав корчмареві, старому мадьярові, чий дід ще корчмарював в наших краях задовго до війни з царем. Коли той ще був живий, то завжди показував нам, дітям, свою скалічену ногу, та казав, тицяючи в неї своїм кривим пальцем: “Русаці!”, додаючи при тому своє сакраментальне гірке “baszom…”.
Корчмарева дочка, голосиста миловидна Зузанка, до якої я свого часу дуже залицявся, і яка нібито була не проти, принесла мені дві чарочки сливовиці. Ех, як пахне!.. Я проковтнув першу. Вогонь опалив язика, полився всередину, потім палахнув стиглим сизим сливовим духом... Уххх! Панебоже, файно то як у світі жити... Помацав по кишенях, витяг свою файку. Моторна Зузка принесла з кухні у чавунних кліщах вуглик. Дякую, серце... Ех, яка гарна... Не косися на мене своїм спокусливим оком, годі вже, пізно... Треба було тоді, коли звав. Присунув до себе другу чарочку, як за старіх часів, приобняв ії за талію, та сказав: “Давненько вже я не чув твій голос, чарівниця. Бракує мені без нього чогось у житті”. Та, не відсуваючись, подивилась мені у вічі своїми мадьярськими очима, від чого калатнулось та нерівно загупало моє серце. Ех, яки в неї знамениті.... Так. Досить. А то ще у гріх введе... Франта, почувши мої слова взяв аккорд, а корчмар посміхнувся та кивнув неї головою. Зузка ще раз обдарувала мене поглядом, від якого серце знову птахою затріпалося у грудях, відійшла до музик...

Слухати

Я перекинув другу чарку, потім третю... Уся колишня нервова неміч щезла, начебто ії небуло. Сливовиця, немов чудодійний лік прибрала геть всі хвороби. Чарка за чаркою... Непомітно линув час. В решті решт панство в корчмі порядно набралось, навіть цімбаліст вже не завжди потрапляв по струнах. Але хто на то зважає, коли всі із задоволенням виводять своє улюблене...

 

 

 

Слухати

Раптом я нагадав, що загалом мав ненадовго піти до Франти за тютюном, та зазбирався. Вийшов з дверів на вулицю – і одразу ніч куснула холодним повітрям за бік. Бр-р-р... Некваплячись потупцяв додому. Нагадав, як під рукою відчувалось тепле пружне зузкіно тіло... Ах, ти, холера з тіткою... А колись було, ми туто біля ставку... Фу-ти, який туман... Так колись ми, от десь туто, за тими вербами... Що це таке?
Прямо передо мною в тумані хтось стояв. Я зробив ще пару кроків та зупинився. “Хто тут?” – У відповідь мовчання. Я посунувся ще трохи ближче. Начебто жінка... А чого це вона у ставок залізла? “Хто це, питаю? Зузка, це ти?” І тут я ясно почув дівочий сміх. От дурна... Я вже хотів нагнати ії додому, коли ясно побачив, що це була не вона. В тумані, по коліна у рябуватої від слабого світла зірок воді, стояла зовсім незнайома мені дівчина. Я роззявив рота та скаменів. Вона плеснула ногою, простягла мені руку, та промовила: “Ходім зі мною!” Мене начебто ціпом вперезало: “Водяна панна!!!” Я підстрибнув, та щосили понісся уздовж ставка. Бігти в тумані - справа непроста. За деякий час я захекався та перейшов на шаг. Хміль розсіявся. Оце так так! Що це було? Чи то отаке через сливовицю стаєтся? Раніше, начебто, не траплялось... “Мені зимно... Вода холодна... Зігрій мене!”, - з-за верби випливла дівоча постать. Я відчув, як сивію... Дівчина простягла руки та наблизилась. “Ходім зі мною... Мені сумно та холодно... Обійми мене...” На неслухяних ногах я відсунувся дозаду. “Я не можу”, - дерев’яним голосом вимовив я. “В мене жінка...”
“Я буду тобі жінка! Ходім зі мною!”, - дівчина повернулась на звук мого голоса та знову наступила у мій бік. З білого крейдяного лиця на мене дивилися нежіві прозорі водяні очи без зірниць. Я знову обережно зробив крок дозаду, але під ногою вистрелила гілка. Дівчина миттєво повернулася у мій бік. Та вона мене не бачить, лише чує! “Не тікай, бо не втечеш!”, - вже сердито промовила вона. “Та не можу я йти з тобою... В мене жінка лайлива... Як дізнаєтся, що я з якоюсь молодкою... В ставку тоді знайде... Краще не тре...”, - я тихо-тихо відсувався у бік. Водяна дівчина кинулась до мене, але не вхопила, лише махнула довгими руками навколо. Не знайшла... Потім відступила, та недобре промовила, глядючи мимо мене своїми мертвими очима: “Не втечеш!!!”, - та розчинилась у повітрі. Я перевів дух, постояв, причаївшись, та тихенько почав вибиратись. А хай ії повилазить... Дасть Бог, вийду з цього туману, а там вже й хати... Та не бачивши де йти, я зненацька ослизнувся у багнюці на греблі у воду. І одразу відчув, як мене сильно потягло за ногу у чорний ставок. “Я-ж тобі казала, же не втечеш!”, нечеканим басом крикнув дівочий голос, а я заволав у всі легені, та поринув з усіх сил на берег. “Не втечеш!”, - ревіло з води. З кожним моїм зусиллям, мене лише глибше затягувало у ставок. Ноги кайданками сплутала та кільцями стиснула якась невідома сила у воді. Я занурився вже майже по груди, коли з берега до мене простяглися чиїсь руки, та інший жіночий голос крикнув: “Ану, тримайся!” В ту саму мить ноги у воді відпустило, слизьким вьюном простягло по колінах та пропало. А я, наче корка з пляшки, вилетів на берег...
З голови до ніг у рясці, я стояв на березі, та витріщеними очима дивився на свою жінку, яка збудившись, не знайшла мене у хаті, та вийшла на зустріч. І ії галасливі сентенції “а най би-в тебе вже колись розірвало у тої корчмі” я сприйняв як солодкий хор янголів...
Мені ніхто не повірив, що у ставок мене затягла водяна панна. Всі казали, що я заливши очи, не бачив шляху, та звалився з греблі у воду. Але коли пізно ввечері я вихожу з хати на двір, то часто чую далеко на ставку жалісний дівочий плач. То втоплениця-панна, з далекого минулого, плаче за своїм загубленим коханням, та чекає на заблукалого путника...

 

 

 Слухати