У вихідні, у скверику напроти, зранку товчия. Фермери розкладують на лотках кошики з фруктами-зелениною-ягодами-грибами, тарілочки з печенням, викладують міні-фортеці з хлібин, баночок з вареням, пахне кавою, квітками. Грає непрофесійний бенд-оркестрик. І так цілий сезон. І не вірится, що вже після третьої від базарчику у парку не залишится ані слідочку. Лише вевірки, у слабої надії відшукати якійсь загублений смаколик, сновигатимуть між дерев.
Ось лоток з якімось переплутаним хутром. Присуваюсь ближче – виявляєтся продають м’ясо та ковбаси з бізону. А хутро – це вироби з його довгої вовни. Товсті косматі сумки, схожі на мисливецьки, грубо пошиті, але м’які гаманці, рукавиці з теплою вовною всередині... Непогано, але якось дорогувато. От ковбаса бізоняча – беззаперечно варта всілякої похвали. Істотно м’якчіша та постніша за говяжу. Стверджують, що чоловікам особливо корисна. Не знаю. Я поки що у страві бачу саму їжу, не лік...
Ось долу на землі лежить ще якесь біле хутро. Килим чи що то таке?.. Якісь білі кулі... Виявляєтся, що білі кулі - це 4 здоров’яги-пси. Вони розвалилися суцільною хутровою горою, розкинули лапи, заплющили очи, висолопили на бік язики, ощирили морди у собачої посмішці, та тихенько постогнували, коли всі, хто стояв чи йшов навколо, з ентузіазмом чухали ним пуза та спини.

Собаки – одна з прикмет міста. Собак люблять та пестять. Стільки різніх порід я ніколи й не бачив. Багато хто озирнется на вулиці на чиєгось улубленця та посміхнется. Чимало буде розпитувати про собачи якісті за кухлем пива, поки сам винуватець смирно сидить прив’язаний осторонь. Але так чи так, незважаючи на вагому собачу популяцію, місто залишаєтся надиво чисте. Або ті собакі якісь синтетичні, або люди з головою дружать. Користь з того є для всіх. По траві на лужайках без переживань можна ходити або лежати будь де. Колишній страх із собак майже минув. Бо переважна більшість з них тебе геть ігнорує, навіть коли бігає сама без мотузка. Навіть ті страхітні породи. А вже коли котрась прийде тебе нюхнути, то власник страшно полохаєтся та вибачаєтся до тебе за свого дражайшого.
Інші визнамні міськи прикмети - велосипедисти та безпритульні. Останні ловко маневрують у потоці машин, а водії дуже обережно ставлятся до двоколісних партнерів по руху (бачать в них людських істот, чи що?..). Навіть поліція частенько розсікає на гарних двоколісних конях. Наявність велосипедистів на дорогах сприймаєтся настільки природньо, що на роботі чато пропонують спеціяльну гарну страховку на той випадок, коли з тобою, не дай боже, трапится якась авто-вело негода.

Безпритульні... В мене до них існує якесь невизначене почуття. Глядючи на них, замислюєся, що обернись моя доля інакше, і я сам міг би отак сидіти на сонечку, чухати п’ятку, та радіти теплій ковдрі, 50 грамам “пального” та пожмаканої дрібної банкноті у кишені.
Ціх товаришів є чимало, особливо у центрі, особливо біля офіційних будов. Одна істотна риса – вони не чіпляются та не жебрають. Магістрат дбає про них (ось ще одна причина, через яку податки у цьому штаті вже давно перетнули рисочку “ніхєра собі”). Ті майже не жебрають, якщо не вважати чемні пропозиціі купити якісь нікому не потрібний “Шайзеблатт”. Дехто виробляє власноруч різні забавки та продає з асфальту. Хтось чесно пише на картонці: “Не буду брехати, збираю дрібні на пиво”. Іноді бачу парочку – підстаркуватого хіппі та його собаку. Хіпі бренчить на гитарі. Собака нерухомо сидить поруч, шкодними очима дивится на перехожих, з пасти сторчить цигарка, а перед ним лежить капелюх з табличкою: “Кидаю курити. Потрібні гроші на терапію.”...
Хтось із них запросто може хлопнутись спати з усіма своїми бебахами прямо напроти входу у магазин, або якусь контору (звісно, коли нема відвідувачів). І не нагониш його так просто, він навіть ані не піде, бо МАЄ ПРАВО на перепочинок, і коли спить, не може бути зачіпаним. Навіть поліцією, яка дійсно, них ігнорує. Поки тиша та лад.
Часто бачиш когось, хто штовхає поперед себе угнану від супермаркету каталку, де складені всі пожитки. Збоку ще іноді звисають чоботі на випадок поганої погоди. Інколи я намагаюсь уявити, що мало трапитись, коли ці люди мали опинитись на вулиці. У багатій державі, де навіть зараз не затерся вираз “країна великих можливостей” це сприяєтся якось... Не знаю, не казатиму даремно.
Цікава річ – багато з них таскають на собі якісну одежу. Інколи дивно бачити безпритульного вдягнутого у непогану флісову “Коламбію” або “Патагонію”, що тягне свої пожитки у наплічнику “Lowe Alpine” чи “North Face”. Недешеві туристичні бренди. Але люди туто здають у церкву все, що завгодно, звідси цей ефект. Інколи трапляєтся, що коли я повертаюсь з якоїсь подорожі, у туристичній одежі із рюкзаком, то бачу підозрілі погляди у свій бік – а чи я раптом не бомжую...

Молоді люди. Маю на увазі, до 21 і трохи за. Хм... Хотів був понудіти, але... Старію. Точно. Забув, який тоді сам був. Хоча признайтеся, це вже екстрім, коли ти йдеш по вулиці по своїх справах, а на зустріч тобі суне... Вона, чи воно, з волоссям та макіяжем кольорів від близького ультрафіолетового аж до далекого інфрачервоного розсягу спектру, ледве переступаючи ногами у чоботях на неймовірно високих підборах-копитах, вся у чорному, у шкірі та пряжках. І якщо ви думаєте, що вона така сама-одна... Як вони звутся... “Goths”, чи якось так. Та гаразд, коли ще під тим ряндям схована ладненька фігурка, я ще можу віддати належну увагу - зацікавленно озирнусь на гарну попку, але коли у таке влізе феміна, котра із раннього дитинства зловживала солодким, печеним та жирним під цигарки... Та коли з під “модно” прискинутих з чересел штанів світять неапетитні целюлитні булки у пупирцях... Ні. Не старію. Я зараз нагадав, що завжди любив стиль “classic”. З краплинкою екзотики. Ніколи абстракціонізм.

Дало клопоту звикнути до зовняшку японських студенток. Який контраст до решти! Особливо важко було витримати та не тріщитись, коли якась їде з тобою у ліфті. Коротесеньки сукенки, чорні панчохи трохи вище колін, лялькові туфельки, якась мультфільмова зачіска зі смоляного волосся... Та це просто “хентай” якійсь! Вони, мабуть, про це знають, та навмисно таке роблять...

Іноді у парку, під каштанами, можна побачити молодих дам у білих шляпках, біліх шатах, хтось із білою же парасолькою від сонця, під руку з джентльменами у картатих штанях, штіблетах та ціліндрах. Просто фантастика. Ані не уявляв, як це покращує настрій. І люди з зацікавленністью та добрими посмішками проводжають очима ті пари...

Хлопці... Ну я розумію, коли тобі вже солидно за 19, а ти все ще ніяк не розлучився з улюбленим скейтом... Або лісапєдом, з якого через свій довгий зріст шкребеш колінками асфальт... Або повстяним волоссям-сіном, переплутаним у довги косиці. Я абсолютно ОК, коли зустрічаю людину з тату, зробленим через все обличчі, як у свирепого гурона. Або у сорочці з ведмедиками. Про свої конички вже не буду... Але. Але коли з-за рогу сусідньої вулиці на зустріч тобі вийде хлопець у касці кайзера Вільгельма з гострим шишаком, короткому чорному френчі з портупеєю, коротесеньких шортах та сяючих радянських офіцерських чоботях... Тоді ти розумієш, що солідний шмат життя пройшов повз тебе непоміченими. Я тоді просто забув, по що перед тим йшов. А вже коли я ще побачив його друзів-“восставшіх із ада”, котрі вилізли йому назустріч з Хілтону...

В напівпорожній автобус зайшли підлітки-школяри. Водій, дядько за 50, почекав, аж вони всядутся, а потім гучно: “А тепер, ось ти... Ага ти, ти! - витяг з рота цігарку, та сховав!”. У відповідь почулось нахабне вякання. Водій: “Більше вже не казатиму. Якщо я зараз встану, ти їі з’їсиш!”. Побачив у люстерко, як цігарка витяглась з рота, та гучно: “Thank you!”. Чемність у роботі з клієнтом завжди має бути.

Місто борется з наркотиками. Проблема серьозна. Трамвай на зупинці відчинив двери, і у голові салону виріс поліцай зі псом. Вони пішли уздовж довгого вагона, чоловік швидко перевіряв різні закопелки (я навіть, не уявляв, що там можна щось сховати), а пес нервово обнюхував людей та сумки. Раптом згадую – в мене у рюкзаку є маленька скляничка з етілацетатом, забув викласти, коли вдома щось лагодив! Зараз як унюхає, от тоді божись, що не нюхаєш сам!.. Ось вони біля мене, псина потяглася до моїх речей, засторчила морду в рюкзак затягла носом, закинула дозаду вуха, та витягла... сосиску в пакеті. Фублін! Поліцай заіржав – I’m sorry, I’m so sorry, sir!, пасажири теж зареготіли...
В трамваях є відеокамери. Водій сидить відділений від пасажирів, та має можливість бачити всіх. У задньому вагоні якись молодики зчепилися між собою. Трамвай раптово зупинився, і стояв із зачиненими дверима, аж не приїхала поліція. Доречи, дуже швидко. У вагон завалились здорові бугаї в уніформі, винуватців скрутили немов тих баранів, та навантажили у спецкарету...

Сидимо із шефом у ресторанчику. Я замовляю стаканчик коли без леду (не зміг звикнути до моди американців гатити по пів-склянички леду у будь який напій). Шеф починає тихенько сміятись. Я здивовано дивлюся на нього. Він пояснює: “Я народився на Брайтон Біч, у Малої Одесі, ти мусиш знати... Там, колись давно, мешкала досить чисельна комюніті з “руських” євреев... Колоритні люди, тепер там вже таких немає. Я працював офіціантом у ресторанчику, заробляв гроші на коледж. Ну й публіка була відповідна. Зайшла якось родина, вмістились, а батько каже синові: “Ти коли будеш собі колу заказувати, то проси без леду – так більше у скляничку увійде!” Ти мені зараз це нагадав...”. І побачивши моє лице: “Та я нічого не вигадав, правда!”. Іншого разу я почув від нього історию, як знайомі попросили його передати для матері щось запечене по-домашньому. А треба сказати, що славно пожерти – найбільший шефів гріх. “Сів я собі в вагон до Нью Йорку, та й гадаю, що це там таке ії передали? Розгорнув, подивився... Ага... Їхати зо 2 години, нуда страшна. А, думаю, все одне, вона це не любить... Взяв, та й з’їв все!” Я качався від сміху: “Майку, це неправда!” Він сумно: “Та ні... Через місяць знайоми питають матір, чи ії смакувало. Та не мала кебети: “А що там мало смакувати?”. І це тоді дядькові було 45...

Плачу в магазині. Пристрій для зчитування карток щось примхає, дядько-касир бере тоді мою кредитку та сам виконує операцію. Потім дивится на вибите ім’я, повертає картку мені, та несподівано, з сильним акцентом видає: “Дякую дуже”. Я сміюся та питаю: “Як ви здогадались?.. Do you speak Ukrainian?”. Той показує на картку – ім’я! Та продовжує: “Так, але саме трішки. Мій дід був з України...”.

Tags: можливостей&rdquo  незадєкларіровани  ультрафіолетового  ukrainian?&rdquo  Шайзеблатт&rdquo