.............................................................

Від густонаселеної долини в гори лежав старий, але добре торений шлях. Я легко впізнав його, хоча вже й спливло чимало часу з доби, коли я був у ціх краях. Дві години по зелених мальовничих холмах для японського мінівена – не час і не відстань, і невдовзі я був на старої дерев’яної садибі, яка вже давно була покинута власниками, і служила лише тимчасовим притулком для нечастих мисливців та гірських туристів. І то, в останні роки сюди вже мало хто навідувався. Я відсунув деревяну рогатку та в’їхав у двір. Він густо заріс віниками люпину, батогами іван-чаю та наперстянки, у чиїх червоних та білих дудках копирсались товстеньки джмілі. Загнав машину під навіс, звідки вилетів переляканий єнот, потім зазирнув під одне з вікон, тичкою вигнав з потайного отвору товстого павука-хрестовика, і витяг довгого ключа...
З порогу тхнуло вогким холодним духом старої, давно не топленої бані. Ну, поправимо. Зараз розпалю вогонь у каміні, накидаю вугілля, що привіз із собою, а буде мало – притягну ще пару дровиняк з лісу...
Я поставив наплічника на низький важкий стіл, розстібнув клапана, витяг пузату пляшку з тенесійським віски. Во, їздив по нього аж за гори за доли, на маленький заводик, де цей напій ще виробляють у малому обсязі за родинною технологиєю, не для супермаркетів. Поклав ії у шуфляду напроти. Потім знову пошарудів у нетрях мішку, витяг дерев’яну коробочку і принюхався. Пахне сильно. Різаний тютюн. Ледве знайшов у китайців. Поклав коробочку на стіл. Рядом з нею стала скляничка для віскі. Я знову покопирсався у рюкзаку і знайшов свою ветеранську пласку пляшочку. От, не люблю я ані віскі, ані коньяки. У тепліх краях проникся якось філософією старого тропічного напою, сльозам і серцю цукрового троснику, спрацьованому по старовинним секретам міцно забутої давнини. Вживаєтся легко при кожній нагоді, будь то у спеку, чи в холодину – все на користь. Хоч так, хоч у чай або каву. Головне свою міру обчислити і у процесі ії не пропасти.
...А коли вогонь висушить цвіле повітря, сяду я біля вікна, і чекатиму на гостя. А вже він обов’язково завітає на вогника...

Вогонь у каміні спритно облизував кавалки вуглю та чвертик березового полінця, я сидів біля вікна, присьорбував духм’яний чай з ромом, одним оком дивився у книжку, що знайшов у купі старих часописів, а другим іноді виглядав назовні. В книзі розвивався якийсь серьозний сюжет, я мав суперечливий діалог з автором, а за вікном, недалеко, на мокрій луці перед лісом бігав білий кінь. Він весело викидав ногами, крутив у боки головою, з розмаху льопав копитами по калюжах, підіймав фонтани, а потім повалившись, став качатись на спині у короткій траві, мотаючи ногами догори. Я продовжував діскутувати з автором, відсторонено спостерігаючи за конем у вікні. Той у черговий раз повалився, почав ськатися на спині, та раптом його голова потрапила у глибоку калюжу середь трави, і щезла під водою. Кінь шалено скочив на ноги, почав відприхуватись. От, догасався, ледь не втопився, дурний...

- Мене завжди захоплювало те, що у снах людині крім головного сну може привидітись щось ще, геть зовсім окреме. От, бува, снится тобі що ти цілком у дії, зайнятий, мозок працює на повний викон, коли ди-но! – плутаєтся тобі у сюжет щось стороннє, геть не з твоєї опери. Нібито мозок у якусь хвилину каже: “А, ходіть ви з вашим кіном”, і починає сам дивитись свою власну картину, яку ти не чекаєш і не розумієш...
Я відірвався від коня, і поклав книжку. Напроти, за столом сидів мій гість. Я не чув, коли він увійшов у хату. Так я сплю... Чи ні?...
- Ага, привіз!, - він радісно присунув до себе коробочку з тютюном, підніс ії до носу, гучно затягнув повітря, подивився на мене хитрим оком та засміявся.
- Шукати, мабуть, дало клопоту. Справжні якісні речи знайти стає все важкіше. Всі звикли до “чаю” в пакетиках з промокашок, цигарок з “тютюном” з будяків, “кави” з товчених вуглів, “шоколаду” з їстивної глини...
Він витяг трубку і почав товкти в неї тютюн. Трубку я впізнав. Роки тому я полишив ії вкупі з легким складним ножем в цієї хаті.
- То як, не забув, про що хотів тоді почути? Скількі-но вже часу минуло...
Я похитав головою. Він затягся, подивився у вікно, випустив дим, потім видув з носу сизу рештку-струмок і відповів: “Ну, тоді дивись...”. Він довгим спокійним поглядом подивився на мене. Я не відводив очей. Нічого не ставалось. Я всміхнувся: “Ну ти і жук!”, кліпнув очима, і кімната розпахнулась у нове світло...
Він був боязким у дитинстві. Малим хлопцем він не любив та й не вмів битися, через що частенько отримував по потилиці від сильніших та нахабніших. Парубком він цурався розквітших за літні канікули дівчат-ровесниць, завжди червонів до маківки, кліпав білявими довгими віями та вперто мовчав у відповідь на їхні язикаті шпильки. Його справжніми друзями були книги, котрі заміняли йому метушню у дворі та горластих шкідних одноліток. А ще він любив міський краєзнавчий музей, куди навідувався щотиждня. Біля експозицій з майстерно виконаними опудалами птахів і тварин він стовбичив годинами, уважно розглядаючи чиюсь пильну роботу, занурений у свої думи.
Минали роки. Книжки, розвинута уява, непогана освіта в купі із хорошою практикою та професійними знайомствами послужили свою службу для його майбутнього, і через роки він осів у музею великого міста на посаді майстра-таксідерміста. З його рук виходили справжні шедеври, і мовчазного молодого майстра запрошували до співпраці університети та музеї від крайнього заходу аж на далекий схід, по цілій країні...
Непомітно для всіх він одружився, потім народилася дитина, яку він чекав та любив. Хлопчик швидко ріс, був жвавий та моторний, гортав батькові книжки з кольоровими малюнками, малював сам на обоях, товаришував із усіма собаками та кішками у дворі... Життя текло собі наче вода протореним шляхом. Все нібито було ясно та передречено наперед. Все... На зміни ніхто не чекав. І коли вони сталися, виявилося, що ніхто навколо не був пристосованими до раптово змінилого нового життя. Разом із ним безнадійно шукали вихід сонми таких як він сам, і це не було антрохи не втішно. Його праця водночас виявилась нікому ніде не потрібною, лякаюче “неприбутковою”, а пошуки хліба насущного по збанкрутілим державним установам ставали муторним поневірянням...

“Всі нормальні чоловіки мотиляются з товаром до Стамбулу або Варшави, а тобі все твої цяцьки в голові... Твоя родина тобі байдужа... Коли вже ти навчися заробляти гроші, як справжній чоловік?..“.
Коли-ж це він ії проморгав? Він давно помітив, як вона змінилася до невпізнання, але за звичкою довіряти, не звернув на уваги на загрозливи знаки біди. Короткі, наелектризовані, мов літня гроза, скандали а потім тиждень важкеленного мовчання з липким ігноруванням його присутністі вдома. До них нездорово зачастила теща, яка потім взагалі посілилась у їхній хаті, а потім... Він хмикнув, згадавши той вечір, коли прийшов з роботи, а в коридорі його перестріли два перекривлених ненавистю обличчя – “Забирайся к чорту! І не ходи сюди, дитину я тобі не дам! Заведеш собі іншого! Геть з хати!” Куди, заки він ще не отямився, швидко в’їхав той, хто був “справжнішим” за нього чоловіком...
І ще довго поте, щоночи стояло перед очима зареване обличчя малого сина, котрий ще не міг збагнути, що відбуваєтся, але вже розумів, що відтепер все буде не так, як колись, і гірко плакав, тримаючи його руку: “Па-апа, не уходи!..” І ще довги місяці йому снилося, що раніше то був лише сон, хвороба, чорна мура, а зараз на дворі є сонце, і він відчиняє двері додому, і ось-ось обійме своїх...
Н-да... Світло схлопнулося, і я знову сидів у хаті. Він спелехатив густе, вже добре засивіло волосся і виглянув у вікно на стару мокру луку. Жаби, що нібито попідвечір розійшлися пошкреготіти, вгамувались і настало тихо. Над темними плямами води стягувався туман. Швидко холоднішало. Він підвівся, розворушив прогорілі дровиняки у каміні, пожвавив вогонь. Витяг з шуфляди пузату пляшку, задоволено хмикнув, постояв у пів-оберта до мене, глухо хлопнув коркою, налив собі. І продовжив...

Малого він вже не бачив. Того пильно оберігали від зустрічів із батьком, навіть одвезли геть з міста. При розводі він спробував протестувати, що його свавільно розлучили з дитиною, але суддя дико вирячив очі та так закричав на нього, що він, ніколи перед тим не мавши досвіду стосунків з фемідою, геть розгубився та зацькувано мовчав аж до кінця засідання...
Його давнішний приятель зі студентських років, що зараз мав адвокатську практику, і з яким він тоді напився, грубувато втішував його: “Старику, облиш. Забудь та забий. Наша правова система, саме як і пенсійна, утворена не для чоловіків. Ага, чого так дивися?.. Повторюю ще раз – не для чоловіків”. І дивлячись на його обличчя: “Ха-ха! Розумію, що в твоїх підручниках про це не було писано, то я тобі зараз розповім дещо корисніше, на майбутнє. Задля правильнішої освіти. Цінуй, поки я п’яний...”

Час – байдужій лікар, не відаючий ані жалю ані болю. Відтяне і те найдорожче і те найболісніше, розкладе все перемішане у коловерті подій по місцях, та наверне ріку життя після поводнів у ії звичне русло. Старі шрами глухо болітимуть лише тоді, коли надовго занепогодить, або відгукнуться різко, коли по них грубо вдарять. Йому вже майже не згадувалось минуле. Він давно розпочав все знову. Витерши геть, до чорної дірки у пам’яти, ті роки зі свого життя. Щоправда, дуже глибоко, залишилась сидіти цвяхом думка про те, що колись, він зустріне одного молодого хлопця, який до болю буде на нього схожий...
Все змінилось. І життя, і робота, яка у новому обличчі знову стала потрібною, і гроші, і жінки... Хіба що, пара друзів були старі. І взагалі, він все частіше поглядав у бік іншіх країв, куди, забравши пожитки, хотів би переселитись назовсім. Неймовірним переплетенням талану і долі, на довги місяці, він опинився у землі інків. Він тоді відчув себе хлопчиком, що читаючи старий пригодницький роман, випадково увійшов у далеку країну прямо крізь ілюстрацію в книжці. Він не лише зміг вдосконалити своє рідкісне вміння, але чи не з перших рук познайомився з лякаючою технікою щезнувшої цівілізації щодо муміфікації людського тіла. Згадуючи потім про те, він всміхався неймовірності того, як таке з ним сталося. А потім, подивившись навколо, він помічав, що не було нічого особливого. Навколо суцільно траплялись і неймовірніші речи. Декілька місяців він просидів у пралісі з людьми лісу, азартно вивчав їхні методи полювання та збереження здобичи, потім ще якійсь час просидів середь найбагатіших збірок у музеях континенту. Звідти він привіз купу екзотичного сувенірного мотлоху. І гроші, на яки він придбав мікроавтобус. А про особливий сувенір з джунглів, котрий приїхав у маленькому пластиковому контейнері з-під крапель для очей, він не розповів нікому…

Минуле нечутно нагнало його та вдарило у спину. Невідомий голос у слухавці, назвав йому ім’я, яке він давно наказав собі не згадувати. І зареване обличчя маленького хлопця в коридорі, підсвіченому жовтим світлом лампочки, і той вечір, прявилось крізь чорну дірку і ясно постало перед очима: “Па-апа, не уходи!..”. В голові тонко нудно зазуділо.
“Ваш син загинув...”, - долетіло до нього здалека. “... мені дало клопоту розшукати ваш телефон...”. Світ навколо щез.

Він не хотів відповідати за когось невідомого. Він не знав за що вони його бьють. Він повертався з компанією з діскотеки за містом, коли до них причепився міліцейський патруль і заштовхав всіх у бобіка. Спочатку він сидів у камері, а потім його почали примушувати зізнатись у продажі якіхось речей, котрі він вперше у житті бачив і про які не мав кебети. Тітка-слідчий, мала бурякового кольору щоки, смалила цигарки без міри і раз за разом заведено переконувала його підписати папери, а потім щосили гепнула по столі товстими папками і страшним шепотом засвистіла, що він звідси вже не піде, а два бугая, що досі сиділи по боках, по черзі почали його бити. Від болю він втратив почуття часу, потім взагалі нібито випав з реальністі і збитий та змучений лише механічно повторював, що ні про що не знає. Що було щірою правдою.
Втомлена впертістью худерлявого юнака, бурякового кольору тітка не витримала і вхопивши важкий том кодексу законів, щосили декілька разів опустила його на голову хлопця: “Ну как?! Ну!! Как!?” Щось хруснуло, хлопець повалився на підлогу, його тіло витяглося, голова вивернулася. Він знизу подивився на своїх мучителів, та нечекано ні для кого, спокійно промовив: “Я знаю, де ви завершите. В музеї.” І помер. Один з бугаїв, в синій сорочці уніформи, нахилився, перевернув тіло, і в його очах щось мерехтнуло. Він розгублено підвів голову і подивився на тітку, котра все ще стояла стискуючи в руках товстий том: “Опанькі...”

На цвінтарі він не бачив нікого і нічого, крім страхітної чорної труни, де лежав його хлопець. Він мовчав. Не відчував нічого, лише холодну спорожнілість всередині, більш нічого. Раз, коли його очи наштовхнулись на жінку, що ридала у траурі, хвиля дикої ненависти плеснула звідкісь і одразу пропала. Він затовк в себе бажання штовхнути ії прямо тут, у яму, розвернувся та пішов геть...
В автобусі йому пригадалася жінка-слідчий, що мала щоки нездорового бурякового відтінку, про яку йому розповіли інші. Він все мовчки вислухав і згадав того суддю, що колись давно репетував несамовито на суді... Подумав, що якби тоді все було би зроблено по людськи, всі і досі були-б живі... І почулось йому, що коло нього ходять не завжди люди, але і людозвіри, що натягли на себе людську шкіру... Які скритно полюють на справжніх людей у натовпі.

Вдома він заварив чай, сів з кухлем за журнальний столик, зробив пару ковтків, потім підвівся, підійшов до старого комоду і витяг піжонську валізку із спорядженням для свіжування туши, вироби шкіри та набивки опудала. Розклав все на столі, уважно переглянув кожну річ. А потім обережно витяг маленький пластиковий контейнер з під крапель для очей...

Він розпочав лов. Більше ніж місяць він обережно вистежував здобич, видивляючись ії невтомно середь іншіх хижаків у натовпі. Жодної помилки. Зараз йому не до решти, вони лише не мають його запримітити, вони не мають зрозуміти, що він вийшов за одним з них. Він пильнував всіх, хто був схожий на потрібного йому звіра, сам залишаючись невідимим. Дні та дні копіткої праці. І звір прийшов.
Тепер він водив його, вивчаючи його звички, реакцію, повадки, вагу, швидкість. Він навіть декілька разів наближався на відстань простягнутої руки, і міг вловити суміш запахів ії духів, шампуня та цигарок. Звірові було спокійно, вона не чула небезпеки для себе.
Вона не зрозуміла, що з нею трапилося. Ззаду у плече щось вдарилося, пробило тканину куртки, кольнуло шкіру. Вона зойкнула, простягла руку щоби це витягти, але м’язи дивно втратили пружність, перестали удержувати тіло, яке чогось перестало слухатись, і вона полетіла на землю. Через хвильку хтось підняв ії, поніс як велику поламану ляльку, і вкинув у салон мікроавтобусу.
Вона прокинулась лежачою на столі. Як і перед тим вона не могла ворухнути ані пальцем. Пахло формаліном, пилюкою і деревом. До неї наблизився чоловік у довгому фартусі, якого вона не впізнала. Він уколов ії у руку шприцем, якого вона не відчула, потім подивився на неї і спокійно сказав: “Ти вбила мою єдину дитину, яку в мене перед тим просто забрали. За це я вбью тебе. Але ти була не сама. Так чи так, ти мені скажеш, хто з тобою тоді був. І я них знайду, так само, як знайшов тебе. Ви всі стоятимете до скінченні віків за склом і на вас приходитимуть дивитись інші, бо вам не місце середь людей”.
Почуття почали повертатись у тіло. Вона хотіла закричати, але змогла лише слабо застогнати. В голові загорілась остання фраза того хлопця: “Я знаю, де ви завершите. В музеї.” Господи, цього просто не може бути! Я не хочу!!!
Чоловік нахилився над нею, і продовжив: “У тебе є невеличкий вибір. Так чи так ти вмреш. Але від тебе залежить, чи це буде безболісно, чи ти до останнього сантиметру відчуєш, як здиратиму з тебе шкіру. В тебе є декілька хвилин. Вибирай. А щоби тобі було простіше, я покажу тобі, звідки все почнется.” Перегнувся, і швидко провів лезом трохи вище кісточок навколо ніг кругові надрізи по шкірі. І тоді вона все відчула...

За минулих декілька місяців в місті знову пропало декілька осіб. Так чи інакше, на рутинні статистичні дані вже давно не зважав, але зараз було інакше. Трійко з них було співробітниками органів внутрішніх справ. Яких ніколи так і не було знайдено...

Він покидав ці края. Тепер його ніщо не пов’язувало з минулим. Одним з останніх він зайшов на борт трансатлантичного літака, сів у кріслі і розгорнув барвистий журнальчик. Заревіли двігуни, літак покрутився на бетонці, викотив на ранвей, розбігся та стрибнув у небо. Внизу розпласталася панорама міста, квадрати полів, стрічки річок... Літак задер носа і увійшов у хмари. А він і так не відірвався від журналу, і жодного разу не подивився у ілюминатор.

Опції: Відповісти•Цитувати•Відповісти в приват•Підписатись на тему•Повідомити модератору
Re: Таксідерміст
Користувач: Nikola Shugai ()
Дата: 29 листопада 2007, 19:39

6

Я розплющив очи. Була майже темрява. Вугілля прогоріло і до хати заповзла холодна сирість. Засиділись ноги і я, кряхтючи, поліз у кут за дровами. Вогонь в каміні слабко освічував лише половину хати. Повернувшись до стола, я присунув до себе лампадку, кресанув сірником і запалив фітілька. Нікого біля мене небуло. Я сьорбнув рештки охололого чаю з ромом. Хм, а холодний він теж непоганий. Наснилося, значить... Погляд знайшов на протилежному боці столу щось темне. Я посунув лампадку і світло вихопило дерев’яну коробочку, яку я залишив раніше на столі. А ще скляничку, де на донці темніло озерце недопитого віскі...

Другий день я присвятив походу. Я піднявся високо, майже до самого перевалу, де колись загинув невідомий. Він довго жив у поселенні в долині, іноді ходячи провідником з туристами на маршрути, але весною пішов сам і не повернувся. Його не знайшли. Але там чи там колують істориї про невідому людину, що іноді з’являєтся на стоянках в лісі, чи в гірських таборах, питаєтся за слушний віскі чи тютюн, розказує небувальщину про землю інків, а ще про музей одного далекого міста. Там є експозиція мумій древніх ідейців, привезених з давньої експедиції. І невеличка, але моторошна збірка крихітних, з яблуко завбільшки, людських голів - майстерно виконаних древніми індейськими хірургами експонатів для вічності. Люди кажуть, що зберіглися навіть ті дрібні риси облич давно померлих. А три тих голови, значно білішіх за індєйськи, складають незвичайне намисто на шиї мумії волохатого чаклуна. І ночами, коли в залах нікого немає, чаклун знимає намисто з шиї, трусить його, а голови плачуть і благають його перестати, і кличуть майстра повернути ним тіло. Але чаклун не розуміє іхньої мови, і трясе них далі, веселя духів, котрим він колись поклонявся. А голови плачуть і все звуть майстра...

Вже в літаку я задрімав. Цей раз я точно знав, що сплю. У сні я поспішав у дзеркальному тунелю-рукаві переходу аеропорту, що з’єднував різні будівлі, не встигаючи на реєстрацію на свій рейс. Я був сам, нікого навкруги. Нечекано мені назустріч, прямо з ніде, виступив невисокий чоловік і різко зупинив мене, поклавши долоню на плече. Я з розмаху налетів на нього, майже вже залаявся, коли з подивом впізнав мого супутника з гірської садиби. Він чогось весело сміявся. “За тютюн тобі не подякував, забув, негарно вийшло. Постривай, ще встигнеш! Пам’ятаєш, як я тобі розповідав про паралельні, начебто не твої сни?” Я стояв і тріщився на нього. “Дивися, зараз щось покажу”, - він розвернув мене, вказуючи на дзеркальни боки тунелю. Завмри і дивись у дзеркало боковим зіром, не прямо, інакше них не побачити. Я стояв і спочатку нічого не бачив, а потім... У дзеркалах, по стінах мимо мене пролітали тіні чи то людей, чи то... Вони швидко з’являлися зі сріблястого туману дзеркальної амальгами, і так само знову в ньому щезали. То були не чиїсь відзеркалення, бо навколо не було ні душі. Я здивовано тріщився на них, зкосивши очи. “Їх ніколи не побачити, хіба що у сні, і то, якщо повернутися перед великим дзеркалом на особий спосіб. Так от, коли ти спиш, вони...”
Літак сильно трусануло, потім ще раз і ще. Я миттєво збудився. Народ навколо вчепився у крісла та перелякано повитріщав очи. Адреналінчик має бути, а то як же! Певно, потрапили у турбулентність над Скелястими горами. Щось у кишені муляло мені ногу. Я покопирсався і витяг... трубку. З глупим видом я роздивлявся деревяну загогуліну. Вона була теплою, і смерділа прогорілим тютюном. Хм, адже я не палю зовсім...

Tags: ТаксідермістКористувач  неприбутковою&rdquo  справжнішим&rdquo  трансатлантичного  Відповісти&bull