Хованки

....................................................

... Я тихесенько присів поза горою подушок, ховаючись за високою спинкою ліжка від електронного “ока”, котре сірим диском висіло в кімнаті біля дверей. В повітрі відчувався слабкий запах озону. Скнує простір. Це така гра. Ми ховаємося, воно нас шукає. Зараз я його випередив на якусь секунду, і, ускочивши до кімнати, встиг влетіти у потайний кут. “Око” висіло, слабко колихаючись, і чекало, поки я себе не видам. Я підступно посміхнувся. Мій друзь казав мені, що в цій моделі є якась невеличка електронна завада. Якщо почати дуже повільно рухатись проти годинникової стрілки, то потрапляєш у його своєрідну “сліпу пляму” і іноді можеш цілком обійти диск із тилу. Зараз спробую. Дуже обережно, прикриваючись подушками та скуйводженою ковдрою, на якої я годину тому качався із лаптопом, я почав просуватись як було задумано. Проти стрілки... Проти стрілки... Диск нерухомо висів. Нібито і справді мене не бачить! Проти часової... “Грр-р-р...”, - пролунало попереджаюче ліворуч з трюмо. Я скосив очі. Зі столика на ліжко стрибнув сірий терьєр і став напроти мене. “Рекс, ти чого, не признав?”, - звернувся я до нього. “Грр-р-р...”, - вже явно адресовано повторив пес і дав зрозуміти, що якщо я смикнуся, він стрибне. Shit! O, shit! Ми геть забули про нього! Це не пес, це лише його точна подоба. Робот-охорона будинку. Власник, батько мого друзя, якійсь час тому наладив його лише на нічний режім, бо в ньому помітився якійсь “невроз” і “собака” стала надмірно та агресивно реагувати на рухи та голоси гостей та домочадців. І тепер, будучи налаштованим на зустріч лише непрошених нічних крадіїв, він зреагував на мій обережний рух поза прикриттям та активувався. Оцей вже як побачить, так не втратить. Кольоровий зір у видимому та інфрачервеному спектрах. Скелет та череп титанові, а щелепи та зуби з важчої сталі. Невеличкі розміри – це для омани. Я бачив, як він далеко стрибає та лекго перекусує дерев’яний брус у чоловічу руку завтовшки. Якщо він ще й невротик, то просто вбьє одразу, без коливань. Він мене мусить знати, але чогось не признає. Ну, і що тепер робити? Я повільно розпрямився. Діск смикнувся у мій бік, гучно застрекотав, показуючи, що мене було знайдено. Ідіотська іграшка. Друзь зі сміхом заскочив у кімнату, хотів щось додати уїдливо, та так і завмер у дверях. Пес зістрибнув з ліжка, і почав нервово нарізати круги взад-вперед, від нього і назад до ліжка.- Прими від мене пса! – тихенько просичав я. - А... я не можу! Я не знаю, як його повернути!.. Рекс, місце!.. На місце!.. Стоп!..Собака продовжував бігати туди-сюди. Я спробував ступити вперед і робот загарчав ще гірше.- Бач, він мене не слухає! Давай, я візьму тебе за руку і ми у двох... Він тоді не стрибне, бо я тебе вестиму.Справді, пес не стрибнув, лише проводив нас у залу, де не дав мені підійти до своїх речей... Тепер вже на кожний мій рух він реагував все більш агресивним гарчанням і дикуватим блиском очей. Було неможна вгадати, що послужить сигналом для атаки. Здаєтся, що завгодно, його реакції стають все більш неадекватними. І справді, в нього невроз... Курва, ото влип! Я стояв біля вікна, затяженого мережкою і міркував, як мені вийти з цього будинку. На дворі по бетонній стежці до дверей неспішно тюпала чорна сусідська кішка. От що мені треба! Я зараз заманю ії в хату, той відволічется і я матиму шанс втекти. Я покосився на собаку і почав: “Кс-кс-кс!!!” Пес нервово ськався, беззмістовно мотилявся по кімнаті, не виказуючи реакції на мій вигук. Пластикові стрічки, що прикривали вхід для домашніх тварин внизу двери відігнулись, з’явилася чорна голова з круглими жовтими очима, а потім в кімнату втекла решта гладкої чорної Терези. Вона тихенько нявкнула, на своїх лапках-вшпинечках підійшла до мене, вигнула спину з круглою плямою проплешини на боці і тернулась о ногу. На собаку кішка не звернула жодної уваги. Для неї він був просто ходячий телевізор. Так само, як і той не відреагував на нову присутність. Вони явно добре знали одне одного. Все. Інших вариянтів втікти більш нема. “Тринь-тррінь!”, - це телефон. Мій друзь бере слухавку. “Добрий день!..”. Це моя мати! “Ні, він ще у нас, ми тут... зайняті були, знаєте... Зараз він сам з вами побалакає!.. Мамо? Ага, це я... Ти вибач, я не зателефонував вчасно... Так, я, схоже, сьогодні вже залишуся туто... Ні, в мене все гаразд, ви там з батьком вечеряйте вже самі. В нас туто є деякі негайні справи... Ну, пока-пока...”В слухавці щось зашаруділо, розмова перервалася. Я простягнув ії друзеві і раптом помітив, як собака-робот десь загубив весь свій ентузіазм, всівся і сонливо завмер. Я зробив крок. Жодної реакції. Обережно простягнув руку до кішки. Масляно-чорні очи не реагували. Відключився! Як це сталося? Ну ясно – телефон! Моя розмова з матір’ю! Це-ж робот, він збирає будь яку електронну інформацію у межах хати, аналізує ії і користуєтся у корегуванні своїх дій. Номер, з якого сюди зателефонували співпав з даними в його голові, чи де там в нього компьютер, розмова прослухана і мене було ідентіфіковано. Мій друзь підійшов, взяв Рекса під пахву і заніс в дальню кімнату під замок. Я рухнув в крісло. Чорна Тереза муркнувши вскочила на стіл напроти, всілась і, хитаючи верх-низ головою, почала вилизувати хутро. Відчувши, що я ії роздивляюсь, вона завмерла з висторченим язичком, наставила на мене два своїх жовтих круглячка, а я засміявся і... розплющив очи.

Twitter

Нравится

SocButtons v1.4

Comments:

Download SocComments