Фу, яка нелюдська спека з духотою... Батистова сорочка неприємно прилипла до тіла. В голові гудить. Ну де там мій обід? Гей, чи ви там всі поснули?! Я вже більше ніж пів-години чекаю на своє м’ясо! Та не забудьте занести їсти моїм собакам...

“...Мені досить швидко вдалося знайти провідника з креолів, який має човна та за невелику плату відвезе мене на місце... ”

В ціх болотах навіть повітря болотяно-липке. За яким бісом королю триматися за ці землі? Ліс невдовзі переведется, а болото залишится. Не купить ніхто...
Після перекусу взагалі ледь не втопився у власному поті. Обидві собаки теж скисли, висолопили язики та із сумними мордами важко дихають в стайні на купі старих дертих лантухів. Ані не не їли майже нічого.

“Пошта до Європи надсилаєтся раз на місяць, кораблем чи то з Навітряних Островів, чи то з Мартінікі. За першої можливісті, я передам звіт Вашої милості, щоби вчасно інформувати Вас про перебіг подій та витрачені кошти...”

Пора. Зібрав писарський прибор, акуратно згорнув папер, встав, кивнув провідникові та вийшов назовні. Чорт забирай цей клімат... Фу-ух... Розіпнув сорочку, закинув важке спорядження за спину, гукнув собак: Тіран, Каліпсо, сюди! Собаки скигильнули, підвелись та важко затрусили слідом за своїм паном, який із молодим хлопчиною-креолом рішуче сунув у бік морської затоки...
До гаю зеленого з ціми місцевими... Здичавіли туто геть. Понамішувались бозна із ким... Моя французька вже не дуже дасить ради з тутейшим діалектом. Вигадують якісь власні слова, сам дідько не розбере, чого воно меле... Ну що, коли будемо на місці?
Два човни пливли крізь дивний, ніколи перед тим небачений ліс з великих гладких дерев. Кінця-краю не було тому лісу. Як провідник знав, куди штовхати палею свого вузького човна, невідомо. Нібіто навмання їдемо, а ніби-то й ні... Та що, він тут вдома. Вони туто як народились, так в ціх болотах і згинуть. Ні, треба швидко владнати справи, гарно все завершити, красиво написати, та додому, додому. На гонорар заведу собі коней... А решту – у нерухомість у Нормандії. А, диявол!.. Бісові комарі!.. А що то так кричить? Невже чапля? Та ну, не може бути...
Поселення виявилось чотирма халупами на сваях, три з яких вже було полишено власниками, котри на своїх прудких каное відбули в невідомому напрямку. Залишалася одна, більша, де жила велика родина ловця алігаторів. Фу, як тут смердить! Хм... Чоловіки в них ще нібито нормальні... Все ще виглядають, як більшість французів, а от жінки... Ось хто псує породу. Глянув на дітей, яки залізли на полаті і звідти тріщились на гостя та його собак. Діти... так собі, невірненьки.
То що, хазяїне, сідай, розповідай, чого це ви тікаєте з земель його величности...

“...На місті я дізнався, що поселенці, користуючись слабим обізнанням місцевої влади територий болот, полишають поселення, означене сеньором, та переходять на вільне господарення. Причиною того вони наводять безглузді дикі фантазії, яки середь цієї темної маси народу користуются великою популярністью. Я виявлю справжню причину цього свавільного переселення та повідомлю Вашу милість щонайшвидше... ”

Відклав перо, подивився на чоловіка. Той перелякано тріщився на чорнильницю та папер. Ти мені не крути, як сліпий гуслі, кажі ясно, хто дозволив кидати поселення? Та годі вже молоти про зле болото! Тікаєте від податків – це вже навіть за океаном відомо стало.
Господи, що в них за французька... Хазяйка подала печеного на вуглях алігатора. Біле, ніжне м’ясо... Відламав шматик... М-м-м... Незле, незле...
Ну гаразд. Запалили свічки. Зі свого шкіряного заплічнику витяг круглу пласку пляшку. Де твоя посуда? Коньяк, з Європи! Ти, босото невмита, такого у житті більше ніколи не відкуштуєш. Зараз побалакаємо...
Захміліли. Ти мені кажі, кого ви так боїтеся, аж повтікали в усі боки, як сверчки? Чого чи кого боїтеся? Що то за звір бродить по болоту? Як не звір? Який ще ліхтарник Жак? Не мели... Крім вас та тварин божих туто більш нікого немає. Не божа тварина? Ану, ще по маленької... Зараз ти мені все викладеш. Я як раз по це і приїхав. Бачив мого карабіна? Кращого немає і не було у цілій Нормандії...
Хазяїн з повагою подивився на зброю, але із сумнівом похитав головою. Не візьме його карабін, кажеш? Нда... Коли побачиш вночі у болоті то світло, ніяк не зможеш подолати бажання подивитись, обов’язково підеш за ним у ліс... Він заведе тебе у глухи края, та втопить у болоті. Знаю, чув... Собак бачиш? Гадаєш, навіщо вони зі мною? Тримай осьо, ще по одної...
Ні, ну що ото ви за люди... Я-ж до тебе по-людськи, я-ж тобі не сеньор... Коли хіба в болоті вовки... Хоча яки тут можуть бути вовки... В хаті, де перед тим гомонило, стало тихо, навіть кріхітні жабки під сваями перестали свирістіти. Подивився на обличчя хазяїна, жінки та дітей та протверезив. Білі від страху, зірниці в усе око, без білків. Чого це ви?... Хазяїн маше руками – все, пити більше не буде. Ви чого, вовків боїтеся? На алігатора із кілком ходиш, а вовків... По-стри-вай... Не вовків... Не вовків! Я знаю, чого вас тут так вилякало. Лу Гару! Oui, Loup Garou!!!
Діти почали несамовито лящати та посипались з полатів, ховаючись хто де. Жінка почала істерично лаятись на гостя, а хазяїн, який перед тим сполохано старався затулити долонями гостеві рота, завмер с простягнутими руками, а потім суворо промовив: “Вибачаюся дуже, сеньор, але в нас для вас не знайдется місця. В хаті нема де ступити...”. Хотів додати щось ще, та так и залишився сидіти з роззявленим ротом, дивлячись за спину гостеві у вікно. Той обернувся – і встиг побачити чорну пляму чиєїсь великої голови з неймовірно лупатими очима з чорної олії, яка з ночі спостерігала за подіями ухаті. Гість простяг руку, в тиші клацнув курок пистолі. Вийшов на двір. Нікого, лише дивні дерева сплять та бачать свої нікому невідомі сни... На ніч вмостився із собаками у човні де, не зважаючи на втому та коньяк, довго ворочався та стогнав аж до раннього ранку, не взмозі заснути у задушливої ночи низьких широт.

“Ваша милісте, я маю наміри провести докладну розвідку болот навколо поселень. Гадаю, для майбутнів висновків знадобится офіціальне свідчення очовидця, яке надішлю Вам найближчим часом...”

Його поселили подалі від усіх, у старої халупі на мілині, де болото звільнило клапоть замлі. Кухня на вулиці, складка деревні для вогню, сокира... Минув тиждень. Хазяїн, в якого він зупинявся у першу ніч з’явився лише раз. Вся родина відправилась за алігаторами, повернутся нескоро. Коли закінчився провіант, він сам почав промишляти у лісі недалеко від хати, полюючи на дичину. Якось йому не щастило цілих два дні. Нічого не вдавалось підстрелити. Одного дня, перед дощем, він побачив на вивернутому корені неймовірних розмірів черепаху, яка дуже уважно, зовсім без страху роздивлялася його, і у яку він одразу розрядив пістоля. Куля рікошетом відбилась від товстого кістяного панціра, а незаймана черепаха гучно шубовснулась у воду, звідки потім висторчилась ії голівка яка пильнувала його аж до самого дому. Йому навіть здалося, що черепаха хоче дізнатись, де живе ії кривдник. Злий та голодний він повернувся до свого болотяного вкриття. Ввечері загуркотіло, але дощу чогось небуло. Він сидів у хаті, перед вогнем, на якому сушив замочений одяг, коли почув, як біля деревні нібито хтось возится. Він кинув погляд на собак. Ті спали біля вогню та нічого не чули. Каліпсо взагалі виводила носом свистючи рулади. Тихо підвівся, виглянув назовні. Біля дров’яної кладки, спиною до нього стояла якась тварина на довгих тонких ногах. Вона мала довге тіло, вкрите густим гладким хутром, голову без шиї, та довжелезного, товстого голого хвоста. Тварина тихенько шаруділа передніми лапами за дровиняками, хвіст смикався по землі в усі боки, а вона чи то мурчала, чи то тихенько підвивала дивне: “Таллі-по... Вр-р-р... Таллі-по...”.
Сокира, яка стояла біля порогу зручно лягла у руку, і... Тварина щось почула, підстрибнула угору, та дременула у дерева, залишивши на землі відрубаного товстого хвоста. Собаки так і не збудились...
Він засмажив хвоста у печі. Аж тоді, коли по хаті рознісся дух смажениці, собаки повскакували та почали товктися біля нього, жебраючи о шматик м’яса. Але депак. Він, сердитий на них, не дав ним нічого, та нагнав геть. Ті вляглися під вікном, поскавчали, скаржучись одне одному, а потім задрімали поспіль із ним, під гуркотіння далекого грому та пориви нічного вітру. За якійсь час він раптово збудився, наче від поштовху. По стіні його хати, назовні, щось тихо лізло. Спочатку нечутно, але потім сильніше почулось шкрябання кігтів, а потім тоненький голос, схожий на той, що бувае у котів проволав: “Таллі-по! Поверни мені таллі-по! Я хочу свого таллі-по!...”. Він вскочив на ноги, гукнув собак, яки знову нічого не чули: “Тіран, Каліпсо - хат! хат!!!”. Ті незадоволено вискочили на двір, але там вже нічого не було. Вилаявши псів, він залишив них на дворі, а сам знову закемарив...
Скр-р-р-р.... К-к-к-р-р-р... “Таллі-по! Поверни мені таллі-по! Я хочу свого таллі-по!” Він підхопив заздалегідь налаштованого карабіна та вилетів на двір. Собаки гнали когось у болото, гавкаючи десь у ночі. Він почав них гукати, але ті не чули, віддаляючись все далі і далі від дому. Насамкінець все затихло. Аж до кінця ночи ходив він по болоті у лісі, гукаючи псів. Ніхто не озивався. Знесилений, він повернувся у хату впав у брудної одежі на постіль, та знову задрімав.
Стару постіль нахилило щось важке. Скр-р-р-р.... К-к-к-р-р-р... По дерев’яній спинці хтось неспішно ліз. Ось воно... Спочатку через край висторчились спочатку довги вуха, а потім на нього уставились два великих, круглих, вогняних ока. Невідома йому істота ступила на край ковдри та стала наближуватись. Він хотів крикнути: “Тіран, Каліпсо!”, але не міг поворушити губами. Раптом він зрозумів, що вона навмисно завела собак туди, звідки вони не змогли вибратись... Тварина ступила йому на тіло. Вона була довга та важка. Коли вона ступала йому по тілі, він міг відчути їі гострі кігті. А ще вона посміхалась йому посмішкою з неймовірно гострющих лезо-зубів. Істота ступила йому на груди, нахилилась до самого його обличчя, подивилась йому у вічі, та промовила тихенько: “Таллі-по... Таллі-по! Я хочу лише забрати свого таллі-по!”
Mon dieux! Він нарешті набув голосу, та заволав від жаху: “Та з’їв я твого хвоста, за Христа-Пана, з’їв!!!” Істота, начебто чекаючи на теку відповідь, підстрибнула радісно, та залящала тоненько: “Oui! C’est ca!”, після чого кинулась на нього та розірвала у маленьки шматки...
Коли ані через пів-року від нього не надійшло жодної вісті, у ті края було знаряджено мисливця-креола. Далеко в лісі, у глухому болоті, він знайшов давно полишене, колишне поселення, а у крайньої будівлі, що стояла окремо на сухому місці, на розбитої постілі лежала купа закривавленого ганчір’я, та декілька розтрощених людських ребер...
Вже потемки, коли він прямував свого човна через ліс, він ясно чув, як десь у лісі, хтось невидимий йшов за ним, та тоненько підвивав: “Таллі-по... Таллі-по! Тепер я маю гарний таллі-по!”

“...Ваша милосте! Із задоволенням можу свідчити, що чутки про непридатність Ваших володінь у Новому Світі для господарювання є глупою вигадкою креолів, які не бажають визнавати свого сеньора на нових териториях, та без дозволу лишають Ваші землі, прикриваючись цім міфом...”.