Home 
Оповідання Велетні Cьерри Невади (Від океану до океану. Продовження).
Оповідання Велетні Cьерри Невади (Від океану до океану. Продовження).
Велетні Cьерри Невади (Від океану до океану. Продовження).
Неділя, 11 січня 2009, 20:49 | e-mailВелетні Cьерри Невади
Від океану до океану.
Для тих, хто любить подорожі, продовження.
З заходу насувались кам’яні хребти Сьєри. Високи гори зі сніговими верхами чорними китами лежали середь жовтої пустелі. У підніжжя гір вітер ганяв вже не пилюку, а снігову крупу, перемішану з гострим ледом. З холодного він став просто крижаним. Було видно, як він сече голі гірськи кам’яні боки, яки лише трохи прикривали низькорослі кипарисові деревця, як гудить у долині, як женется навздогін із машинами автошляхом... На крутім верху, на заправці, я вистрибнув з теплої кабіни і моментально закоцюбів. Підстрибуючи та клацаючи зубами, я кинувся до багажнику, у якому була складена зимова одежа. Пальці довго не могли встромити ключа у замок. Нарешті легке віко відскочило догори. Як у лихоманці я почав витягувати светр, ще один, теплу куртку та натягувати все вперемішку на себе. Фу-х.. Мало дуба не врізав на цьому собачому вітрі. Оце тобі квітень! Вліз в машину, трохи отямився, а потім зайнявся машиною...
Через якіхось 20 мінут, напившись гарячої кави, зігрівшись під шаром теплої гірської одежи, я з’їхав із західного схилу гірського серпантину в долину і... роззявив рота. В долині жило літо. Ярке сонце розлилося по широких ланах, висіло ліхтариками на апельсинових деревах, іскрилось у росяних краплинках листів субтропічної зелені... Теплий вітерець гладив крони розкидистих дубів, шарудів листям інжиру, пелехатив чуби пальм... Так ось ти яка, каліфорнійська долина!
Чорні гірськи ялини разом з гострим морозним вітром та снігом розтали у хмарах за перевалом. Замість них, по боках гладких зелених холмів, покотилися діброви. Чорт забирай, я навіть не підозрював, що тут будуть самі дуби... У своїх шубах я швидко відчув себе білим ведмедем, завезеним на Ямайку. На першій же зупинці звільнився своїх вовняних верств, витяг улюблену гавайську футболку, на голову намотав бандану, після чого відчув себе значно краще.
Вже декілька років як я хотів відвідати ліси в горах, де ростуть дерева-динозаври – велетенськи секвої. Або секвойядендрони. Їхня істория докладно описана у багатьох книжках, я-ж хотів на власні очи побачити те, через що дерева набули унікальність на цілий світ. Якщо вже казати про унікальність, то перше за все, це буде їхній розмір. Найвисокіші та найтовстіші у світі дерева. Залишки лісів з дерев-велетнів зберіглися у прохолодному та вологому гірському кліматі Сьєра Невади з незапам’ятних часів. Зазвичай вони можуть сягти за 70 метрів угору та бути до 5 метрів завтовшки (найвище знайдене дерево сягало за 90 метрів та досягло 8 метрів у діаметрі).
Задруге це вік. Не буде перебільшенням сказати, що секвої живуть тисячоліття. Найстаріше знайдене дерево було 3200 років старе. Якби воно лише могло розповісти про минуле, я був би одним з найуважніших його слухачів...
Ну, й затретє це біотоп. Щоби побачити це диво треба забратись у дощові гори на висоту 1400-1500 метрів. Секвої є справжні горянки.
Через якіхось 20 мінут, напившись гарячої кави, зігрівшись під шаром теплої гірської одежи, я з’їхав із західного схилу гірського серпантину в долину і... роззявив рота. В долині жило літо. Ярке сонце розлилося по широких ланах, висіло ліхтариками на апельсинових деревах, іскрилось у росяних краплинках листів субтропічної зелені... Теплий вітерець гладив крони розкидистих дубів, шарудів листям інжиру, пелехатив чуби пальм... Так ось ти яка, каліфорнійська долина!
Чорні гірськи ялини разом з гострим морозним вітром та снігом розтали у хмарах за перевалом. Замість них, по боках гладких зелених холмів, покотилися діброви. Чорт забирай, я навіть не підозрював, що тут будуть самі дуби... У своїх шубах я швидко відчув себе білим ведмедем, завезеним на Ямайку. На першій же зупинці звільнився своїх вовняних верств, витяг улюблену гавайську футболку, на голову намотав бандану, після чого відчув себе значно краще.
Вже декілька років як я хотів відвідати ліси в горах, де ростуть дерева-динозаври – велетенськи секвої. Або секвойядендрони. Їхня істория докладно описана у багатьох книжках, я-ж хотів на власні очи побачити те, через що дерева набули унікальність на цілий світ. Якщо вже казати про унікальність, то перше за все, це буде їхній розмір. Найвисокіші та найтовстіші у світі дерева. Залишки лісів з дерев-велетнів зберіглися у прохолодному та вологому гірському кліматі Сьєра Невади з незапам’ятних часів. Зазвичай вони можуть сягти за 70 метрів угору та бути до 5 метрів завтовшки (найвище знайдене дерево сягало за 90 метрів та досягло 8 метрів у діаметрі).
Задруге це вік. Не буде перебільшенням сказати, що секвої живуть тисячоліття. Найстаріше знайдене дерево було 3200 років старе. Якби воно лише могло розповісти про минуле, я був би одним з найуважніших його слухачів...
Ну, й затретє це біотоп. Щоби побачити це диво треба забратись у дощові гори на висоту 1400-1500 метрів. Секвої є справжні горянки.
В
перший день мені банально непощастило. В долині була середина
календарної весни, все цвіло та буяло, а в горах всю ніч валив мокрий
сніг. На середині дороги мене було зупинено дідом-рейнджером, який
спитав, чи я маю ланцюги для коліс. Ні? А чи ваше авто є “4 wheels
drive”? Теж ні... Ну, тоді, сер, ви не можете їхати далі. Шлях вище
геть заледенів, ви або просто злетите без ланцюгів у прірву, або
зіткнетесь із кимось... і теж злетите. No, sir, я вам не можу цього
дозволити... Шукати сервіс, де міняють колеса не дуже й хотілось, тому
я вирішив просто пересидіти ненасття у долині, а другого дня попитати
щасття знову.
К тому-ж, низькогір’я було напрочуд гарним. Я часто зупинявся на краю дороги, та роздивлявся місця, від яких аж дух забирало, бродив по росяних квітяних схилах, зходив у густий ліс, вилазив на гранітні боки скель, що підносились над лісовим покровом. Там чи там, поперед мене вискакували якісь стракаті ховрашки, яких все ніяк не вдавалось добре роздивитись, занадто вже спритні були ті тваринки. Всі схили були рясно вкриті першоцвітами, яки, здебільшого, були мені невідомі. Жовті дрібненьки маки, жовтогарячи дудочки-грамофончики, люпіни, сніжно-білі лилейки - всі вони горіли з трави ще з низьких долин. Квіти вилізали на прохолодні гірськи боки та підіймались мокрими луговинами аж до самих снігів. Тиша та спокій...
Гірська річка Tule бере свій початок невідомо де в горах, та шумить-тече в долину в глибокому каньоні. Я знайшов зручний зіступ та дістався ближче до ії галечних берегів. Ну-мо, подивимося, хто під камінцями живе... За хвилі з’ясувалось, що гортати камінці треба обережно. З під одного вискочила колюча ящериця, під іншим сиділа компанія зі сверчка та маленької змії. Сверчок спритно покинув свою компаньонку та втік кудись у шпарину, а змія розгубилась. Вже коли я почав тицяти у неї камерою, вона схаменулась, звилась у кільця та роззяввила рота на мене, а коли побачила, що я не відчіпився, перекинулась на спину, виставила біле брюхо та забилась у справжніх корчах. Не забувши тримати рота роззявленим. На всяк випадок...
Наступного дня зранку було сонячно. Я вирішив пробувати щастя у північній частині парку. Вдача! Без перешкод я подолав висоту 1500 метрів... 1700 метрів... Вуха заклало, в голові загуло. Підйом був добре стримким, квапитись не треба. Ліс істотно змінився, листвяні види дерев спочатку зійшли на кустарник, а потім геть поступились високим ялинам. На гірському серпантині почали зустрічатись великі напіврозталі плями снігу. Ось його стало більше, ось він вже ватою лежить на гілках, а ось вже і шлях заледенів. Я зупинився та вийшов назовні. Дві тисячи метрів. Тепло, градусів зо 15... І повно снігу. А де-ж секвойї?.. А ось вони, всюди. Товсті закручені від ваги стовбури, велика, міцна колона високо вгору, та розлаписта пираміда крони. Поміж ними сусідили ще якісь височезни ялини, геть поліплені товстим шаром ярко-зеленого лепу. Пізніше я дізнався, що це супутник секвойядендрону – цукрова ялина. Хотів пройтись у лісі, але через декілька кроків убік від стежки, одразу провалився майже по коліна у мокрий сніг. Мокасини вмить просякли холодною водою. До найстарішого дерева – генерал Шерман, яке було далеко в лісі, без спорядження не потрапити. Почекати на літо, чи що?.. Якійсь дядько у гавайської сорочці та шортах, що приїхав з долини поперед мене, витяг з машини лижи, начепив них, весело озирнувся і з’їхав зі схилу у засніжений ліс...
К тому-ж, низькогір’я було напрочуд гарним. Я часто зупинявся на краю дороги, та роздивлявся місця, від яких аж дух забирало, бродив по росяних квітяних схилах, зходив у густий ліс, вилазив на гранітні боки скель, що підносились над лісовим покровом. Там чи там, поперед мене вискакували якісь стракаті ховрашки, яких все ніяк не вдавалось добре роздивитись, занадто вже спритні були ті тваринки. Всі схили були рясно вкриті першоцвітами, яки, здебільшого, були мені невідомі. Жовті дрібненьки маки, жовтогарячи дудочки-грамофончики, люпіни, сніжно-білі лилейки - всі вони горіли з трави ще з низьких долин. Квіти вилізали на прохолодні гірськи боки та підіймались мокрими луговинами аж до самих снігів. Тиша та спокій...
Гірська річка Tule бере свій початок невідомо де в горах, та шумить-тече в долину в глибокому каньоні. Я знайшов зручний зіступ та дістався ближче до ії галечних берегів. Ну-мо, подивимося, хто під камінцями живе... За хвилі з’ясувалось, що гортати камінці треба обережно. З під одного вискочила колюча ящериця, під іншим сиділа компанія зі сверчка та маленької змії. Сверчок спритно покинув свою компаньонку та втік кудись у шпарину, а змія розгубилась. Вже коли я почав тицяти у неї камерою, вона схаменулась, звилась у кільця та роззяввила рота на мене, а коли побачила, що я не відчіпився, перекинулась на спину, виставила біле брюхо та забилась у справжніх корчах. Не забувши тримати рота роззявленим. На всяк випадок...
Наступного дня зранку було сонячно. Я вирішив пробувати щастя у північній частині парку. Вдача! Без перешкод я подолав висоту 1500 метрів... 1700 метрів... Вуха заклало, в голові загуло. Підйом був добре стримким, квапитись не треба. Ліс істотно змінився, листвяні види дерев спочатку зійшли на кустарник, а потім геть поступились високим ялинам. На гірському серпантині почали зустрічатись великі напіврозталі плями снігу. Ось його стало більше, ось він вже ватою лежить на гілках, а ось вже і шлях заледенів. Я зупинився та вийшов назовні. Дві тисячи метрів. Тепло, градусів зо 15... І повно снігу. А де-ж секвойї?.. А ось вони, всюди. Товсті закручені від ваги стовбури, велика, міцна колона високо вгору, та розлаписта пираміда крони. Поміж ними сусідили ще якісь височезни ялини, геть поліплені товстим шаром ярко-зеленого лепу. Пізніше я дізнався, що це супутник секвойядендрону – цукрова ялина. Хотів пройтись у лісі, але через декілька кроків убік від стежки, одразу провалився майже по коліна у мокрий сніг. Мокасини вмить просякли холодною водою. До найстарішого дерева – генерал Шерман, яке було далеко в лісі, без спорядження не потрапити. Почекати на літо, чи що?.. Якійсь дядько у гавайської сорочці та шортах, що приїхав з долини поперед мене, витяг з машини лижи, начепив них, весело озирнувся і з’їхав зі схилу у засніжений ліс...
В низині мене знову зустріла весна. Я польопався трохи у прохолодної бистрої річці, після чого вирушив далі. Вечоріло і я некваплячись їхав майже порожнім шляхом, розглядаючи в усі боки широку долину, оторочену по краях далекими чорно-сірими горами. Там, де не було фруктових рощ, під обрій стелилась суха пустеля із жовтих сухих пучків якоїсь трави. По холмах щетинився так само сухий кустарник, який туто звуть іспанським словом “чапараль”. Сонце, що сідало, красиво підсвічувало барви пустелі, і я, задивившись-замислившись, пропустив місце, де мав повернути, та продовжував собі їхати все далі й далі, у пустелю басейну Великого каньону. Щось підказувало мені, що я їду не туди, але поки це стало цілком очовидно, сонце сіло, зайшла темрява, і я опинився посередь холмистої пустелі, на дорозі без вказателів, що щезала далеко у чорноту. Мій GPS, який я недбало вимкнув, та поклав сумувати десь середь багажу, з готовністью пискнув, розсвітив віконце екрану, та почав шукати у холодному зоряному небі супутники. Ось один, другий, третій... Висвітились коордінати. Так, подивимось на мапу... Ого! Трикутничок - місце мого знаходження, що блимав середь переплетення ліній висот, доріг, та крапок поселень, показував, що я збився на старий покинутий шлях далеко у пустелю. До першого кріхітного містечка треба було мотилятись по горбах ще добрячих 150 міль. Дорога у зворотній бік здавалась коротшею, тому я розвернувся, піднявши купу пилюки, та рушив, звідки приїхав. Не знаю, що б я робив без свого GPS. В автомобільному атласі добра половина шляхив, що іноді відхилялись десь у бік, була геть не вказана, тому я відстежував, де їду, встановивши пристрій з електронною мапою перед очима. Ось розвилка... Ось ще одна... Жодного позначення. Так би і блукав цілу ніч... Через півтори години десь у низині засвітились вогни далекої автостради. Ну, нарешті!
Переночував біля якогось містечка, а рано вранці виїхав на перевал. Знову помітно похолоднішало та заклало вуха. У ранкової імлі поступно вимальовувався величний сніжний верх. Гора Шаста. Знову з’явився холодний чорний ліс. Долина з теплим субтропічним сонцем залишилась позаду, а звідси на північ була зовсім інша весна. Ліси за перевалом стояли ще голі, лише скромні куртинки першоцвітів де-ніде прикрашали зопрілий тогорічний шар листя. Сонце помалу вилізало з-за ялинових верхів, часто ховаючись у сірі хмари. Туто, за перевалом, починалась вже інша земля - Пасіфік Норд Вест, з Каскаднимі горами та довгим поясом древніх прохолодних дощових лісів, які є справжнею перлиною північного тихоокеанського берегу континенту...
Липень 2007
Наступні статті:
Попередні статті:
Comments:
JComments
ВКонтакте
Facebook
Категорія: