Корабель завалився на борт, гучно плеснула вода, хлопнули вітрила і кокосовий берег з білою смугою піску помчався назустріч. Хвилі накочувались на безлюдний пляж, поза розкішними пальмами зелено темнів ліс, і серце солодко кевкнуло від хвилюючого очікування. Зараз він ступить на невідомий берег, влаштує табор, а потім візьме сумку, сачка, та піде у невідомий ліс, де у душнім присмерку порхають, танцюють зграйками біля води, тихо сидять, притиснувшись до древесної кори, або плавно перелітають у верхах високих дерев ще невідомі чудові створіння...
“Леді та джентльмени, наш літак починає посадочний маневр, будь ласка, застібніть на собі ремені безпеки та вимкніть свої електронні пристрої...”. Він зморгнув та розчаровано зітхнув. За добу, що пролетіла від написання сторінок його колись улюблених книжок, світ змінівся до невпізнання. Щезли вітрила і дерев’яні кораблі, колись далекі, казкові края наблизились до відстані лічених годин лету. Нащадки колись могутніх народів ліниво тягнуть пиво, гуляють у футбол або тріщаться у телевізора...

Колишніх диких місць, про яки натхненно писали Рід, Купер та інші відомі та невідомі авантюристи, залишилось до гіркого жалю мало. Рештки колись безкрайньої терра інкогніта перетворились на куцеваті та малоцікаві національні парки. Довгий Карабін пересів на джип, працює рейнджером та возить туристів на сафарі. Прекрасна Квартеронка танцює в міському стріп-барі. Генрі Морган продає квітки по карибським водам на абсолютно безпечні атракціони бодреньким дідкам у смішних панамах, шортах, кричащих гавайках та їхнім сухеньким подругам... Потрапити у справді ще дикі края вже геть не просто. Але так як і колись, у прадавнину, треба прикласти чимало зусиль та наснаги, щоби відірватись від нав’язливої цівілізації, пройти, пролізти, піднятись туди, де ще стоїть незайманий ліс, де у прохолодній хмарі з краплин плескоче білий водоспад, де співають, стрекочуть, зудять незнайомі створіння, де ще живуть люди, для яких навколишній світ – справжній. Він знову зітхнув. Може, люди не думають про таке, коли ним вже далеко за 30... А думають про моргідж, вдалий карьєрний розвиток, банкові позики на те, се. Про одруження, врешті решт...
Великий крилатий корабель завалився на борт, внизу блиснула неймовірно синя вода тропічного моря, і кокосовий берег з білою смугою піску помчався назустріч. Було видно, як хвилі накочувались на безлюдний пляж, поза розкішними пальмами зелено темнів ліс, і серце знову солодко кевкнуло від хвилюючого очікування. Важкий джамбо-джет випустив колеса та навис над ранвеем, що вузьким язиком витягся прямо у море.
Зараз він ступить на ще незнайомий йому берег...

Він неспішно рушив пильною вулочкою маленького поселення – останнім населенним пунктом перед величною хребтиною старих гір, верхи яких не було видно через плотні білі хмари. З їхніх боків стікав густий ліс, а крізь нього, починаючись десь середь заоблачних верхів, текла річка. Очи за звичкою відстежували пролетавших навколо метеликів. Ось ті, що вьются легенько над масляно-жовтими квітками куща аламанди – 88-кі. На їхніх крильцях зі споду немов намальовано чорним дві вісімки. Ось поміж гілками якоїсь акації сновають прудки жовтушки... Принаймні відів зо три. Листя апельсинового дерева біля пивного бару збуджено обстежував великий чорно-жовтий парусник. Він торопленно тріпав великими шовковими крилами, яки сухо шурхотіли у гарячому повітрі, перескакував з листа на лист, облітав дерево довкола, а потім знову, невтомно починав свою роботу. А на клумбі взагалі, було не розізнати метеликів від квітів. У їхніх пелюстках шаруділа весела компанія з кольорових смугастих геліконід, товстеньких ярких гесперід, та миленьких, немов краплинки дорогих камінчиків синявців, яки синіми були лише почасти, і несподівано для ока спалахували зовсім навіженою комбінацією барв.
Але він зараз не дуже цікавився ціми красивими, але звичайними видами. Він приїхав сюди лише по одного метелика. Колись давно, один напівзабутий французький дослідник, що затято полював у джунглях Нового Світу на ще невідомих європейцям, але фантастично, до нестями красивих метеликів, знайшов цей вид. Він назвав його Хелікопіс. І зараз саме цей метелик був метою його подорожі сюди. Цього разу він не звертатиме уваги на стрімких хвостатих парусників, не подивится у бік великого оксамитового Каліго, залишится байдужім до прозорокрилих геліконід, навіть не обернется у бік німфалід, та вже постараєтся не відволікатись на райських синьокрилих Морфо... Він міг придбати метелика, звернувшись до ділерів, котрі продавали комах, вирощених на спеціальних фермах, але для ньогоу цьому було щось неприпутсне. Відчуття профанації духу минулих великих експедицій та відкриттів, ось що заважало. Старання Гумбольда та Ле Мульта не були варті стерильного та безпечного хоббі домашніх колекціонерів. Каравелла капітана Блада, звісно, перетворилась на казино на пляжі, але сам капітан ще іноді відводить очи від столу, здивовано роздивляєтся свій костюм крупьє, та кидає схвильовані погляди у море. Він подивився на далекі гори: “Ні, тільки не в моєму випадку!”
Він зупинився біля бару, обтрусив зі штанів пилюку, скинув з плеч спорядження та присів за стіл у імпровізованої веранді. Хазяїн виглянув через двери на двір та спитав напівстверджуючи: “Пиво?”. Він кивнув, простяг ноги та прочитав назву бару. “Гіркий кінець”, - гласила вивіска. Він хмикнув, оцінивши гумор. Хазяїн приніс бокал, глечик холодного пива та хрустки пластівці з маленькою чашочкою пасти з авокадо. Глянувши на кільце сачку, яке сторчало з наплічного мішку, хазяїн посміхнувся: “Loco gringo, що з них візьмеш...”.

- Це ви приїхали метеликів ловити? – кивнув на мішка.
- Ага... Я науковець. Ентомолог. Вивчаю природу вашого краю.
- А-а, науковець! – хазяїн з респектом закивав головою. А ви що, всіх ловите?
- Ні, звісно ні. Лише те, що вкрай необхідне. Дуже небагато.
- А навіщо?
- Встановлю вид, напишу статтю для наукової спільноти, для тих, хто займаєтся природою... Самі метелики підуть у музейні фонди, для майбутніх дослідників. Багато чого корисного та цікавого з того буде...

Хазяїн згідно кивав головою. В душі він дівувався, як дитячі бувають ці грінго. Але чого не почнеш, коли є гроші. В грінгос вони є. От, якби йому перепало грошей, то він би перебрався звідси у місто, та купив би гарний бар, кращій та більшій за цей. Або навіть ресторан... І класне авто...
Але грошей не було. Наповнивши гостеві бокала, він всівся напроти. Гість хрупав пластівцями та блаженно запивав пивом.

- От, ви кажете не всі метеликі вам потрібні, - почав хазяїн, радіючи перерві у містечкової нудьги. Що саме ви хочете впіймати? Чим вам ці не пасують?,- він кивнув на клумбу.
- Так, всі мені не цікаві. А треба..., - він відірвався від пива, подивився на хазяїна, підгорнув ногою свого наплічника і витяг з нього книжочку. Полистав трохи, і простягнув тому картинку.
- Ось таку мені треба.

Хазяїн звів брови, пильно придивився до якісної фотографії, потім його брови здивовано підскочили, він подивився на гостя: “Божевільна Жінка”? Тепер вже гість витріщився на нього. Він повернув книжку до себе, потім знову до хазяїна і здивовано перепитав: “То ви так звете цього метелика? Ви його знаєте?” Хазяїн гордовито із задоволенням кивнув: “Знаю, всі знають Божевільну... Дуже красивий метелик, не часто зустрічаєтся. Але, я би вам не радив його ловити, сеньор. Поганий метелик”.
Гість посміхнувся, прийняв книжку та запитав: “Чим це він так поганий?”

- А тим. Повір’я одне є. Нібито комаха ця насправді була колись дуже красивою жінкою. Був у неї чоловік, якого вона так допекла своїм нестерпним характером, що той пішов від неї геть. Кинулась тоді вона, та почала вмовляти його повернутись до неї та до дітей, але не вмовила. Не схотів той. Возненавиділа вона тоді чоловіка, та стала думати про помсту. Думала щодня, аж посіла нею. В люті, вирішила вона вбити власноруч їхніх маленьких дітей, щоби він страждав вічно з бессилля щось змінити, та проклинав себе за те, що пішов від неї. Так і зробила. Вбила дітей, але не здобула задоволення та спокою. Поховала вона їх таємно, та побігла до чоловіка, сповісти йому про це, покарати його. Але дорогою отямилась, та побачила, що дітей біля неї немає... Не пам’ятала, що наробила. Кинулась вона додому – немає дітей. Кинулась до міста – ані там немає. Стала вона питати кожного пересічного, чи не бачив він ії маленьких. Ні, ніхто не бачив... Так і скоротала вона вік о самоті та у пошуках. А коли надійшов ії час, не схотів упокоїти Господь ії грішну душу. Залишилася душа неприкаяна на землі. Ходила та душа вулицямі колишнього міста, яке давно-давно заросло лісом, та дітей своїх шукала. Все гукала них та плакала: “Дітки мої, діточки... Де ви, маленьки мої?.. Не пам’ятаю, де я вас поділа...”. Навіть, коли ще у місті були люди, дехто міг розповісти, як бачив на вулиці незнайому простоволосу жінку, яка питалась кожного, хто йшов мимо, чи не бачив він ії діточок. І гірко-гірко ридала...”

Уф! Гість фиркнув, трусанув головою, допив своє пиво. “Ще одне?”, - хазяїн з готовністью привстав. Гість кивнув, і коли той увійшов до дверей бару, запитав: “Ну, а до чого тут метелик?” Хазяїн щось крикнув у відповідь, потім вийшов з новим глечиком, та продовжив.

- А при тому, сеньор. Коли помер ії чоловік, то попросив він Творця нашого, щоб на кошт тих чеснот та доброчинностей, що він мав у свому житті, було можна звільнити жінку від страждань. Подумав тоді Господь, зітхнув, та й розсудив. Не взяв він ії душу до себе, але перетворив на гарного метелика, який тепер живе у лісі. Не часто видаєтся його бачити, бо соромится душа людей... А той, хто його вловить – сам перетворится на метелика, та назавжди стане чоловіком тієї жінки, якого вона так відчайдуше хотіла мати. А яке вже там їхнє життя буде – ніхто не знає. Отже, думайте, сеньор...

Він залишив щедрі чайові хазяїну та пішов. Переночувавши у готелі, він вирушив вранці вверх по річці у ліс. Ніхто в містечку більше його ніколи не бачив. Хазаїн старого бару, що стоїть на кінці містечка, все так само сидить, в очікуванні клієнтів, на веранді біля клумби. Клієнтів все так само – не дуже. Хіба що, нещодавно, його клумбу облюбовав прегарний Хелікопіс, дуже помітний середь інших комах. Щоразу, коли хазяїн вмощуєтся у пластмасовому стільці на веранді, метелик зриваєтся з клумби, починає крутитись навколо нього та сідає на край столу, немов хоче скласти з ним компанію. А той, хитнувши головою, викладує на кріхітну тарілочку шматочок солодкого апельсина, або духм’яного, трохи нагнилого банана, собі наливає пива, киває метеликові та зітхає: “То що, бачу, ти таки ії вловив?”

Tags: Хелікопіс  метелик